Визначення художнього образу

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ

Термін «художній образ» використовується в мистецтво­знавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання Дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життє­діяльності. У вузькому розумінні образом називають специ­фічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складо­вих його елементів зокрема. Загальноприйнятим у сучасно­му літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водно-

— 96 —

час узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення» [93, 60]. Дане визначення як таке, що відображає естетичну суть художнього образу, Л. Тимофеев протиставляє широко­вживаному, але термінологічно не конкретизованому ви­значенню образу як узагальненого відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального.

В основі художнього образу як специ- 2.1.1. Художній фічної форми відображення дійсності образ як форма лежить первинний, або так званий відображення чуттєвий образ. Чуттєвим образом на- дійсності зивають конкретно-чуттєву даність (явленість) предмета відображення, тобто те нормальне уявлення, в якому відображувана реальність постає, кажучи словами М. Чернишевського, не у формі думки про неї, а у формі самого життя, наочно, такою, якою ми її бачимо чи могли б побачити, сприймаючи безпосередньо. Чуттєвий образ у художньому творі — це те, що в ньому безпосередньо, конкретно зображено з усіма його подробицями — сукупні­стю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій свідомості.

Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схема­тизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичай­ною формою відображення дійсності, якою ми користує­мось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Гово­рячи про щось, висловлюючи якісь думки, ми, найчастіше, не абстрагуємося від їхнього конкретно-чуттєвого змісту, не схематизуємо його, а тримаємо в пам'яті й намагаємося викласти у вигляді більшою чи меншою мірою живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення дійсності художній образ, по-перше, відрізняється своєю емоційніс­тю, точніше настановою на підкреслено-емоційний харак­тер вираження тієї думки, формою вияву якої є чуттєвий образ. По-друге, від звичайного уявлення художній образ від­різняється узагальненістю свого змісту. Художній образ — це не копія дійсності, це вузькофактографічне, натура­лістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мис­тецтві чуттєвий образ цінний не сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш за­гальний, ніж конкретно-фактологічний, зміст. Віддзерка­лена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в

4 _ 97 —

мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст единично поданого факту. Використовуючи наукову термінологію, можна ска­зати, що конкретно-чуттєва форма одиничного в мистецт­ві слугує засобом втілення загального. Один з мистецтво­знавців, О. Андреев, так роз'яснює це положення на матері­алі живопису: «Візьмімо, наприклад, — пише він, — картину П. Брейгеля „Сліпі"': на ній зображені люди, що повільно бредуть ланцюжком, тримаючись за плече товариша, який іде попереду. Передній з них, спіткнувшись, падає і тягне за собою наступного. Глядач бачить: ще одна мить і увесь лан­цюжок спіткає та ж сама доля. Живописець показав тут, здавалося б, конкретну, одиничну, побутову сцену. Проте це лише найелементарніший рівень прочитання змісту картини. Глибше проникнення до її змісту дає змогу витлумачити брейґелівських сліпих як певний узагальнений символ — образ людства, яке не знає і не бачить, куди воно йде» [2,107\. Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї фбрми вираження світу, якою користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дій­сності. Подібно до художнього образу поняття відрізняєть­ся від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється у його чуттє­вому образі, поняття, відображаючи предмет, абстрагуєть­ся, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукуп­ність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують пев­ний клас об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета. Наприклад, в енцикло­педії дається таке наукове пояснення явища грози, тобто її поняття: «Гроза — явище в атмосфері, коли у купчасто-дощових хмарах або між хмарами і земною поверхнею виникають електричні розряди (блискавки), що супровод­жуються громом. Як правило, при грозі бувають сильні зливи, інколи з градом, сильні вітри» [101, 457\. «Як бачимо, — коментує це визначення А. Дрьомов, — тут описуються основні ознаки грози та пояснюються її причини. Ці ознаки однако­вою мірою визначають десятки і сотні гроз, оскільки в них виражена сутність явища. Але, читаючи енциклопедію, ми не відчуваємо якусь певну грозу, саме цю грозу. Ми не бачимо

— 98 —

форми і кольору хмар, палахкотіння блискавок, не бачимо лісу та поля під час дощу, не чуємо грому, не відчуваємо, як сприймає грозу людина. Тут немає живої картини, немає конкретної грози, немає її індивідуальних, конкретно-чуттєвих особливостей. Вчений і не ставить перед собою такої мети. Спостерігаючи різні грози, він виявляє їхні загальні риси і формулює поняття грози, свідомо відволікаючись від індиві­дуальних, конкретно-чуттєвих форм цього явища природи. Зовсім по-іншому підходить до відображення грози митець» [37, 87\. Проілюструємо це на прикладі описів картини грози, поданих: 1) в оповіданні С. Васильченка «Дощ» і 2) у повісті А. Чехова «Степ»:

1) «...десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім.
Легко й радісно зітхнув хуторський парк із столітніми
дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-
землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла
хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало
грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло
ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло
й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувався гук над хмарами по широ­ких небесних просторах.

<...> Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись ков­тала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.

Вип'яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце...

Хмара сіяла й сіяла, — щедро, не жалуючи».

2) «Налево, как будто кто чиркнул по небу спичкой,
мелькнула бледная, фосфорическая полоска и потухла.
Послышалось, как где-то очень далеко кто-то прошёлся по
железной крыше. Вероятно, по крыше шли босиком, потому
что железо проворчало глухо».

І в першому, і в другому описі грози відтворюються, хоча й у різній формі, певні суттєві ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Проте, на відміну від наукового поняття, в художньому обра­зі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одинич­ної, конкретно-чуттєвої її картини, чуттєвого образу, який позначений рисами індивідуально-неповторної, глибоко-осібної манери світосприйняття.

Художній образ відрізняється від поняття не лише фор­мою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб опи­сати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності,

— 99 —

абстрагуючись при цьому від суб'єктивних оцінок його значущості, то художній образ, навпаки, має на меті по­дати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор. Міра суб'єктивності, хоча й завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому більшою або меншою в залежності від способу світосприйняття митця й тих художніх принципів, які він сповідує. Так, реалістичне відображення світу вимагає об'єктивних картин відображуваного. Навпаки, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб'єктивності, яка межує з цілковитою відмовою від зобра­ження дійсності у формі її об'єктивного існування.

2.1.2. Образ як Група вторинних значень поняття
форма буття «образ» з'являється у зв'язку з не-
художнього обхідністю позначення внутрішньої
твору специфіки кінцевого результату форм

образного мислення, тобто матеріаль­ного його відтворення за допомогою фарб (у живописі), звуків (у музиці), слів (у літературі). Оскільки в цілому кін­цевим результатом образного мислення, що реалізує себе в ході відображення дійсності, є художній твір, то, у прин­ципі, будь-який естетично значущий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, у ньому відтворене, може бути назване образом. У художньому творі кожен з таких обра­зів виступає як відносно автономна одиниця чи окремо взята клітинка того складного й цілісного образного орга­нізму, яким, по суті, є увесь художній твір. Стосовно літе­ратурно-художнього твору з цієї точки зору образами називають як окремі словесні уявлення, так звані «мікро-образи», чи словесні образи (під якими найчастіше розу­міють тропи та різноманітні синтаксичні фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його «макро-образи», до яких відносять зображених у творі людей, тва­рин і т. д. (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер'єри) оточення.

В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у творі як об'єкт зображення, авторський і читацький образи склада­ють групу образів, пов'язаних із суб'єктами зображення, сприйняття та оцінки зображуваних у творі об'єктів, тобто такими образами, які немовби збоку спостерігають за зо­бражуваними подіями, певним чином оцінюючи їх. Під образом автора в цілому розуміють явище втіленості самого

— 100 —

автора-творця в його творінні, під образом читача — явище включеності до твору, врахування й передбачуваності авто­ром потенційних читацьких оцінок того, про що у творі розповідається.

Образом, нарешті, називають і ввесь твір у цілому, маючи на увазі при цьому насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні елементи якої, врешті-решт, висту­пають як видозмінювані форми прояву якогось єдиного смислового цілого: «...на питання, „де" образ у творі? — пише С. Бочаров, — можна відповісти: всюди. Образність є взагалі буття художнього твору, його „матерія". Характери героїв, сюжетні положення, композиційна будова мовлення, особли­вості мови, авторської та дійових осіб, вся ця видима плоть, „тканина" літературного тексту, модифікації образу, його „перетворення", форми, конкретні обриси» [91, 312].

Дата добавления: 2014-11-28