Літературні напрями XVI—XIX століть 3 страница

Успадкувавши інтерес до внутрішнього світу людини, до «життя серця» в сентименталістів, романтики, однак, зображують «почуттєву» сторону людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей. Недарма Ф. Шлеґель визначав романтичну поезію як «про­гресивну та універсальну». В ній, на думку німецького теоретика, мають поєднуватись і філософія, і словесне мистецтво, і необмежене самовираження творчої інди­відуальності. Романтики намагаються охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, враховуючи порухи як сер­ця, так і розуму. Сама поезія покликана бути «зображен­ням душі, настроєності внутрішнього світу в його сукуп-

— 373 —

ності» (Новаліс). Адже романтизм визнає єдиний та основ­ний закон — це, за словами Ф. Шеллінга, «свавілля поета». І тому цілком справедливо автор «Фрагментів» вважав, що «універсальна» романтична поезія є також «єдино нескін­ченною та вільною». Хрестоматійним стало також визначення романтизму В. Бєлінським як «внутрішнього світу людини, прихованого життя її серця».

В. Бєлінський визначав також і сферу романтизму. За словами критика, це «таємний грунт душі і серця, звідки підіймаються всі невизначені прагнення до кращого та піднесеного, намагаючись знаходити собі задоволення в ідеалах, що створюються фантазією» [36, VI, 370\. Дійсно, в літературі романтизму завжди існує ідеал, що знаходить собі місце поряд з реальністю. Згідно з цим прийнято говори­ти про романтичні «два світи» — світ реальний, дійсний, та світ ідеальний, фантастичний. Романтики наголошували на первинності ідеалу, мрії. Так, французький романтик А. де Віньї вважав, що мистецтво «можна розглядати тіль­ки в його зв'язку з ідеалом прекрасного». Таким чином, світ ірреальний стає для романтиків головним об'єктом ува­ги, адже мистецтво, на думку Жорж Санд, «є не зображен­ням реальної дійсності, а пошуком ідеальної правди». Цей другий, ідеальний світ, світ мрій автора-романтика, існує паралельно зі світом повсякденного й буденного. Він набуває форми фантастики й казки. «Все поетичне, — ствер­джує Новаліс, — має бути казковим».

Чи не найбільш наочне уявлення про романтичні два світи дають твори Ернста Теодора Амадея Гофмана, у біль­шості з яких співіснують світ реальний зі світом фанта­стичним. Характерно, що Гофман, на відміну від багатьох інших письменників-романтиків, не переносить дію своїх творів у екзотичні країни або давні часи. Найфантастичніші події відбуваються в Гофмана на тлі сучасної йому Німеч­чини. Гофманівський герой здатен вести «подвійне» життя: він існує і в сірому повсякденні, і у світі прекрасної казки. Причому таким героєм є справжній романтик, мрійник, хоча й зображений письменником із чималою дозою іронії (Ансельм у казці «Золотий горнець», Бальтазар у «Крихітці Цахесі»). Світ реальний, буденний, прозаїчний є світом філістерів, самозадоволених людей із «здоровим глуздом», за виразом романтиків — «гармонійних паскудників». Світ романтичний відкритий для «ентузіастів», фантазерів, істин­них музикантів: Гофман, як відомо, поділяв людство на дві частини — «музикантів» і «не музикантів». Музикант — романтик, він не задоволений жорстокими законами реаль­ності, намагаючися втекти від них до вигаданого романтич-

— 374 —

ного королівства, світу ілюзій. Проте «висока» романтична лінія Гофманом свідомо занижується: романтик Ансельм нагороджується за всі свої земні страждання золотим горщи­ком — цілком прозаїчною річчю, яка є очевидною пародією на «блакитну квітку» Новаліса — знаменитий образ-символ розчинення реального світу в романтичному. Характерно, що Генріх Гайне, порівнюючи творчість двох видатних німець­ких романтиків — Гофмана та Новаліса, зазначав, що «останній зі своїми ідеальними образами постійно витає в блакитному тумані, тоді як Гофман зі своїми правди­вими карикатурами завжди й незмінно тримається земної реальності» [цит. за: 31, 235].

Романтизм взагалі часто вдається до смішного, гумо­ристичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ф. Шле-ґель, Жан Поль, К. Зольгер спеціально розробляли її тео­рію. Іронія як різновид гумору покликана бути найбільш дієвим елементом романтичного мистецтва. Вона пронизує твори практично всіх видатних романтиків. За висловом Ф. Шлегеля, іронія є «неперервним самопародіюванням», вона свідомо зображає «нескінченний цілковитий хаос». Романтична іронія підкреслює відносність будь-яких обме­жень та умовностей різних аспектів життя.

Іншим засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск. Він розглядається романтиками як один з основ­них прийомів зображення. В. Гюґо називає гротеск «кра­сою, що відтінена потворністю». Він же вбачав у цьому прийомі рису, яка вирізняє саме нову, романтичну поезію. Гротеск, що широко використовується у творчості Гюґо, Гофмана, Тіка, Байрона, з одного боку, «створює потворне та жахливе, з іншого — комічне й блазнівське», як зауважує автор «Передмови» до «Кромвеля» [17, 86]. Поряд із гро­теском романтизм вдається й до інших форм умовної образності. Адже митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її, за висловом того ж В. Гюґо, «за допомогою своєї уяви». І цей новий умовний світ для романтика є більш прекрасним та істинним, ніж реальний.

Романтичні «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю. Романтики зазнають страж­дань у суперечливому непізнаваному світі, а весь напрям знаменується так званим «космічним песимізмом», настро­ями безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій ді­став назву «світової скорботи» (термін належить німецькому письменникові Жану Полю). Романтичні герої відчувають хаотичність світу, примарність людського щастя, розлад із

— 375 —

суспільством. «Світова скорбота» властива ліричним героям Дж. Леопарді, А. де Віньї, А. де Ламартіна, М. Лєрмонтова, головним героям творів Ф. Шатобріана («Рене»), А. де Мюссе («Сповідь сина віку»), Б. Констана («Адольф»), а особливо — Дж. Г. Байрона («Паломництво Чайльд-Гарольда», «Манф-ред», «Каїн»).

Герої романтиків, нерідко є носіями авторської свідо­мості. Вони перебувають у центрі романтичного всесві­ту, є почасти одинаками, не підкоряються законам світу, гостро відчувають людський біль. Людина для романтиків — «міра всіх речей», вона, за висловом Новаліса, є «дифе­ренціалом безкінечно великої та інтегралом безкінечно малої природи», є мікрокосмосом. У кожної людини роман­тики відшуковують дещо неповторне, тільки їй притаманне, вони звертають увагу на індивідуальне в кожній особисто­сті. «Тільки індивідум цікавий», — стверджував Новаліс. Внутрішній світ людини, її особисте «я» та приватні зв'язки з життям цікавлять романтиків найбільшою мірою. Осо­бистість романтичного героя часто таємнича, незвичайна, виняткова. Це людина героїчна, вона протистоїть ворожому їй суспільству. Такі Байронів Конрад та Прометей Шеллі, Ернані Гюго та Конрад Валленрод Міцкевича, Дон-Жуан Гофмана та Демон Лєрмонтова.

Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише викорис­товували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народ­них пісень. Так, видатний англійський романтик Вальтер Скотт на початку своєї творчої діяльності надрукував зібран­ня старовинних шотландських балад і легенд «Поезія шот­ландського кордону» (1802—1803 pp.). В Німеччині А. Арнім і К. Брентано видали збірки народних пісень, а брати Якоб та Вільгельм Ґрімм стали всесвітньо відомими завдяки своїм «Дитячим і родинним казкам» (1812 p.). Брати Я. та В. Грімм — також засновники міфологічної школи у фольк­лористиці та літературознавстві. Звернення романтиків до уснопоетичної традиції сприяє взаємному збагаченню фольк­лору й літератури. Як слушно зауважив Стендаль у своїй відомій роботі «Расін і Шекспір», «романтизм — мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм най­більшу насолоду».

Романтики, на відміну від просвітницьких теоретиків, що чітко розмежовували види мистецтва (Лессінґ, Гер-дер, Гете), нерідко відхиляють межі між ними. В романтичних творах спостерігається взаємопроникнення та взаємодія

— 376 —

поезії, музики, живопису. Особливо цінували романтики музику. Світ звуків, на їхню думку, здатен відтворити внутрішній світ особистості в усій повноті та багатоманітності. Справжній культ музики створили німецькі романтики. Характерно, що Гофман був також визначним композито­ром — автором першої в Німеччині романтичної опери «Ундіна». Із романтизмом пов'язана творчість таких компо­зиторів, як Р. Шуман, Ф. Шуберт, Ф. Ліст, Г. Берліоз, Ф. Шопен. А до пісні як ліричного жанру зверталися у своїй творчості А. ІПаміссо, І. Ейхендорф, В. Мюллер, Г. Гайне.

Романтизм значно збагатив систему літературних жан­рів. Саме в цьому напрямі народжується жанр історич­ного роману, основоположником якого є Вальтер Скотт. З'являються також жанри ліро-епічної поеми (Байрон, Шеллі, Пушкін, Петефі, Шевченко), фантастичної повісті (Гофман, По, Гребінка). В усі жанрові форми напряму, хай то буде драма, роман або новела, проникає притаманний романтизмові ліричний струмінь. З романтизмом пов'язаний небувалий розквіт ліричних жанрів, які за часів раціоналі­стичної літератури XVIII століття відійшли на другий план. Популярні в літературі класицизму жанри оди та дифірамба романтики відкинули. Риси романтизму (суб'єктивність, ліризм, «два світи», «світова скорбота», романтична іронія, гротеск тощо) поширюються практично на всі жанрові форми. Недарма Фрідріх Шлеґель наголошував на тому, що «романтичне є не стільки окремим жанром, скільки необхідним елементом всієї поезії (літератури. — Є. В.), який може... панувати або відступати на друге місце, але ніколи не повинен бути відсутнім цілковито».

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срез-невського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські романтики мали декілька своїх осередків: у Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Мет-линський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шаш-кевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (що переїз­дить з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, україн­ські митці зацікавлені національною історією та народ­ною творчістю. Вони видають збірки народних пісень

— 377 —

(M. Максимович, I. Срезневський, П. Лукашевич), літопи­си («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костома­ров). Студії минулого, як зауважує Д. Чижевський, були «складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно пов­ною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етно­графічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми націонапьного руху» [75, 363].

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважно­му дусі. Один з піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробу­вати, чи не можна малоросійською мовою передати почут­тя ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від „Енеїди" Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утверди­ли в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили пробле­матику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні націо­нальної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважли­вішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б за­довольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства» [75, 455\.

3.1.5. Реалізм Реалізм (франц. réalisme — мате­ріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Історія терміна «реалізм» є тривалою й оригіналь­ною. Уперше про «реалістів» заговорили ще в XI—XII століттях. Так називали представників схоластичного філо­софського напряму, які, на відміну від їхніх опонентів «номіналістів», вважали, що реально існують не інди-

— 378 —

відуальні поняття та явища, а загальні — універсали; вони, мовляв, передують існуванню поодиноких, конкретних речей. Наприклад, реально існує одна людина, вічна, а всі люди відрізняються несуттєвими якостями й, по суті, є тотожними. Тільки через століття термін «реалізм» зазнав переосмислення, його починають застосовувати до явищ літератури. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Спора­дично про реалізм згадують в окремих статтях першої половини XIX століття (журнал «Фаланга» — 1836 p., стаття І. Тургенева — 1847 p.). Наприкінці 1840-х років поняття «реалізм» починають застосовувати супротивники фран­цузької літературної школи, теоретиком якої був письмен­ник Шанфлері. Він та його однодумці (Г. Курбе, Л. Е. Дю-ранті, А. Мюрже), які зображали сучасність, «низькі» теми, побут, прийняли цей термін. У 1857 році Шанфлері видає збірку статей під назвою «Реалізм», у 1856—1857 роках Л. Е. Дюранті та А. Ассеза надрукували шість номерів журналу під такою ж назвою. Цікаво, що майже одночас­но з французькими літераторами термін «реалізм» почали застосовувати й у Росії. Першим це зробив відомий критик П. Анненков у своїй статті «Нотатки про російську літературу минулого року» (1849 p.), де він назвав загальні особливості і прийоми творів І. Тургенева та І. Гончарова реалістичними. Проте лише в 60-х роках XIX століття термін «реалізм» міцно ввійшов у літературний обіг і в Росії, і в Західній Європі. В 1870-х роках він починає вживатися також і щодо української літератури, насамперед — у статтях Івана Франка. Слід, однак, зауважити, що в XIX столітті поняття «реалізм» рідко коли визначалося термінологічною чіткі­стю та ясністю. Приміром, Д. Писарєв — один з най-радикальніше настроєних російських критиків, застосував цей термін у значенні «матеріалізм», який через жорстку цензуру неможливо було назвати своїм іменем. У першій половині XIX століття для позначення цілком реалістичних літературних явищ почасти користувалися ще терміном «романтизм». Так, один з основоположників реалізму Стен­даль називає себе романтиком у відомій праці «Расін і Шекспір». Теоретик французького натуралізму Еміль Золя практично не розрізняв поняття «натуралізм» і «реалізм». Ці визначення двох літературних напрямів XIX століття виступають як синоніми й у статтях І. Франка. А перших російських письменників-реалістів, послідовників М. Гоголя, їхній опонент Ф. Булгарін зневажливо назвав «натуральною школою». Цей термін підхопив і широко вживав і апологет школи Гоголя — В. Бєлінський.

— 379 —

Дискусійною в літературознавстві є проблема часових меж реалізму. Згідно з однією точкою зору, реалізм наро­джується за часів Ренесансу. Цей «гуманістичний реалізм» існує у творчості Шекспіра, Сервантеса, Рабле. M. Бахтін, що встановив генетичні зв'язки роману Ф. Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» з народною сміховою культурою середньо­віччя й Ренесансу, пропонував іменувати весь реалізм Від­родження «гротескним реалізмом». За іншою думкою, реа­лізм розпочинає своє існування з XVIII століття («про­світницький реалізм») та знаходить своє вираження у творах Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, Вольтера, Д. Дідро, Г. Лессінга, Бомарше. Деякі дослідники вели розмову і про «реалізм античності», і навіть про реалізм наскельних малюнків первісної людини. Однак подібні теорії реалізму як напряму, що існував майже протягом усієї історії літе­ратури, поділяли навіть у радянському літературознавстві далеко не всі вчені. Приміром, такі авторитетні дослідники, як В. Жирмунський, Д. Благой, М. Конрад, вважали теорії «античного», «гуманістичного», «просвітительського» реалізму помилковими й неправомірними. Так, В. Жирмунський зазначав, що Шекспіра, Рабле, Сервантеса можна називати реалістами лише в широкому смислі слова, тобто пись­менниками, які більш або менш правдиво відтворювали дійсність. «...Вони реалісти в смислі „правдивості", а не в смислі Бальзака або Льва Толстого, реалізм їх — це реалізм у широкому смислі, якісно відмінний від класичного реа­лізму XIX ст., тобто реалізму у власному смислі» [52, 13]. Отже, реалізм виникає лише в XIX столітті, коли, за сло­вами Д. Благого, з'явилися найбільші класичні зразки реалістичного мистецтва, склалась естетична теорія реалізму; нарешті, виник і сам термін «реалізм» [52, 13].

Дійсно, виникнення реалістичного напряму в літературі слід означити 30-ми роками XIX століття, коли «принцип життєво-правдивого зображення світу затверджується з найбільшою повнотою, в найбільш розвинутих формах» (О. Анікст). А проста правдивість ще не є реалізмом, до того ж, виходячи лише з окремих та поодиноких явищ у літе­ратурі Відродження чи Просвітництва, неможливо гово­рити про панівний реалістичний літературний напрям. Та й немає необхідності зводити всю історію світової літератури до історії розвитку реалізму. До того ж треба сьогодні усві­домлювати, що реалізм не є найвищою та безумовною фор­мою відтворення дійсності, а лише однією з можливих її форм. Спроби розглядати реалістичну літературу як «най­кращу», а всі попередні літературні напрями — як сходинки до неї, завдають шкоди лише самому реалізмові. Адже всілякі

— 380 —

уніфікації та монополізації літературних явищ, як свід­чить досвід, є хибними і шкідливими для самої літератури й літературознавства. Вони звужують і знебарвлюють живу творчість.

В 1830—1850-х роках реалізм як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокре­ма українській. XIX століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Ґ. Флобер у Франції; Ч. Діккенс, У. Текке-рей, Т. Гарді, ПІ. Бронте в Англії; О. Пушкін, М. Гоголь, М. Некрасов, І. Гончаров, І. Тургенев, Ф. Достоєвський,

0. Островський, Л. Толстой, А. Чехов у Росії; Г. Гайне,
Т. Фонтане в Німеччині; Ш. де Костер у Бельгії; Б. Прус,
Е. Ожешко в Польщі; Я. Неруда в Чехії; І. Вазов у Бол­
гарії; В. Вітмен, В. Д. Хоуелс, М. Твен у США. Серед
українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вов­
чок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський,

1. Франко, М. Коцюбинський. Характер літературних мані­
фестів реалізму мали деякі статті французьких письменни­
ків: вищезгадувані «Реалізм» Шанфлері та праці Л. Е. Дю-
ранті у власному журналі, Стендалева робота «Расін і Шекс-
пір» та передмова О. Бальзака до «Людської комедії».

Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» нале­жить М. Горькому, який запропонував його для розмежу­вання літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Та й взагалі критичний елемент притаманний творам усіх часів і літе­ратурних напрямів. Горьківський термін відкидали й деякі радянські літературознавці. Так, за словами Б. Реїзова, сполу­чення «критичний реалізм» «...рівно нічого не означає: воно не вказує ні специфічних особливостей даного літературного напряму, ні його розбіжностей з будь-яким іншим» [58, 247\.

Реалістичний напрям виник значною мірою як запе­речення художніх принципів романтизму. Як зазначає Б. Реїзов, «...це була реакція проти байронізму 30-х років, проти „титанічних" героїв і героїнь, проти „шаленої" літе­ратури, проти історичних тем у романі й драмі... проти символічної драми й сентиментально-філософської ліри­ки...» [58, 250]. Вже стислий перелік розбіжностей між двома напрямами дає уявлення про основні риси реаліз­му. Якщо романтизм акцентував увагу на уявному, відір­ваному від дійсності світі, то реалізм саме дійсність робить

— 381 —

головним предметом свого зображення. Романтизм здебіль­шого переносить дію своїх творів у минуле, в екзотичні країни, реалізм — зображає сучасне йому життя. Романтизм прагне до зображення патріархального ідилічного життя, що відбувається на тлі незайманої природи, реалізм — змальовує життя міста. Романтизм звертається до міфу, легенди, казки, реалізм — деміфологізує літературу, що по­в'язується з описом дійсності, яка є науково та соціальне детермінованою. Романтизм тлумачить конфлікт особистості з суспільством з духовної точки зору як невідповідність мрії та дійсності, реалізм — звертається до соціальної природи цього конфлікту. Романтизм змальовує виняткового, «тита­нічного», таємничого героя, реалізм — «маленьку людину», індивіда сучасного буржуазного суспільства, життєподібного героя. Романтизм з його ліричним струменем віддає пере­вагу поезії, реалізм звертається до прози, особливо до роману, що, за визначенням Гегеля, є «епосом буржуазного суспіль­ства». Нарешті, мова романтизму є поетичною, вона по­повнювалася з фольклорних джерел, мова реалізму — набли­жається до розмовної, побутової, використовує діалектизми й жаргонізми, спрощує синтаксис.

Однак у творчості визначних реалістів ці два великі напрями часто не виключають один одного, а гармонійно співіснують. Бальзак використовує романтичну фантастику в «Шагреньовій шкурі». Стендаль зображає притаманні романтизму виняткові характери й пристрасті (новели, «Парм-ський монастир»). Новели Меріме поєднують дійсність із фантастикою («Венера Ілльська»), зображають екзотику Півдня («Таманго», «Кармен»), наповнюються фольклор­ними мотивами («Локіс») та містикою («Джуман»). Елементи романтизму можна спостерігати також у творах Ч. Діккен-са і Г. Гайне, Г. Флобера і Ф. Достоєвського, Т. Шевченка і Б. Пруса, Ш. де Костера і І. Франка. «Кожний великий реа­ліст — по-своєму романтик, — зауважує Г. Померанц. — Письменники, яких ми відносимо до класичного реалізму, не відкидають, а продовжують романтичні традиції... Кла­сичний реалізм може розглядатися як завершення роман­тизму, як,,істинний романтизм"» [55, 237]. В образній, дотепній формі Г. Померанц говорить про розбіжності реалізму й романтизму. За словами дослідника, романтизм тяжіє «скоріш до старця та дитини, ніж до дорослого. Романтизмові 8 і одночасно 80 років, реалізмові — 40. Романтизм — казка, яку дідусь розповідає онучці, а реа­лізм — серйозна історія для серйозних людей. Але дорос­лим серйозним людям не можна прямо сказати правду про Маленького Принца або планету Смішної Людини (з

— 382 —

фантастичного оповідання реаліста Достоєвського. — Є. В.): вони засміють, принизять ідею. І ось чарівник-поет прики­дається, що він... серйозна ділова людина. Ця гра чарівника в професора соціології і називається реалізмом» [55, 2Щ.

З іншого боку, реалізм протистоїть натуралізму з його фактографізмом та «об'єктивним» копіюванням дійсності. Письменники-реалісти намагаються не просто «сфото­графувати» явище, а творчо осмислити його, дати свою оцінку. Реалізм іде далі простої фіксації фактів. Реалістич­на література, за словами І. Франка, не лише «громадить і описує факти щоденного життя», а й «заразом аналізує їх і робить з них виводи». Якщо натураліст, подібно до науков­ця, безпристрасно змальовує окремі явища дійсності, митець-реаліст вбачає в мистецтві і виховну функцію. Література реалізму, зазначав Франко, «вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічних страстей та нам'єтностей людських) і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб...» [70, Щ. Проти фотографізму в мистецтві виступав і Ф. Достоєвський. «Фотографічний знімок і відображення у дзеркалі — далеко не художній твір», — зазначає він. Від митця вимагається не «фотографічна вірність» і «механіч­на точність», — вони є лише матеріалом, з якого «потім створюється художній твір». Істинний митець, вважає Дос­тоєвський, не може просто віддзеркалювати, «пасивно, меха­нічно». У кожному художньому творі «видно його самого»: митець «відобразиться невільно, навіть проти своєї волі, висловиться зі всіма своїми поглядами, зі своїм характером, зі ступенем свого розвитку» [20, 132 — 133].

Реалізм намагається бути найдемократичнішим мис­тецтвом. Якщо представники класицизму й багатьох барок-кових шкіл розглядали творчість як дещо «елітарне» й аристократичне, а свої твори спрямовували для «обра­них», реалісти, наслідуючи сентименталістів і романтиків, прагнуть заволодіти увагою якомога ширшого читацького кола. «Наші симпатії, надії, діяльність, — проголошував Чарльз Діккенс, — звернені до багатьох, а не до обраних. Не можна вважати високим те, що лише поставлене високо. Низьке не те, що знаходиться понизу...» І реалістична література є дійсно найбільш демократичною. Митці-реа-лісти вбачають своє завдання в тому, щоб писати для народу й водночас вчитися в нього. Ч. Діккенс, пишучи в одному зі своїх листів про борг митця перед народом, зазначає: «...не просто проявляти наші здатності в кожній галузі мистецтва, але звертатися до великого океану людства, крап­лями якого ми є...» Реалізм, багато з представників якого

— 383 —

t

самі вийшли з демократичних верств населення, вбачає покликання літератури в служінні інтересам народу. Автор «Пригод Олівера Твіста» зазначає: «Я вірю в те, що літерату­ра повинна свідчити про свою вірність народові, повинна гаряче захищати прогрес, щастя, добробут народу» [цит. за: 49, 6\. Такі ж завдання літератури висував Тарас Шев­ченко. Про самовіддане служіння мистецтва народові й батьківщині писав він у передмові до «Кобзаря» (1847 p.), видання якого через арешт автора не здійснилося. Біль за свій народ, за долю України пронизує і поетичні твори Великого Кобзаря. Шевченкова муза — завжди з народом:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Одним з основних художніх принципів реалізму є прав­дивість. «Учи неложними устами // Сказати правду...», — звертається¹ до музи ліричний герой Т. Шевченка. Правда для митця-реаліста — це вірність відтворення реальної дійсності. Реаліст, на відміну від романтика, не перетво­рює дійсність і не споглядає за нею згори. Він стоїть не осторонь від неї, а знаходиться врівень з дійсністю. «Худож­ня правда є прямою метою мистецтва, як правда історич­на є метою історика археології», — зазначав видатний рома­ніст І. Гончаров. Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події та харак­тери, обставини й деталі. У радянському літературознавстві канонічним було визначення реалізму, що його зробив Ф. Енгельс: «На мій погляд, реалізм передбачає, крім прав­дивості деталей, правдивість у відтворенні типових характе­рів у типових обставинах». Загалом думка слушна, хоча й не має претендувати на універсальність. Дійсно, і правдивість деталей, і правдивість типових характерів та обставин є голов­ними ознаками реалістичного мистецтва, а типізація — його основним принципом.

«Митці-реалісти, — зазначав видатний німецький дра­матург Бертольт Брехт, — наголошують суттєве, «земне», типове у глибокому розумінні» [8, 66]. Типовість реалістич­ного образу полягає в тому, що письменник, з одного боку, вдається до широкого узагальнення, а з іншого — до зобра­ження конкретного, індивідуального. В. Бєлінський, який одним з перших теоретиків реалізму висунув тезу про типи й типовість, зауважує, що в типі полягає торжество орга­нічного злиття двох крайностей — загального і особливого. Сутність типу, за афористичним висловом Бєлінського,

— 384 —

«зобразити всіх в одному» [цит. за: 59, II, 602, 603]. Лев Толстой, який стверджував, що «справа митця — схопити типове», радив: «Потрібно спостерігати багато однорідних людей, щоб створити один певний тип» [59, III, 507\.

Взагалі, слід зауважити, що митці-реалісти приділяють спостереженню величезну увагу. Так, Бальзак писав, що «геній спостереження — це майже весь людський геній» [цит. за: 5, 29\. Щоб правдиво й типово відобразити життя, необхідно ретельно вивчати його. Однак одного спостережен­ня замало: воно не створює типовий характер. «Якщо писати з натури одну якусь людину, то це вийде зовсім не типово — вийде дещо поодиноке, виняткове й нецікаве, — зазначав Лев Толстой. — А треба якраз узяти в когось його головне, характерні риси й доповнити характерними рисами інших людей, яких спостерігав» [59, III, 507]. Реальність худож­нього типового образу виникає тільки тоді, коли зображуване явище здобуває своє місце в загальній картині світу. Реаліст покликаний заглиблюватися в суть самого явища, осмислю­ючи його. Бальзак справедливо зазначав: «Щоб перевести подію з життя в літературу, письменник повинен показати всі його корені» [цит. за: 5, ЗО]. Головним же в реалістич­ній типізації завжди залишається гармонійне сполучення абстрактного, загального з конкретним, індивідуальним. Про два ці необхідні елементи типового образу слушно писав В. Короленко. Сторона «загальна» полягає для письменника в тому, щоб «добре знати, так би мовити, безпосередньо ту категорію явищ, яку бажаєте описати, щоб риси її склалися в типовий образ...»; сторона ж «індивідуальна» — в тому, що «потрібно відмінно „уявити" собі цей тип, щоб надати йому значення та наочності індивідума» [59, III, 609\.

Дата добавления: 2014-11-28