Тема 5. Форми організації суспільного виробництва

1. Генезис форм суспільного виробництва.
• Натуральне виробництво та його риси

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлення, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскільки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.

Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках)[2, c. 34-36].

• Товарне виробництво: умови виникнення, форми та суперечності.

Товарне господарство— це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для тайних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можливим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй «Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти — не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідумами і сім'ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря»;

економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Обміняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, вступаючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси—не тільки одержати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення продуктивності праці кожного товаровиробника. Адже останні є носіями різної праці — складної й простої, фізичної й розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність — високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є або наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благополуччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 7—8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні, має такі визначальні риси.

1. Товарна форма виробленого продукту та послуг.

На зміну натуральному виробництву приходить товарне. Вже в період патріархату та розкладу общини за натурального виробництва вироблені для власного споживання продукти могли випадково обмінюватись. Виникає випадковий обмін; згодом якусь кількість продуктів стали виробляти не для власного споживання, а саме для обміну, з часом виробництво таких продуктів розширюється, обмін збільшується, виникає товарне виробництво, тобто виробництво товарів для обміну або продажу.

Основні умови виникнення товарного виробництва:

• суспільний поділ праці;

• економічна відокремленість товаровиробників.

Суспільний поділ праці виникає в період розкладу общинного ладу як відокремлення скотарства від землеробства, відокремлення ремесла від землеробства, а пізніше — як виокремлення торгівлі в самостійну сферу діяльності, виникнення нових галузей і підгалузей суспільного виробництва. Це уможливлює і робить необхідним обмін між виробниками, які спеціалізуються на певному виробництві. Але виникнення товарного виробництва зумовлено не лише суспільним поділом праці. Історії відомі слов'янські общини, де був суспільний поділ праці і не було товарного виробництва. Продукти праці стають товарами за умови, що вони виробляються для обміну незалежними, економічно відокремленими виробниками. Економічна відокремленість виробників спочатку виникає на основі їх конкурентної боротьби за виробництво і збут товарів, а згодом — на основі приватної власності на засоби виробництва та вироблені товари, адже обміняти можна лише те, що є власністю. Приватна власність забезпечує найповнішу економічну відокремленість товаровиробників, вони самі вирішують: що, як і для кого виробляти.

Проте запитання: "Що, як і для кого виробляти?" не було б проблемою, якби ресурси не були обмежені. "Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, щоб людські потреби були цілком задоволені, — вважає П. Самуельсон, — тоді не мав би великого значення той факт, що якийсь один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці і матеріалів. Оскільки кожен міг би володіти всіма благами у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідуумами та сім'ями.

Тоді не було б економічних благ, тобто товарів, які відносно рідкісні, і не було б потреби у вивченні економічної теорії або в тому, щоб "економити". Всі товари були б безплатними, як повітря".

Характерні ознаки товарного виробництва

Товарне виробництво характеризується такими ознаками:

• розвинена система суспільного поділу праці, коли кожен виробник спеціалізується на виробництві одного продукту;

• продукти виробництва випускаються як товари, тобто для задоволення потреб не самих виробників, а інших споживачів у результаті купівлі-продажу; виробництво відокремлюється від споживання, а виробник — від споживача, зв'язок між виробництвом і споживанням опосередковано фазами розподілу та обміну;

• обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються), продаж товару свідчить про визнання праці, втіленої в цьому товарі, як праці суспільно корисної; виробничі відносини між людьми виявляються не прямо, а опосередковано, через товар або гроші, уречевлюються виробничі відносини.

На різних етапах розвитку товарного виробництва виникають специфічні і нові ознаки. Наприклад, Я. Корнаї об'єднує їх у такі основні принципові положення:

• можливість безперешкодного проникнення товаровиробників на ринок і виходу з нього в будь-який час;

• наявність чесної конкуренції на ринку та загальна її підтримка;

• вільне виникнення та охорона приватної власності;

• індивідуальна ініціатива та підприємництво як основні ознаки і рушійні сили ринкової економіки.

Отже, товарне виробництво — це така організація суспільного господарства, за якої виробничі відносини між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж товарів. Кожен товаровиробник сам на свій страх і ризик приймає господарські рішення: що, де, коли і скільки виробляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах.

Моделі товарного виробництва

Еволюція товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна представити такими моделями:

I. Модель простого товарного виробництва. Як об'єкт аналізу розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.

II. Товарне виробництво вільної конкуренції. Це універсальніша модель, вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність товаровиробника здійснюється в умовах конкуренції, при цьому він спирається тільки на ринкову кон'юнктуру, виходить лише з власних інтересів.

III. Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки вищого рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють господарські зв'язки й об'єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється державним регулюванням, що перетворює товарне виробництво на організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні категорії цих відносин — товар і гроші.

1. Закон вартості
• Зміст законі вартості

У загальній формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення.

Закон вартості характеризують такі особливості:

1. Вираження внутрішньо необхідних, суттєвих і сталих зв'язків між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Внутрішні суперечності цього закону є рушійною силою розвитку продуктивних сил, оскільки змушують товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів через поліпшення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо.

2. Обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості затраченої на них суспільно необхідної праці та ступеня корисності. У такому аспекті він діє у сфері обміну.

3. Забезпечення сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої відбувається взаємний тиск одного підприємця на іншого. У такому аспекті закон діє як рушійна сила розвитку виробництва за єдності виробництва і обміну.

4. Забезпечення сталого зв'язку між попитом і пропозицією. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість регулюють товари, вироблені у гірших умовах, а за надлишкової їх кількості — у найкращих. Конкретизацією цієї властивості закону вартості є взаємозв'язок між кількістю та якістю витраченої на виробництво певного товару суспільної праці і суспільною потребою. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної потреби, товар продається за його вартістю. У такий спосіб закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

5. Вираження внутрішньо необхідних зв'язків між працею виробника товарів у минулому (суспільно необхідним робочим часом та корисністю у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Вартість товарів зумовлюється не витраченим на їх виробництво робочим часом, а часом, витраченим на їх відтворення.

6. Вираження внутрішньо необхідних і сталих зв'язків між вартістю й цінами товарів. Зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін та їх форми — цін виробництва.

Однак закон вартості регулює ціноутворення не на всі товари. У сучасній ринковій економіці розширюється коло об'єктів, основою ціни яких є капіталізація доходів (необроблена земля, цінні папери та ін.) — визначення ціни певного об'єкта купівлі-продажу на основі доходу, який приносить цей об'єкт. Крім того, існує ціноутворення, за якого ціна визначається переважно співвідношенням попиту і пропозиції та рідкісністю товарів (товари мистецтва тощо). У класичному варіанті, коли ціни товарів коливаються навколо вартості, закон вартості діє лише за простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму (з перетворенням вартості товарів на ціни виробництва) закон вартості діє у формі коливання цін навколо цін виробництва, а на вищій стадії капіталізму — у формі коливання цін навколо монопольних цін виробництва. У коливанні цін навколо якісно нових трансформованих форм вартості виявляється історичний характер дії закону вартості. Історизм закону засвідчує зростаюча планомірність і організованість коливання (на відміну від стихійного на нижчій стадії), виникнення інтернаціональних форм дії закону вартості з поглибленням міжнародного суспільного поділу праці та ін.

• Механізм дії та функції закону вартості

Повніше сутність закону вартості розкривають такі його функції:

1. Стихійне регулювання товарного виробництва, тобто регулювання простого і капіталістичного виробництва в поєднанні із законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності праці тощо — за товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку та ін. — у період розвитку капіталістичного товарного виробництва.

2. Рушійна сила стихійного розвитку продуктивних сил. Дія закону змушує товаровиробників упроваджувати нову техніку, розширювати масштаби виробництва, вдосконалювати форми та методи організації виробництва, посилювати конкуренцію між товаровиробниками та ін.

3. Основа диференціації товаровиробників. За товарної форми виробництва товаровиробники змушені постійно вдосконалювати техніку, поліпшувати якість продукції, знижувати індивідуальні витрати виробництва тощо, щоб не збанкрутувати, тому прискорюється розвиток продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни у ринковій кон'юнктурі розорюють й витісняють з ринку масу дрібних виробників. У сучасних умовах цей процес стосується дрібних, середніх і навіть великих фірм. Поступово посилюється їх майнова диференціація, а отже, змінюється можливість впливати на формування економічної і політичної влади в суспільстві, соціальної структури, що надає цій функції соціально-економічного змісту. Основні ознаки закону вартості та його функції зазнають якісних змін в процесі еволюції економічної системи. Дія закону вартості разом з іншими факторами сприяє формуванню ринкової економіки та її еволюції.

• Особливості дії закону вартості за сучасних умов.

Світове господарство як система складається з соціально-еконо-мічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зов-нішнім закономірностям.

Окремі національне організовані господарства країн розвине-ної ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвива-ються, та держав перехідної від централізовано керованої до рин-кової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні еко-номічні відносини пов’язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком бага-товікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як 1) рівень і ха-рактер розвитку продуктивних сил у взаємозв’язку їх з організа-ційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку рин-ку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарсько-го життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих кри-теріїв.

Перший критерій – рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв’язку з організаційно-економічними відносинами – стосується структури виробництва, характеру чинників економіч-ного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждер-жавних економічних зв’язках, у міжнародній спеціалізації. Напри-клад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних сил окре-мих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціа-лізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії, встанов-лення виробничих зв’язків між підприємствами різних країн з ме-тою виробництва певної кінцевої продукції.

Наприклад, у той час, коли країни розвиненої ринкової еконо-міки запроваджують інформаційні технології в матеріальному та нематеріальному виробництві, створюють мережі банків даних, розширюють обмін інформацією тощо, решта країн відчуває дефі-цит ресурсів розвитку, не підготовлена до вирішення проблем ком-плексної модернізації. Це, безумовно, утруднює стикування еконо-мічних структур різних країн.

Головним каналом міжнародних зв’язків стають комп’ютерні системи. Так, у США лише 5 відсотків із щорічних 1,3 трлн оди-ниць документів зберігаються на папері. За такої ситуації Україна, наприклад, зі своєю паперовою архаїкою виявляється неспромож-ною нагромадити і використати необхідну інформацію. Інформа-ційно-комп’ютерна технологія є основою сучасних продуктивних сил. Внаслідок цього змінюються як характер виробничого проце-су, так і галузева структура економіки.

У різних підсистемах провідна роль належить різним галузям, що зумовлює технічну диференціацію підсистем і, як наслідок, їхню соціально-економічну диференціацію. Структурні зрушення і між-галузеве переливання робочої сили є самостійними факторами зрос-тання ефективності виробництва,’ особливо в промисловості. У краї-нах з розвиненою ринковою економікою протягом останніх 10- 15 років чітко виявляється тенденція до скорочення зайнятості в традиційних галузях з високим рівнем трудоємності виробництва (харчова, текстильна, швейна тощо), а також в капіталоємних галу-зях (металургія). Однак паралельно зайнятість зростає в наукоємних галузях, які визначають сьогодні науково-технічний прогрес і темпи зростання ефективності виробництва (приладобудування, електротехніка тощо). Ця тенденція зумовлює відповідний підхід країн розвиненої ринкової економіки до міжнародної спеціалізації передусім у відносинах між собою.

У сфері організаційно-економічних відносин мають місце як прямий взаємозв’язок між країнами різних підсистем у формі обмі-ну товарами та послугами, виробничої кооперації тощо, так і не-прямий взаємовплив – демонстраційний ефект господарюван-ня. Своєрідні імпульси розвитку виходять, як правило, з країн розвиненої економіки. Між країнами різних підсистем залишає-ться суттєвий розрив у головних показниках розвитку, започат-кований диференціацією їхніх внутрішніх організаційно-еконо-мічних відносин. Цей розрив більш-менш точно віддзеркалюється в двох агрегативних показниках – валовому внутрішньому про-дукті на душу населення та особистому споживанні на душу насе-лення.

Розглянемо другий критерій визначення соціально-економічних підсистем – специфіку багатоукладності економіки.

Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механіз-ми саморозвитку; господарство високоінтегроване. У країнах рин-кової економіки, що розвиваються, специфіка багатоукладності полягає у переважанні нетоварних форм господарювання і є ха-рактерною рисою виробничих відносин у цих країнах, причому частка нетоварних, традиційних форм господарювання в народно-му господарстві цих країн неоднакова; Досить суттєво відрізняєть-ся вона, наприклад, у країнах Центральної Африки та Південно-Східної Азії. Сучасні товарні форми також диференційовані за рів-нем свого розвитку як усередині тієї чи іншої країни, так і в різних країнах (наприклад, дрібнотоварний уклад у Бразилії та в Буркіна-Фасо).

Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержав-лення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного гос-подарства.

Третій критерій – особливості державного регулювання госпо-дарського життя. Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централі-зовано керованої до ринкової економіки відбивається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не виділена з колективу (общинне, патріархальне господарство або суцільне одержавлення економіки), свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай не-ефективним. Переважання позаекономічних форм і методів орга-нізації господарства, запроваджуваних державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин. Слід зазначити, що такий стан відтворюється, оскільки у спробах вирі-шити соціально-економічні проблеми переважають методи тоталь-ного перерозподілу національного доходу, які спричинюють потре-бу в громіздкому прошарку управлінців. Це блокує саморегулю-вання економіки (у країнах, що розвиваються) чи перехід від про-стих до більш складних, але водночас менш стійких форм ринкової організації (у країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки).

Так, загальновідомо, що колишні країни командно-адміністра-тивної системи спробували пройти етап індустріалізації на “крей-серських” швидкостях. Проте ця мета частіше пов’язувалася з по літичною орієнтацією, а не з внутрішніми соціально-економічними передумовами. Скажімо, взаємозалежність між республіками ко-лишнього СРСР, на перший погляд, була логічно обгрунтованою та міцною. Проте при знятті політичного каркасу вона виявилась крих-кою, оскільки не грунтувалась на товарно-грошових відносинах, економічних інтересах.

Найбільш адекватними потребами розвитку продуктивних сил виявились закони товарного виробництва і підприємництва. Зреш-тою, вони зумовили як утворення світового господарства, так і його подальший розвиток. Відомо, що сутність підприємництва полягає в прагненні до самозростання капіталу. Будь-яку перешкоду капі-тал розцінює як обмеження, яке обов’язково має бути подолане. Вихід капіталу за національні межі невіддільний від становлення і розвитку підприємництва та світового господарства. Звідси загаль-ним у сучасних соціально-економічних підсистемах світового госпо-дарства є розвиток товарно-грошових відносин на основі багатоук-ладної економіки, конкуренції між укладами, які в найузагальненішій формі відбивають наслідки розвитку підприємництва як у націо-нальних межах, так і поза ними. При цьому саме підприємництво є одночасно і причиною, і наслідком глибинних процесів у продук-тивних силах, які в національних межах на певному етапі обмежу-ють прагнення до самозростання капіталу.

Хоча соціально-економічний розвиток у деяких країнах (напри-клад, у Скандинавських) відбувається в напрямі від ринкової еко-номіки до змішаної, а від змішаної – до економіки узгоджень, товарно-грошові відносини залишаються об’єктивною основою взає-мозв’язку і взаємозалежності безпосередніх суб’єктів світового господарства, як і спільний інтерес в економічному прогресі та у розв’язанні глобальних соціально-економічних проблем.

У спільному інтересі в економічному прогресі та у розв’язанні глобальних соціально-економічних проблем, як у фокусі, сходяться і концентруються проблеми, пов’язані з розвитком людини, забез-печенням її майбутнього. Не випадково серед критеріїв оцінки кон-курентоспроможності різних країн на фоні світового господарства якість робочої сили посідає перше місце, випереджаючи такі показ-ники, як якість продукції, ринкова орієнтація та рівень нового по-коління бізнесменів. Якість робочої сили, в свою чергу, залежить від пристосування сучасної людини до умов природного і соціаль-ного середовища, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, від сучасної урбанізації, від успіхів у боротьбі з епідемія-ми і найважчими захворюваннями тощо.

Оптимальне розв’язання подібних проблем загальнопланетарного масштабу потребує взаємодії як науково-технічних, так і соціаль-но-політичних факторів, координації зусиль держав, що формаль-

но належать до різних соціально-економічних підсистем, визначення для кожної держави посильного внеску та умов участі.

Дата добавления: 2014-12-16