Творчість

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ

1. література як вид художньої творчості

1.1. Визначення поняття «література»

Поняттям «література» користуються у двох значен­нях. У вузькому розумінні цього слова літературою на­зивається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва — мистецтво слова, тобто такий вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є сло­во, словесний вираз. Відомий галицький філолог В. Дом-бровський визначав свого часу літературу як «мистецтво, в якім ідея виражається у звукових словесних образах, що, створені творчою фантазією поета під впливом почуття і настрою, пробуджують в силу сугестії (тобто навіюван­ня) нашу уяву до репродукційної (тобто уявно відтворю-вальної) діяльності, а рівночасно впливають на всю нашу духовну істоту» [35, 16\.

В широкому розумінні літературою називають будь-які витвори людської думки, що втілені в писемному слові й мають суспільне значення. Таке розуміння, у свою чергу, генетичне сходить до буквального, тобто первісного зна­чення самого слова «література». Це слово латинського походження і означає «літера»: «слово література починає з визначення, за яким спочатку до літератури входить усе, що тільки зображено буквами» [1, 32].

Першим, за свідченням М. Грушевського, до слова

«література» в такому розумінні вдався славетний давньо­римський оратор та політичний діяч Цицерон. З часом, зауважує М. Грушевський, слово «література» «набрало значення суми писаних пам'яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу чи певної категорії словесної творчості („література математична", „література драматична" і т. д.)» [29, 42\. Для того, щоб у масі літературної продукції виділити такі словесні твори, що мали мистецьку вартість, почали вживати термін «художня література» (тобто естетично значуща література). Саме поняття «художня література» достатньо пізнє, воно з'являється у XX столітті. До того для позначення творів, в яких слово виступало як мистецьке знаряддя, а не як простий засіб спілкування та передачі думок, довгий час користувалися поняттям «поезія», часто навіть тоді, коли літературний твір не мав віршової форми (подібне слововживання інколи побутує й тепер, особливо у тих випадках, коли до визначення твору підходять з емоційного, а не з логічно-понятійного боку). З появою прози літературні твори (як поетичні, так і власне прозаїчні), що підпадали під критерій мистецької, естетично-значущої форми словесного вираження думок та почуттів, називають «красною», або «гарною», інколи — ще й артистичною літературою.

На сучасному етапі розвитку літератури словесні твори, що мають мистецькі ознаки, переважно називають худож­ньою літературою (цей термін має значення і оцінки рівня майстерності, довершеності естетичної форми). Інколи худож­ню літературу називають просто, або власне літературою. Частіше поняттям «література» користуються стосовно прози, оскільки в окремих випадках віднесення того чи іншого прозаїчного твору до художнього, естетичного за своїми ознаками, буває проблематичним (наприклад, сюди нале­жать окремі жанри документальної літератури, епістолярна література і т. п.). Іноді дослідники використовують тер­мін белетристика (від франц. belles lettres — красне пись­менство), що в широкому розумінні означає твори худож­ньої літератури взагалі; а в більш вузькому — художню прозу (маючи на увазі, що існує ще поезія та драматургія).

Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма, — та низка суміжних родо-жанрових утворень, таких як ліро-епос, епічна драма, мемуари, художня біографія тощо.

— 84 —

1.2. Література як вид мистецтва

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділя­ти на три типи. Перший тип складає група так званих просто­рових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньо­му просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому.

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою нале­жить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, танок, що виконують люди, не зводиться до одного певного положення тіла, яке прий­має танцюрист у просторі, а складається з поєднання бага­тьох таких положень, даних як динамічна послідовність їх змін, що сприймається нами вже не в просторі, а в часі. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному роз­гортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живо­пис декоративного оформлення. Форма зображення в те­атрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового мис­тецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантоні-мічна вистава може набирати форму як статичного, так і динамічного зображення.

Окремі види мистецтва відрізняються не лише за спосо­бом відображення життя, а й за тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони користуються для його естетичного, мистецького відтворення. За матеріальними ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад, зі скульптурою — мистецтвом каме­ню, живописом — мистецтвом фарби, танком — мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки, музикою — мистецтвом звуків тощо. Специфіка властивостей матеріалу кожного з видів мистецтва реа­лізується в тому, що, з одного боку, надає йому певних

— 85 —

переваг перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення різних сторін зображуваного предмета і, з іншого боку, одночасно обмежує міру його зображувальних можливостей. Загальна перевага матеріалу, яким користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості безпосереднього, пластично зримого відтворення предмета свого зображення. Майстерна гра світла і тіні, передана фар­бою на художньому полотні, краса форми людського тіла, відтворена в пластиці гіпсу чи мармуру скульптурного ансамблю, довершеність симетрії у поєднанні окремих частин архітектурної споруди, — усе це, відтворене в просторово-концентрованій формі, впливає на наші почуття безпосередньо за рахунок того, що сприймається нами наочно, у прямому візуальному контакті. Сила емоційного впливу просторових мистецтв ґрунтується на тому, що зорові відчуття є визна­чальними, основними в життєдіяльності людини, з усіх відчуттів, що належать людині, зорові у переважній більшості людей виступають у найрозвиненішій формі. Звідси просто­рове мистецтво, має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх людей. Це пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесно сприйманого реалізується не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки посередництву уяви, фантазії, яка в достатньо розвиненій формі властива далеко не кожному. «Усі інші мистецтва, — зауважував М. Чернишевський, — подібно до живої дійсності впливають прямо на почуття, поезія діє на фантазію; фантазія у одних людей живіша і виразніша, ніж у інших, але взагалі потрібно визнати, що образи здорової людини бліді та слабкі у порівнянні з почуттями; тому потрібно сказати, що за силою та якістю суб'єктивного враження поезія набагато нижча не тільки від дійсності, але й від усіх інших мистецтв» [цит. за: 18, 141].

Разом з тим особливості матеріалу різних видів просто­рового мистецтва певним чином обмежують їхні зображу­вальні можливості. Обмеженість, наприклад, тих матеріальних засобів, якими користується живописець, найбільш чітко виявляється у протиставленні їх матеріалу скульптурного зо­браження. Останнє «видиме з різних точок, в різних ракурсах, ви можете обійти його (звичайно, це не стосується барельєфа, настінної ліпки). Кожного разу статуя поставатиме перед нами у якомусь новому повороті. В цьому — важлива різниця між творами скульптора та живописця. Картина не має об'єму, її не можна обійти. Як правило, усе те, що на ній зображено, живописець побачив з однієї точки. І статуя й картина розміщені у просторі, але картина обмежена однією площиною» [68, 39\.

— 86 —

Обмеженість словесного матеріалу неможливістю без­посереднього впливу на почуття, які в найбільшій мірі характеризує просторові мистецтва, компенсується знач­ними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими мистецтвами часова форма зображення.

Якщо скульптор чи живописець, звертаючись до зобра­ження якоїсь події, тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її всебічного відтворен­ня, оскільки може змалювати лише один, хоча б і най-значніший її момент, то словесна форма передачі спромож­на подавати зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного розгортання. Ще більше об­межені живописець та скульптор порівняно з літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емо­ційного плину, як це має місце, скажімо, при зображенні характеру певного героя якогось роману чи навіть окремого переживання, усіх його відтінків, що змінюють одне одно­го в потоці свідомості ліричного героя віршового твору.

Так само в групі часових мистецтв окремі його види в залежності від свого матеріалу виявляють різні можливо­сті щодо зображення та емоційного впливу зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почут­тя, створюючи у слухача відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-пізнавального чи етичного світу людини.

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляєть­ся можливим частково відтворювати зображувальну спе­цифіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийо­мами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з про­відних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відрод­ження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живо­пису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зобра-

О /

женнях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живо­писом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обгрунтовані Г. Лессінґом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису,та поезії» (1766 p.). Думки Лессінга були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Ге-ґеля. Значний внесок у розробку теорії словесного мис­тецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Дата добавления: 2014-11-28