Амстердамська угода - загальна характеристика

Амстердамський договір про внесення змін до Договору про Європейський союз, договір про заснування Європейських співтовариств і деякі пов'язані з цим акти, широко відомий як Амстердамський договір. Був підписаний 2 жовтня 1997 і набув чинності 1 травня 1999 року. Вніс істотні зміни в договорі про Європейський союз, який був підписаний в Маастрихті в 1992 році. Чітко прописані умови вступу до ЄС, включені шенгенські угоди, змінена нумерація статей і параграфів установчих договорів.

Амстердамський договір не заснував нових організацій або систем співробітництва, але вніс суттєві поправки в Договір про Європейський Союз, договори про заснування Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти. Установчі договори піддалися «спрощенню» (цим терміном було названо усунення з їх тексту застарілих положень). Компетенція Європейського Співтовариства істотно розширилася. У неї були включені візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості та ін.

Особливо важливе значення мало закріплення в Амстердамському договорі так званих «загальних принципів європейського права». У тексті Амстердамського договору вони трактувалися як «принципи, які є загальними для держав-членів». За змістом «загальні принципи» також були абсолютно універсальними.

Амстердамський договір вніс важливу лепту в оформлення загальноєвропейського правового простору. У його текст був включений Протокол про інтеграцію Шенгенських правил в право Співтовариства та Протокол про порядок надання політичного притулку в ЄС громадянам країн-учасниць Євросоюзу. Частина компетенції СПВД перейшла до Спільноти, завдяки чому Євросоюз отримав повноваження видавати нормативні акти прямої дії з питань кримінального права та процесу.

Була посилена роль Європейського парламенту в процесі обговорення складу Єврокомісії, за головою Єврокомісії закріплена функція політичного керівництва (що перетворювало Єврокомісію у більш згуртовану «команду»), у складі Ради вводився пост Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки, який поєднується з посадою Генерального секретаря Ради, розширена сфера застосування процедури «спільного рішення» Ради та Парламенту.

Ряд важливих новацій Амстердамський договір вніс до системи ОВПБ і СПВД. Європейська Рада був наділений повноваженнями «визначати принципи та основні напрями Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, у тому числі з питань, які мають оборонне значення».Відповідно до компетенції ОВПБ були віднесені всі питання безпеки. Порада від імені Євросоюзу був уповноважений «укладати угоду з одним або кількома державами чи міжнародними організаціями». Одночасно застерігалася «можливість інтеграції ЗЄС до Євросоюзу, якщо Європейська Рада прийме таке рішення». Був посилений і сам механізм здійснення ОВПБ.

Відповідно до Амстердамським договором була значно переглянута європейська система співпраці у сфері правосуддя та внутрішніх справ.Замість колишньої назви СПВД вона стала іменуватися Співробітництвом поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері (СПСО).Компетенція «третьої опори» була обмежена виключно питаннями боротьби зі злочинністю (питання правосуддя у цивільних справах, притулку, а також візова, імміграційна політика перейшли у відання Європейського співтовариства). Але загальна значимість співпраці в кримінально-правовій сфері значно зросла.

22. Реформа ЄС у зв'язку з розширенням ЄС. Ніццька угода 2001 року. Мета, предмет і зміст Ніццького договору.

Протягом 1997 Європейська комісія і 11 країн-кандидатів (10 країн ЦСЄ і Кіпр) досягли домовленості щодо умов і термінів початку переговорів про вступленіі.На Люксембурзькому засіданні Європейської ради (грудень 1997), названому самітом розширення, було оголошено список держав, які ближче інших підійшли до виконання копенгагенських критеріїв: Кіпр, Польща, Угорщина, Чехія, Естонія і Словенія. Урочисте відкриття переговорів з країнами «першої хвилі» відбулося 30 березня 1998. На сесії Європейської ради в Гельсінкі в грудні 1999 було вирішено розпочати переговори про вступ до Євросоюзу з рештою п'ятьма країнами ЦСЄ, з якими були раніше підписані Європейські угоди: Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією, а також з Мальтою. Переговори з країнами «другої групи» або «гельсінської групою» офіційно відкрилися 15 лютого 2000 в Брюсселі.

Ниццский договір 2000 визначив політичну вагу країн-кандидатів у складі керівних органів майбутнього розширеного ЄС (див. Табл. 2), зафіксувавши у формі договору про ЄС неминучість вступу нових країн з Центральної та Східної Європи.

Ніццький договір був підписаний європейськими лідерами 26 лютого 2001 і набув чинності 1 лютого 2003 року. Він вніс зміни в Маастрихтський договір (або Договір про Європейський союз), а також Римський договір (або Договір про створення Європейського співтовариства). Ніццький договір реформував інституційну структуру Європейського союзу для розширення на схід, тобто сприяв завданню, яка була спочатку поставлена ​​Амстердамським договором, але не була вирішена на поточний момент.

Вступ договору в силу деякий час було під сумнівом після його відхилення громадянами Ірландії, на референдумі в червні 2001. У результаті договір був прийнятий лише після повторного референдуму, що відбувся трохи більше року потому

Згідно з офіційним визначенням головною метою Договору є завершення процесу підготовки до функціонування інститутів в рамках Європейського Союзу, розпочатого Амстердамським договором. Загальна орієнтація на підготовку до розширення і прагнення запобігти і мінімізувати ризики, пов'язані зі вступом великої групи нових держав-членів.

Реформуються практично всі інститути Євросоюзу. Змінюється чисельний склад і повноваження Європейського парламенту. Переглядається і строго фіксується кількість голосів, яку має кожна держава-член в Раді ЄС. Одночасно вносяться зміни в процедуру голосування і визначається квотум і поріг чисельної більшості, необхідний для прийняття рішень (обов'язкове сума голосів встановлюється не тільки для держав-членів, але й для всіх держав-кандидатів на вступ до ЄС).

Договір передбачає масштабну реформу судової системи ЄС. Вводиться така структура суднових інстанцій як Суд ЄС, Суд першої інстанції (СПІ) і спеціалізовані судові палати. СПИ набуває фактично статусу суду загальної юрисдикції та наділяється відповідною компетенцією. Деталі змін, які проводяться, фіксуються в новому Статуті Суду ЄС, який додається до Ніццького договору і доповнюється подальшими рішеннями Ради ЄС.

23. Загальна характеристика Лісабонського Договору 2007. Структура і загальний зміст.

Лісабонський договір (офіційна назва - «Лісабонський договір про внесення змін до Договору про Європейський союз та Договір про заснування Європейського співтовариства», англ. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community) - міжнародний договір, підписаний на саміті ЄС 13 грудня 2007 року в Жеронімуш в Лісабоні.

Покликаний замінити собою не вступила в силу Конституцію ЄС і внести зміни в чинні угоди про Європейський союз в цілях реформування системи управління ЄС.

Задуманий як «інструментарій», цей багато в чому інноваційний договір покликаний закласти основи функціонування Євросоюзу на найближчі 15-20 років. Підписання Договору 13 грудня 2007 відкрило період, коли країни-члени проводили процес його ратифікації. Ускладнення виникли в таких країнах, як Ірландія і Чеська республіка, де для його схвалення була необхідна підтримка 3/5 Парламенту, а у випадку з Ірландією ще й підтримка населенням країни на референдумі.

Тим не менш, схвалення в парламентах і на референдумах 27 країн завершило 15-річну дискусію про політичну та інституційну реформу ЄС, яка була розпочата підписанням Маастрихтського договору в 1992 р Необхідність внесення змін до основоположних договорів ЄС була викликана тим, що всього за два з половиною роки (квітень 2004 - 1 січня 2007 рр.) число країн-членів зросла з 15 до 27, а їх сукупне населення досягло майже півмільярда чоловік. Договір покликаний замінити собою провалений проект Конституції ЄС (проект якої був підписаний у червні 2004 р).Коли в 2005 році на референдумах у Франції та Нідерландах Конституція була відхилена, Європейський союз опинився в інституціональному глухому куті. Щоб рухатися далі, було необхідно серйозно спростити структуру колективних органів, принципи і порядок їх роботи, зробити їх діяльність більш зрозумілою і прозорою. На вирішення цієї двоєдиного завдання і спрямований Лісабонський договір.

Договір про реформу закріпив баланс між цілями та інтересами країн-членів ЄС, надавши останньому статус «супердержави». Текст Договору вносить зміни в три основоположних документа ЄС: Договір про заснування Європейського співтовариства (Римський договір, 1957), Маастрихтський договір, 1992 р і Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії, 1957 Після підписання та ратифікації Договір про реформу перестає існувати як єдиний текст, а нововведення инкорпорируются в три перераховані вище документа.

Договір про реформу структурно складається з преамбули, 7 статей, 13 протоколів і 59 декларацій. У статті 1 характеризуються зміни, які вносяться до Договору про ЄС (стор. 3 - 40), у статті 2 - зміни в Договір про заснування європейського співтовариства (стор. 41 - 150), у статті 3 перераховані заключні положення (стор. 151- 152).

Дата добавления: 2014-12-16