Складові статусу людини і громадянина

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.

До елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина відносять:

) права, свободи і обов'язки як основи конституційного статусу особи;

) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків;

) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації.

Правовий статус людини (від лат. "status" - положення, стан) - юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві. Структура правового статусу людини охоплює суб'єктивні юридичні права та обов'язки, гарантії здійснення прав і обов'язків. Підставою для наявності правового статусу особи є її правосуб'єктність. Структура правового статусу громадянина включає суб'єктивні права, законні інтереси, юридичні обов'язки, гарантії здійснення прав і обов'язків. Підставою для наявності правового статусу громадянина є його правосуб'єктність і громадянство.

Правовий статус громадянина - це правове положення в суспільстві людини, що володіє громадянством даної держави. У структурі правового статусу громадянина центральним елементом є суб'єктивні юридичні права, волі й обов'язки, які передбачені Конституцією, іншими нормативно-правовими актами даної держави. Передумовою цих прав, воль і обов'язків є громадянство, тобто стійкий правовий зв'язок особистості й держави, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Службовий статус державних службовців: поняття, складові.

Правовий статус державного службовця — це зміст (суть) державно-службових правовідносин. Він розкривається через встановлення обов'язків, прав, обмежень та відповідальності. Обов'язки характеризують суть його службової діяльності, оскільки держава приймає громадянина на службу, головним чином, з метою покладення на нього відповідних посадових обов'язків. До загальних обов'язків державних службовців належать: дотримання Конституції України, реалізація законів та підзаконних нормативно-правових актів, забезпечення ефективної роботи та сумлінне виконання завдань і функцій державних органів, своєчасне і точне виконання рішень державних органів та посадових осіб.

Конкретні службові обов'язки визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються в посадових положеннях та інструкціях.

До правового статусу державного службовця також входять норми, які встановлюють певні обмеження, що пов'язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби. Щодо прийняття на державну службу, то не можуть бути призначені на посади особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісним із обійманням посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

До обмежень, пов'язаних із проходженням державної служби, належать: заборона брати участь у страйках або вчиненні інших дій, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів; заборона дій, які визнаються законом корупційними (незаконне отримання матеріальних благ, пільг" кредитів, позичок або інших переваг у зв'язку з виконанням посадових обов'язків) та інші спеціальні обмеження, передбачені ст. б Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.

Правовий стан державного службовця визначається передусім двома поняттями: «посада в статутно-правовому значенні» й «посада в конкретно-функціональному значенні». У першому випадку посада є немовби передумовою оформлення правового статусу державного службовця. У другому випадку посада — це конкретизуюче поняття, що визначає завдання державного службовця, тобто цілі, завдання, функції та повноваження на конкретній посаді, передані йому на основі адміністративного акту (доручення, розпорядження, подання, чи в будь-який інший законний спосіб).

Метою проходження служби є виконання відповідних завдань та функцій держави. Це потребує наділення осіб, що проходять службу, спеціальним правовим статусом — статусом державного службовця.

Важливим є питання, з якого моменту особа набуває цього статусу. Хоча Закон України “Про державну службу” (далі — Закон) не містить необхідних роз'яснень щодо цього, але аналіз чинного законодавства про державну службу дає змогу зробити висновок: статус державного службовця особа набуває не в момент прийняття на службу (видання наказу про прийняття на службу), а в момент складення присяги державного службовця України (тобто підписання тексту присяги). Це стосується насамперед тих осіб, які поступають на державну службу вперше. Ті ж особи, які раніше перебували на службі й мали статус державного службовця, після чого звільнилися та знов повертаються на службу, — приступають до виконання службових повноважень з моменту призначення на відповідну посаду.

Втрачається статус державного службовця в день звільнення з державної служби. Оскільки на службовців поширюється законодавство про працю в частині звільнення, то втрата статусу державного службовця повинна відбуватися в момент завершення виконання службових повноважень за посадою в останній день роботи службовця.

Дата добавления: 2014-12-16