Зміни в суспільно-політичному ладі та праві Галичини, Буковини і Закарпаття

Право

початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство Російської імперії, а та­кож прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося прак­тично всіх галузей російського права.

А. Адміністративне законодавство. Одним з перших нормативних актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів до посиленої охорони в усіх місцевостях імперії порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, ого­лошувався стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що ви­пливали з цього указу.

28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни, зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією. Ці піддані обмежувалися у своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її територій. В'їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу відповідних ор­ганів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав, що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриман­ню, а ті судна, які будувалися для цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких припи­сувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні дого­вори про права й обов'язки нейтральних держав. Серед переліче­них документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невико­ристання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людсь­кому тілі.

Простір для адміністрування відкривало прийняте 1 вересня 1916 р. Положення, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ саме або через уповноважених ним осіб наділялося правом закривати будь-які збори громадських організацій, їхніх комітетів, інших виконавчих органів.

Б. Фінансове законодавство. Перша світова війна зробила фінансове питання в Росії надзвичайно гострим, бо витрати на ве­дення країною бойових дій неухильно зростали, а прибуткові над­ходження до державного бюджету різко скоротилися. У зв'язку з цим 22 серпня 1914 р. було оголошено «Височайше веління» про за­борону продажу спиртних напоїв до закінчення війни. Відповідно до цього рішення уряду багато земських і міських органів самовря­дування прийняли обов'язкові постанови про припинення торгівлі виноградними винами. Ці заходи значно підірвали дохідну частину бюджету, бо казенний продаж горілки вилучав у населення країни надзвичайно велику кількість грошей, даючи скарбниці величезний чистий дохід, що обчислювався сотнями мільйонів карбованців що­річно. Напередодні війни чистий дохід від казенної винної монопо­лії становив 700 млн крб., що майже втричі перевищувало суму всіх прямих податків. Надходження до бюджету зменшилися й у зв'язку із зниженням розмірів митних зборів, скороченням зовніш­ньої торгівлі, збільшенням великомасштабних безоплатних військо­вих перевезень залізницею, які зробили цей вид транспорту збит­ковою галуззю державного господарства країни.

Царський уряд прийняв низку нормативних актів, призначе­них забезпечити поповнення дохідної частини бюджету.

Одним з основних джерел фінансування війни стало викорис­тання паперово-грошової емісії. Для забезпечення дієвості цієї ак­ції був прийнятий закон, відповідно до якого заборонявся розмін паперових грошей на золото і розширювалося емісійне право Дер­жавного банку. Скориставшись цим правом, Державний банк ви­пустив на початку війни кредитних білетів без золотого покриття на 1,5 млрд крб. і в такий спосіб скарбниця одержала джерело для фінансування війни. Протягом війни право емісії Державного бан­ку безперервно розширялося і все нові й нові потоки кредитних білетів направлялися в канали грошового обігу. Внаслідок цього споживча здатність грошей знижувалася, що неминуче вело до зу­божіння народу.

У пошуках джерел фінансових надходжень царський уряд прийняв кілька десятків нормативних актів (законів і постанов), що передбачали значне підвищення акцизних ставок на цукор, тютюн, сірники та інші предмети першої необхідності. Першим у низці цих актів став закон від 27 липня 1914 р. «Про деякі заходи щодо по­силення коштів казни з урахуванням обставин воєнного часу». Наслідком дії такого фінансового законодавства було збагачення буржуазії, поміщиків і бюрократії, пов'язаної з фінансовими кола­ми, які зуміли «заробити» на першій світовій війні сотні мільйонів карбованців. Розплачуватися довелося робітникам і селянам, бо тя­гар усіляких платежів лягав на плечі саме цих груп населення.

І все ж таки, незважаючи на зусилля уряду, поповнення бю­джету відбувалося надто повільно. Однією з головних причин краху податкової політики було те, що населення припинило сплачувати податки. Особливо трагічною стала ситуація з лютого 1917 p., коли ідея свободи багатьма підданими Російської імперії почала роз­цінюватися як свобода від сплати податків і надходження їх з місць фактично припинилося.

В. Цивільне право. Під час першої світової війни продовжу­вало діяти цивільне законодавство попереднього періоду. Однак об­ставини воєнного часу все ж вимагали прийняття низки нових актів у галузі цивільного права.

Під тиском економічних чинників уряд був змушений прийня­ти правові акти, які більшою чи меншою мірою стосувалися ін­тересів власників. Поширився такий захід, як реквізиція, тобто примусове стягнення натурою з населення в районі воєнних дій усіляких предметів для потреб війни. З серпня 1914 р. було затвер­джено «Положення про порядок здійснення реквізицій на час війни та у період мобілізації». 17 лютого 1915 р. було затверджено Поло­ження Ради Міністрів «Про деякі особливі заходи щодо заготовлен­ня продовольчих та фуражних запасів для потреб армії і флоту». У цьому акті встановлювалися правила реквізиції продовольчих і фуражних припасів за вказівкою командувачів військовими округами на територіях імперії, розташованих поза театром воєнних дій.

Слід наголосити, що законодавство про реквізицію передбача­ло досить широке обмеження прав власників, бо будь-яке майно (механізм, сировина, товар) могло бути реквізованим для забезпе­чення державних потреб, зумовлених війною. Однак на практиці реквізиції найчастіше поширювалися на невитребувані залізничні вантажі (паливо, хліб, цукор тощо). Так, 16 лютого 1916 р. Міністр торгівлі і промисловості підписав постанову «Про реквізицію і пе­редачу невитребуваного на станціях мережі Російських залізниць твердого мінерального палива», у якій, зокрема, зазначалося, що в усіх випадках неприйняття адресатами твердого мінерального па­лива і невивезення його у встановлені строки зі станцій мережі Ро­сійських залізниць останні мусять негайно повідомити про це теле­графом районних з мінерального палива уповноважених Голови Особливої наради з палива, яким надавалося право реквізувати за­значене паливо. Втім, власникам реквізованих залізничних ванта­жів сплачувалася грошова винагорода.

Щодо збиткових і малоперспективних підприємств застосову­вався спеціальний захід — секвестр, який являв собою тимчасове вилучення підприємства (або іншого майна) у власника і передачу його в розпорядження компетентного органу. Порядок секвестру­вання майна, управління ним, зняття з нього секвестру і передачі власнику детально регламентувався Положенням «Про порядок за­відування й управління секвестрованими підприємствами і май­ном» затвердженим імператором 12 січня 1916 рА Обмежував права власників схвалений Державною радою і Державною думою та зат­верджений царем 13 червня 1916 р. закон «Про заходи до скорочен­ня споживання населенням м'яса і мясних продуктів від великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней та поросят». Згідно з цим законом заборонявся повсюдно у вівторок, середу, четвер і п'ятницю продаж м'яса і м'ясних продуктів (м'ясних консервів, ко­вбас, сала тощо), а в понеділок, вівторок, середу і четвер забороня­вся забій великої рогатої худоби, телят, овець, ягнят, свиней і поро­сят на бойнях, а також особами, які здійснювали забій худоби на продаж. Решту днів тижня забій зазначених тварин допускався у кількості, що визначалась органами міського самоврядування і по­вітовими земськими установами. Винні у порушенні вимог закону про забій тварин і продаж м'яса і м'ясопродуктів за рішенням ми­рового судді каралися грошовим штрафом або тюремним ув'язнен­ням.

Зумовлене війною великомасштабне втручання держави у приватнокапіталістичну діяльність виявилося і в галузі зобов'я­зального права, бо в часи, що розглядаються, чинні до війни інсти­тути зобов'язального права були не в змозі забезпечити ефективне функціонування економіки. Тому уряд перейшов до примусових форм договорів. Так, 4 вересня 1914 р. імператор затвердив Поло­ження «Про заготівлю у воєнний час необхідних для армії предме­тів і матеріалів», що внесло досить серйозні зміни у зобов'язальне право. Згідно з цим Положенням договірні зв'язки промислових підприємств, що виробляли продукцію, необхідну для постачання армії і флоту, переходили під контроль державних посадових осіб. Ними контролювалися усі договірні зв'язки з постачання сировини та інших матеріалів. У разі відмови власника промислового підпри­ємства «з будь-яких причин» приймати і виконувати замовлення воєнного і морського міністерств таке підприємство за постановою Ради Міністрів могло «тимчасово перейти у розпорядження уряду».

Свобода договорів істотно порушувалася й тим, що обмежува­лося укладання угод стосовно деяких товарів. Заборонялася, на­приклад, застава хліба, цей продукт підлягав нормованому розпо­ділу. Закон забороняв вивозити деякі продовольчі товари за межі району, де вони вироблялися. Подальше обмеження свободи дого­ворів виявилося в прийнятті низки законодавчих актів, якими ка­тегорично заборонявся вивіз матеріальних цінностей за кордон. Так, у затверджений 3 травня 1915 р. Міністерством фінансів «Список товарів, заборонених до вивозу з Росії за кордон за обста­вин воєнного часу» потрапили метали, хутро і шкури, коні, продо­вольство і фураж, спирт, нафта і нафтопродукти та інА 18 липня 1915 р. Міністр фінансів затвердив нову редакцію такого списку, яка містила збільшений перелік усіляких товарів, експорт яких за­боронявся, а отже, вони не могли бути предметами договорів, од­нією із сторін якого могли бути іноземні юридичні й фізичні особи.

У подальшому список заборонених до вивозу за кордон товарів постійно розширювався.

Порушувався ще один принцип зобов'язального права — не­похитність укладених договорів і їх неухильне виконання відповід­но до досягнутої сторонами домовленості. Це виявлялося в тому, що законодавство надавало міністрам право оголошувати про недійс­ність укладених договорів. Так, прийнятою у листопаді 1915 р. обо­в'язковою постановою Міністра торгівлі і промисловості, що стосу­валася встановлення граничних цін на продаж шкіряних виробів, оголошувалися недійсними всі угоди з продажу цих товарів, «укла­дені за цінами, що були вищими від цін передбачених» вказаною обов'язковою постановою.

Як бачимо, у період першої світової війни уряд був змушений перейти до досить широкого втручання у сферу зобов'язального права, що неминуче призводило до порушення прав власників. То­му в процесі реалізації нового законодавства в галузі зобов'язаль­ного права уряд зіткнувся з численними труднощами, а саме: пере­хід підприємств під урядовий контроль вимагав докорінної реорга­нізації постачання сировини; надійного і кваліфікованого апарату управління, який мав би достатній досвід; надійного контролю; ура­хування такої обставини, як протилежність інтересів буржуазії і уряду. Тому попри всі заборони й обмеження ринку, чимало під­приємств, як і раніше, будували свої господарські зв'язки на основі вільного укладення договорів.

Г. Фабрично-заводське законодавство. У період війни було зведено нанівець законодавче обмеження щодо тривалості робочого часу. Широко застосовувалися понадурочні роботи.

Війна вимагала постійної мобілізації робітничого населення чоловічої статі, що неминуче призвело до зростання частки жіночої і дитячої праці. Особливо важке становище склалося на підприємс­твах видобувної промисловості. Зменшення робочої сили тут було настільки значним, що багато рудників і шахт, зайнятих видобу­ванням вугілля та залізної руди, опинилися перед загрозою за­криття. Тому царський уряд, піклуючись про безперебійну робот у підприємств гірничозаводської промисловості, прийняв 9 березня 1915 р. закон «Про допущення осіб жіночої статі і малолітніх, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, до нічних і підземних робіт на ка­м'яновугільних копальнях Європейської Росії». У законі, крім вка­зівки на тимчасовий (до закінчення війни) характер цього правово­го акту відзначалося зокрема, що робочий день малолітніх не може перевищувати вісім, а у нічний час шість годин на добу. Для допу­щення жінок і малолітніх до нічних і підземних робіт вимагався медичний огляд рудничними, а де таких не було — земськими і міськими лікарями.

19 жовтня 1915 р. імператор затвердив положення, яким нада­валося право Міністру торгівлі і промисловості дозволяти нічну і пе­редсвяткову роботу не тільки жінок і підлітків, а й малолітніх дітей на фабрично-заводських, гірничих і гірничозаводських підприємст­вах, що виготовляли предмети, необхідні для воєнних потреб.

Поширення дитячої і підліткової праці допускалося законо­давством і в подальшому. Наприклад, 21 квітня 1916 р. своїм нака­зом Міністр шляхів сполучення в умовах воєнного часу і відчутного для судноплавства браку робочих рук визнав можливим надати су­дновласникам право допускати до виконання обов'язків кочегарів при судових котлах осіб, які досягли 15-річного і, як виняток, 14 річного віку.

Правове становище робітників погіршувалося й у зв'язку із закриттям низки профспілок, обмеженням урядом можливостей лікарняних кас. Усе це революціонізувало робітників, штовхаючи їх на страйки як економічного, так і політичного характеру.

Д. Кримінальне право. Розвиток кримінального законодавст­ва характеризувався посиленням кримінальної репресії, що зумов­лювалося специфікою воєнного часу. Так, уже 20 червня 1914 р. в день прийняття «височайшого» маніфесту «Про оголошення воєн­них дій між Росією і Німеччиною» імператор Микола II затвердив «Положення про військово-автомобільну повинність», яке завершу­валося статтею, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення припису, вказаного Положенням. Наприклад, за умисне пошкодження, знищення, приховування від посадових осіб, які за­відували постачанням, «саморушних екіпажів» для збройних сил або їх запасних частин винні каралися ув'язненням у тюрмі від двох до восьми місяців.

Указ від 20 липня 1914 р. «Про затвердження тимчасового По­ложення про військову цензуру» доповнив Уложення про покаран­ня кримінальні і виправні статтями, що передбачали кримінальну відповідальність осіб, які припустилися порушень цензурних пра­вил, зокрема винних у публічному розголошенні відомостей, що стосувалися безпеки Росії та її збройних сил: Було затверджено перелік відомостей про зовнішню безпеку і воєнний потенціал краї­ни, розголошення яких розглядалося як державна зрада у формі шпигунства. У подальшому тенденція до посилення кримінальної відповідальності за злочини, що підривали обороноздатність Росій­ської імперії, виявлялася досить чітко.

Кримінальне законодавство використовувалося урядом для розв'язання завдань у різних сферах економічної діяльності. Захо­ди кримінально-правової репресії спрямовувалися проти власників підприємств, які допускали порушення під час виконання дер­жавних замовлень щодо забезпечення потреб армії і флоту. Так, 24 травня 1915 р. було прийнято Положення про встановлення кри­мінальної відповідальності у вигляді ув'язнення в тюрмі на строк від одного року і чотирьох місяців до двох років з позбавленням де­яких прав і переваг завідувачів (власників і управляючих) підпри­ємств, котрі виробляли предмети, необхідні для постачання армії і флоту, й ухилялися від прийняття і виконання замовлень воєнного і морського міністерств без поважних причин. А вже 26 липня 1915 р. правила про примусові замовлення і відповідальність поши­рювалися на завідувачів (власників і управляючих) промислових і торговельних закладаів, котрі виробляли і продавали предмети і матеріали, необхідні для санітарної та евакуаційної частини. У по­дальшому кримінальна відповідальність установлювалася не тільки для осіб, які ухилялися від прийняття і виконання воєнних замов­лень, а й для тих, хто приховував сировину і деякі товари. Наприк­лад, згідно із затвердженим 7 липня 1915 р. Положенням «Про де­які заходи щодо упорядкування постачання сировини бавовняним і суконним фабрикам» винні у приховуванні запасів бавовни або шерсті каралися ув’язненням у тюрмі на строк не вище одного року і чотирьох місяців.

Несли кримінальну відповідальність керівники підприємств, винні у невиконанні розпоряджень Особливої наради з оборони про надання їй відомостей щодо діяльності підприємства.

Посилилися кримінальні репресії і в армії. Так, «височайшим велінням» від 9 листопада 1914 р. Військово-кримінальний статут був доповнений статтею, згідно з якою винні в умисному заподіянні собі вогнепальних або інших поранень з метою ухилитися від служ­би або участі у воєнних діях підлягали суворому покаранню: а) в районі воєнних дій — позбавленню всіх прав стану і смертній карі або засланню на каторжні роботи строком від чотирьох до 20 років або без строку; б) «в виду неприятеля» — позбавленню всіх прав стану і смертній карі. Ці покарання застосовувалися і до тих, хто умисно, сприяючи дезертирам і самострілам, калічив їх.

25 грудня 1914 р. «височайшим велінням» були змінені статті Вій­ськового статуту про покарання, які у новій редакції посилювали кри­мінальну відповідальність військовослужбовців за самовільне залишен­ня місця служби, а також за втечу під час війни з району воєнних дій. Законами уточнювалося поняття втечі й самовільного виходу.

У другій половині 1916 р. в армії різко зросли революційні на­строї, почастішали випадки відмови брати участь у воєнних діях, дезертирство. Тому царський уряд установив суворі покарання за підбурювання до ухилення будь-яким способом від військової служби або від участі, хоча б тимчасово, у воєнних діях. Винні у цих діяннях каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторгу строком від 4 до 20 років або без строку, або позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Це покарання застосовувалося до винних навіть у випадку, коли підбурюваний указаного діяння чи спроби до нього не вчинив.

Вища міра покарання застосовувалася до винних у підбурю­ванні словом, особистим прикладом або іншими діями до здачі во­рогу або ухилення від бою в районні воєнних дій, хоча б ці діяння і не мали жодних наслідків.

Рух за виборчу реформу, що розгорнувся наприкінці 1905 — "початку 1906 pp., охопив усю Галичину. Збори, що про­водилися у кожному селі, набули чітко вираженого по­літичного характеру. У відповідь прокуратура і суди орга­нізували переслідування учасників зборів за виборчу ре­форму.

Спеціальна комісія запропонувала парламенту проект закону про виборчу реформу, який нижча палата представників прийняла 1 грудня 1906 року більшістю голосів (194 проти 63), а палата панів 13 грудня 1906 р. затвердила і передала для санкції імператору.

Загальне виборче право з відомими обмеженнями (не мали права голосу жінки, молодь до 24 років, військовослужбовці) вводи­лося в Австрії законом від 26 січня 1907 р. Однак, попри всі обме­ження, закон 1907 p., знищивши середньовічну куріальну виборчу систему, був кроком уперед у справі демократизації політичного ладу Австрії, хоча депутатські місця в парламенті за національ­ністю розподілялися нерівномірно. Так, один депутат-австрієць оби­рався на 40 тис. населення, румун — на 46 тис, поляк — на 52 тис, чех — на 60 тис, українець — на 105 тис Реформа виборчого права в Австрії стала поштовхом до нового загострення національних суперечностей у країні.

Введення загального виборчого права внесло чимало змін у дискримінаційну австрійську практику на західноукраїнських зем­лях. Щоправда, водночас з новим виборчим законом був затвер­джений також «Закон про кримінально-правові постанови для охо­рони свободи виборів і зборів», але він не привів до суттєвих змін. Збільшилось число виборців і водночас кількість убитих і поране­них під час виборів. Наприклад, тільки в одному селі Горуцко Дро­гобицького повіту в 1907 р. під час перших загальних виборів було вбито 4 і важко поранено 6 виборців, ав 1911 р. у Дрогобичі загину­ло 28 і поранено понад 100 осіб.

Пропозиції з вимогами загального і рівного виборчого права в галицький крайовий сейм викликали рішучий протест з боку авст­рійського уряду. Умовою одержання санкції імператора на нове положення про вибори було збереження куріального характеру ви­борчої системи. Водночас консервативна поміщицька преса закли­кала дати рішучу відсіч вимогам галицьких українців і не робити навіть щонайменших поступок.

Після тривалих дебатів 14 лютого 1914 р. галицький сейм затвердив новий виборчий закон. Він увів загальне і пряме за таєм­ного голосування виборче право, однак нерівне — воно спиралося на засади представництва з поділом на шість курій (великої влас­ності, торговельних і промислових палат, промислових об'єднань, сільських громад і містечок, цензової міської, загальної міської). Окрім того, чинником нерівності була так звана плюральність, яка надавала деяким виборцям два, а інколи навіть три голоси в одній або різних куріях. Засобом забезпечення національних інтересів бу­ли: національний кадастр (виборча система, відповідно до якої усі виборці поділялися за національністю і голосували виключно за кандидатів своєї національності), і так звана виборча географія.

Згідно з новим виборчим законом до сейму обиралися 228 де­путатів (спочатку було 150, а пізніше 161 депутат), але тільки 62(27,2%) з них могли бути українцями. Отже, депутати-українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму. Українське населення Галичини ніколи не мало понад 15% загальної кількості депутатів сейму.

Новий виборчий закон, на відміну від попереднього, скасував у курії сільських громад і містечок багатоступеневі вибори і надав право голосу всім повнолітнім чоловікам. Проте закон надав цій ку­рії право подвійного голосу тим виборцям, які сплачували найбіль­ше податків або мали вищу освіту. До участі у виборах не допуска­лися жінки.

В усіх куріях впроваджувалося таємне голосування і надалі залишався інститут вирилістів, серед яких передбачалося місце для ректора майбутнього українського університету в Галичині. Пасивне виборче право надавалося всім, кому виповнилося ЗО років і хто не менше трьох років був австрійським громадянином.

У липні 1914 р. австрійський імператор Франц-Йосип І санк­ціонував новий виборчий закон, розпустив галицький сейм і при­значив нові вибори. Пізніше намісник Галичини В. Коритовський своїм секретним циркуляром дав відповідні вказівки усім повітовим старостам про підготовку виборів до сейму за новим виборчим за­коном, які мали відбутися у жовтні 1914 р. Проте у зв'язку з початком першої світової війни закон про вибори до галицького сейму 1914 р. не набув чинності.

Перша світова війна відбилася на соціально-економічному становищі народних мас західноукраїнських земель і на їх виз­вольній боротьбі.

Царські власті, захопивши Галичину і Буковину, розглядали їх як завойовані області і виділили в окреме генерал-губернатор­ство.

У вересні 1914 р. губернатором був призначений реакціонер граф Бобринський, а чернівецьким губернатором — реакціонер Євреінов. Під час повторного захоплення Галичини і Буковини вища адміністрація не поступалася за своєю реакційністю попередній. Генерал-губернатором був Трепов, а чернівецьким губернатором — Лігін.

Після лютневої революції обласним комісаром Галичини і Бу­ковини згідно з рішенням Тимчасового уряду став Д. Дорошенко, котрий замість Лігіна призначив комісаром Чернівецької губернії Лотоцького. У руках цих людей сконцентрувалася вища адмініст­ративна влада Галичини й Буковини, вони визначали долю бага­тьох мільйонів українців, які зазнавали такого самого гноблення, як і український та інші народи Росії. За аналогом вищої адміністрації призначалися начальники повітів, їх помічники, поліцмейстери та інші чини. У рамках політики русифікації окупаційна адміністра­ція, зокрема, закрила українські громадські установи, у тому числі «Просвіту» і Наукове товариство ім. Шевченка, розгромила їхні бібліотеки та музеї, редакції українських газет, заборонила вжи­вання української мови. Тисячі українців були депортовані на Схід. Розпочалася кампанія проти греко-католицької церкви, насильно запроваджувалося в Галичині православ'я. Митрополита А. Шеп-тицького заарештували і вислали в Росію.

Після відходу російських військ австрійська влада застосу­вала репресії до населення західноукраїнських земель, звинувачу­ючи його у своїх воєнних невдачах.

Коли розпочалася перша світова війна, українські політичні партії з метою забезпечення західних українців єдиним представ­ницьким органом створили у Львові 3 серпня 1914 р. Головну укра­їнську раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога Австро-Угорської монар­хії буде і нашою перемогою», Рада закликала усіх українців боро­тися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії.

Галицька молодь з ентузіазмом відреагувала на заклик ство­рювати національні збройні сили. Вперше у новітній історії були сформовані українські частини — добровільний легіон Українських січових стрільців. Налякана величезним напливом добровольців ав­стрійсько-польська верхівка Галичини обмежила легіон кількістю 2500 солдатів. Значна кількість українців включалася в регулярні австрійські підрозділи. Українські січові стрільці пройшли бойове хрещення у битвах у Галичині й Карпатах під час російського на­ступу 1914—1915 pp.

Після окупації Галичини російськими військами у Відні 5 тра­вня 1915 р. була заснована Загальна українська рада — координа­ційний орган, до складу якого увійшли 21 представник від Галичи­ни, 7 — від Буковини, а також 3 члени Спілки визволення України (емігрантської організації східних українців, члени якої планували за допомогою австро-німецьких військ відірвати Україну від Росії і створити незалежну Українську державу). Це представництво україн­ців Австрії продовжувало здійснювати програму Головної україн­ської ради, а саме: створення самостійної держави на Наддніпрян­щині і автономії для українців у межах Австро-Угорщини.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження. Особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тоталь­ної війни посилювали недоліки відсталого режиму царя Миколи II. Наприкінці 1918 р. в умовах поразки у першій світовій війні багато­національна Австро-Угорщина розпалася. На її території були ство­рені нові держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, частина території була приєднана до складу Югославії, Румунії, Польщі. Населені українцями землі, що входили до складу колишньої Авст­ро-Угорщини, за Версальським договором 1919 р. були передані: Закарпаття — Чехословаччині, Буковина — Румунії, Галичина — Польщі.

Дата добавления: 2014-12-16