Додаткові механізми зміцнення солідарності держав - членів між собою та ЄС у цілому

Визнаючи і розширюючи можливості з розвитку більш інтенсивної інтеграції окремих держав-членів, як в рамках, так і поза рамками ЄС, Лісабонський договір 2007 слідом за проектом Європейської конституції 2004 одночасно заклав додаткові механізми щодо посилення солідарності всіх держав-членів один з одним і з Європейським Союзом в цілому.

Найбільш важливими з них є два, які юридично були відсутні в "старому" ЄС. Мова йде, по-перше, про принцип колективної самооборони (параграф 7 статті 42 Договору про Європейський Союз). Цей принцип передбачає обов'язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, яке піддасться збройної агресії з-за кордону.

Допомогу і сприяння повинні надаватися всіма можливими засобами, але при дотриманні Статуту ООН, а також з урахуванням зобов'язань по Північноатлантичному договору 1949, який у статті 5 передбачає аналогічне зобов'язання в рамках НАТО. Посилання на НАТО була включена за наполяганням найбільш "євроатлантично" налаштованих держав-членів ЄС. Однак її наявність, як видається, може на практиці ускладнити досягнення самостійної колективної самооборони всередині Союзу, що не залежить від інтересів неєвропейських членів НАТО, таких як США і Канада.

Інший ключовий додатковий механізм забезпечення солідарності держав-членів ЄС офіційно названий установчими документами "умова солідарності" (стаття 222 Договору про функціонування Європейського Союзу) * (106). У даному випадку мова йде також про взаємодопомогу держав-членів ЄС, але в ситуації, коли одне з них піддається терористичній атаці або стає жертвою стихійного лиха або техногенної катастрофи ("катастрофи, викликаної природними факторами або людиною"). Не виключається і надання такої допомоги військовими засобами, наданими іншими державами-членами. В рамках "умови солідарності" на Європейський Союз в цілому, в свою чергу, покладено обов'язок координувати дії з надання згаданої вище допомоги (через Раду Європейського Союзу та складаються при ньому допоміжні органи), а одно проводити регулярну оцінку загроз, з якими стикається Союз (через Європейський рада).

Ще одним принциповим питанням, яке безпосередньо зачіпає правове становище держав-членів в рамках Європейського Союзу, є роль національних парламентів в управлінні цією організацією, особливо, в питаннях підготовки законодавства ЄС. Відповідно до Лісабонського договору в установчі документи ЄС вперше включена стаття, яка визначила основні аспекти залучення парламентів держав-членів до його роботи (стаття 12 розділу II "Положення про демократичні принципи" Договору про Європейський Союз) * (107). Участь національних парламентів, таким чином, відтепер визнано в якості одного із загальних принципів функціонування цієї інтеграційної організації (див. Вище, пункт 2.3 коментаря).

Розглянуті вище форми (механізми) участі національних парламентів у функціонування Європейського Союзу є загальними для всіх його держав-членів, так як випливають безпосередньо з установчих документів ЄС. Поряд з ними держави-члени в індивідуальному порядку можуть встановлювати додаткові форми залучення своїх парламентів до європейських справ. Конституції багатьох країн ЄС містять на цей рахунок спеціальні положення.

40. Система інститутів, органів, установ Європейської Союзу. Основні тенденції розвитку організаційного механізму Союзу на сучасному етапі.

до набрання чинності Лісабонського договору організаційна структура Європейського союзу характеризувалася як «структура трьох опор», що відображає, з одного боку, історичний процес формування Євросоюзу, з іншого боку - складність його внутрішнього устрою.

«Першою опорою» іменувалися Європейські Співтовариства, які добровільно створили єдину організацію: Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство з атомної енергії.

Поняття про першу опорі нагадувало про те, що входження Співтовариств до Європейського союзу (за договором 1965) не означало їх повного або часткового в ньому розчинення. Кожне з спільнот продовжувало діяти на основі свого установчого договору, зберігало свій правовий статус.

В межах Євросоюзу Співтовариства мали деякі привілеї та пільги: вони були звільнені від обов'язків платити збори і мита, що належать їм офісні та інші приміщення користувалися недоторканністю, їх майнові об'єкти і активи були захищені від примусових вилучень або конфіскації.

При цьому всі спільноти мали єдину систему керівних органів - інститутів Євросоюзу - і однаковий склад членів.

«Другий опорою» Євросоюзу стали іменувати створений в 1970-х рр. механізм європейського політичного співробітництва, що забезпечує спільну зовнішню політику і політику в сфері безпеки. даний напрямок співробітництва свідчило про новий зміст інтеграції.

третій опорою Євросоюзу стало особливо актуальне з 1980-х - 1990-х рр. співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері. Загалом Європейський союз розглядався як складна єдність трьох компонентів (опор), кожен з яких має свою спрямованість діяльності і свій правовий базис.

«Структура трьох опор» вдало відбивала не тільки історію розвитку Європейського Союзу, але гнучкий характер інтеграції, різний рівень її розвитку і різну швидкість у різних галузях суспільного життя.

Крім того, в рамках першої опори співпраця була найбільш щільним і існували найбільші обмеження державного суверенітету, а співпраця в межах другої і третьої опор було менш повним і багато питань вирішувалися на міжурядовому рівні.

Лісабонський договір скасовує «структуру трьох опор», розглядаючи Європейський Союз як внутрішньо цілісну систему.

Євратом, єдине з зберігаються спільнот, продовжить існування не в якості елемента першої опори, а як самостійна інтеграційна організація, керована керівними органами Європейського Союзу.

Сучасний Євросоюз має єдиний організаційний механізм - систему інститутів і органів.

См. Слід. Питання.

Дата добавления: 2014-12-16