Психологами, зокрема, відмічено, що енер­гетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спро­бувати дослухатися до іншої думки та засвоїти її. 3 страница

Особливістю ранньовізантійської риторики було те, що її під­тримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо припи­сували містам мати й утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше знижується. Практично вона зводиться до придворної риторики.

Загалом, починаючи із VII ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й християнської риторики. В цей період християнська проза поступово витісняється поезією.

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторич­них творів за правилами гомілетики Василя Великого.

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення приховано­го, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелек­туалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й обері­гає від єретичних відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не бу­ли обділені вже й античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини III ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до XII ст. спостерігається занепад гомілети­ки як теорії. Звичайно, були проповідники, однак латинська про­повідь розвивалась хаотично.

У XII—XIII ст. було перекладено латиною «Риторику» Арістотеля, в якій, зокрема, уважно аналізувалося сприйняття слуха­чами. Це зміцнювало християнське положення про те, що важли­вим є не стільки мистецтво ритора, скільки результат промови.

ХШ ст. — розквіт схоластики. Римською Церквою визнане вчення Фоми Аквіната як офіційна філософія. Він оголосив мож­ливість «подвійної» — релігійної та наукової — істини. Європа вкривається університетами.

3. Риторика в системі середньовічної освіти

Енциклопедична традиція, що склалась в епоху елліні­зму й особливо розквітла в Римі, набула особливого значення в західноєвропейській культурі. У системі освіти пануючим стає семичастний канон, що включав вільні мистецтва. Вони у корот­кому викладі охоплювали практично весь склад знання.

Семичастний канон поділявся на два ступені:

нижчий - гра­матика, діалектика, риторика— тривіум (звідси слово «тривіа­льний» — відомий всім) і

вищий — арифметика, геометрія, му­зика й астрономія — квадривіум.

У Західній Європі піднесення інтелектуального життя розпо­чинається з епохи Каролінгського відродження. Варто наголоси­ти на творчості Алкуїна Йоркського, який був радником короля Карла Великого з питань культури й освіти та директором при­дворної школи. У його роботі «Риторика» («Діалог мудрішого короля Карла й Альбіна, вчителя, про риторику й чесноти») мож­на побачити зокрема, що антична риторика була засвоєна Серед­ньовіччям майже в повному обсязі стосовно розподілу та основ­них понять цієї дисципліни. Алкуїн підкреслює, що мистецтво риторики складається з п'яти розділів: винахід матеріалу, розта­шування його, виклад, запам'ятовування, виголошення; має справу з красномовством трьох родів: урочистим, політичним, судовим; промова оратора повинна складатись із шести частин: вступ, оповідання, розчленування запитання (тобто демонстрація того, в чому ми згодні з противником, а що заперечуємо), дове­дення, спростування, завершення та ін.

В епоху пізнього Середньовіччя остаточно формуються нові освітні заклади, аналогів яких ще не було. Починаючи з XIII ст. мова йде про університети. Середньовічний університет мав дво­ступеневу систему освіти: факультет «вільних мистецтв» і факу­льтет права, медицини, теологи. Факультет «вільних мистецтв» був підготовчим, тільки після закінчення його студент міг вчити­ся далі на інших факультетах.

Формами викладання в середньовічних університетах були лекції і семінари. Лекція стала особливою формою публічного викладу навчального матеріалу й особливим видом ораторського мистецтва.

У Паризькому університеті, наприклад, був прийнятий спеціа­льний «Статут про методи читання лекцій» (1355 р.), де зокрема читаємо:

«Були використані два методи читання книг (лекцій) з віль­них мистецтв. За першого методу магістри філософії швидко говорять зі своїх кафедр, так що розум слухачів може сприйняти ці промови, але рука не може записати їх. За другого методу магістри говорять повільно... На основі ретельної перевірки й взаємного порівняння цих двох способів перший з них був визнаний найкращим... Тому ми всі, як один, магістри мис­тецтва, як ті, що читають лекції, так і ті, що не читають, спеціально були викликані для цього і прийняли таку поста­нову:

Всі лектори повинні користуватись першим методом читан­ня з метою найбільш повного розвитку їх (студентів) здіб­ностей, тобто викладати вказаним способом, хоча б ніхто не міг записати за нами... Відповідно до цього методу повинні відбуватись всі бесіди й обговорення в університеті».

Покарання за відступ від цієї методичної постанови було до­сить суворим: тільки за одне невиконання її викладач позбавлявся права лекторства строком на цілий рік, а разом з тим і всіх посад.

Семінар (диспут) полягав у тому, що будь-яка тема пропону­валась у вигляді запитання для обговорення, відповіді пропону­вались спочатку студентами, а потім — викладачем. Тобто відбувався перехід від лекції до запитання, а від запитання — до дис­путу. В диспуті еволюція полягала в тому, що на противагу аргу­ментуванню посиланням на авторитет все більшого значення на­бувала практика логічного обгрунтування аргументу. За диспу­том слідував висновок, який робив магістр.

Взагалі в середньовічних університетах існувало два види ди­спутів — ординарні й публічні. Особливістю публічних диспутів, на відміну від ординарних, було те, що тут обговорювались будь-які завгодно питання. Такі диспути відвідувало багато людей, кожний міг поставити запитання і подати обгрунтування тієї чи іншої думки. Мета публічних диспутів полягала не в осягненні істини, а в культивуванні здатності до суперечки. Участь у пуб­лічних диспутах, поряд з вимогами щодо відповідного віку сту­дента і строку навчання, була обов'язковою, щоб отримати вчене звання. Наприклад, у Паризькому університеті щоб отримати вчене звання бакалавра мистецтв, потрібно було два роки відві­дувати публічні диспути і, принаймні, один раз самому захищати софізм. А вже саме випробування відбувалось у комісії, що скла­далась з трьох магістрів, і завершувалось публічним диспутом.

Якщо оцінювати диспути, то слід відмітити їх позитивну роль у середньовічній культурі. Однак:

— по-перше, диспут виходив з того, що існує все-таки одна-єдина істина, а суперечка викликана лише неадекватністю сприйняття людиною авторитетних текстів;

— по-друге, диспут — це надто ритуалізована і регламентова­на комунікація не лише за формою, але й за змістом;

— по-третє, диспут поступово вироджується, адже в ньому ін­коли обговорювались проблеми, які не було сенсу обговорювати, і диспути проводились заради самої суперечки.

Ці недоліки диспуту зумовили те, що врешті-решт він був від­кинутий наукою, що зароджувалась.

Отже, в епоху Середньовіччя риторика була однією з основ­них загальноосвітніх дисциплін і входила до складу тривіуму. Хоча якщо граматика, наприклад, зміцнила свої позиції в культу­рі, то риторика, навпаки, свої втратила. Головна причина цього полягала в тому, що латинська мова була чужою для середньові­чної публіки. Нею володіли лише духовні особи. Багато з них і були спроможні виголосити урочисту промову на честь короля чи князя, проте ні король, ні князь з їх німецькою чи французькою мовами її б все одно не зрозуміли. Красномовство позбави­лось публіки.

Тому риторика йде на службу до інших наук. З одного боку, це була діалектика (логіка). Зокрема, ще Арістотель писав, що рито­рика відповідає діалектиці. Проте в античності в цій відповідності провідну роль займала риторика, а в Середньовіччі — логіка. З ін­шого боку, це було право. Оскільки потрібно було виробити фор­мулювання для нескінченної кількості ділових ситуацій, пишно­мовний стиль тут був ні до чого, а точність була необхідною, і тому знадобився досвід риторики. З третього боку, це була вже вищезгадана граматика, яка тепер мусила засвоїти новий пред­мет — мистецтво складання віршів. І тут риторика поділилась всім запасом правил, що існували в ній з приводу створення промов'.

В епоху Середньовіччя остаточно складається новий тип ри­торичних промов — церковний, проповідь насамперед. Пізніше в університетах відбувається становлення лекції — на сьогодні од­ного з різновидів академічного красномовства. Цікавим з рито­ричної точки зору є також університетський диспут, для перемо­ги в якому потрібно було вміння вести суперечку, пропонувати свої положення, захищати їх і спростовувати положення опонентів.

4. «Studia humanitatis»

В епоху Відродження спостерігаємо суттєві зрушення в системі світогляду: «царство бога» поступилось місцем «царст­ву людини». «Знання людського» були поставлені на один ща­бель із теологією. Гуманістичне світорозуміння стверджувалось головним чином засобами емоційного переконання, за допомо­гою образів та прикладів. Образи безпосередніше та сильніше за все впливають на почуття людини, спонукають її до дії. Петрарка, наприклад, критикує Арістотеля за те, що читання його «Ети­ки» не впливає на почуття людини, не спонукає людину до доб­рочесності, а тільки дає знання про неї. Лоренцо Валла під­креслює переваги риторики над логікою і вбачає ці переваги в різ­номанітних способах впливу оратора — у порівнянні з філософом. Тому не випадково, що риторика і поезія виступають на пер­ший план. Бо саме вони містять у собі спонукальні слова, впливають на емоції. Красномовство нерозривно пов'язане з мораль­ністю. Гуманісти захищають у красномовстві саме зв'язок мора­льного слова з життям.

Гуманізм як конкретне історичне явище виникає в епоху Ре­несансу, виступає як розповсюдження певного кола гуманітарних знань і означає світську науку та освіченість на противагу вчено­му богослов'ю.

Для позначення гуманістичної освіченості в епо­ху Відродження був введений термін «studia humanitatis», який означає:

Дата добавления: 2014-12-17