Літературні напрями XVI—XIX століть 4 страница

Типові характери діють у творах реалістичного напря­му не в уявному чи абстрактному світі мрій, фантазій або міфів, а в конкретно-історичних умовах. Герої реалізму завжди зображаються на тлі доби, і в кожному творі просту­пає обличчя історії. Історичні обставини, в яких живе й діє герой, впливають на нього, мотивуючи певні його вчинки. Як наголошував Б. Брехт, «митці-реалісти відображають суперечність у людях та їхніх взаєминах і відображають умови, за яких такі суперечності розвиваються» [8, 66]. Ці умови, що традиційно іменувалися «типовими обставинами» (за виразом Енгельса) ніде у світовій літературі не зобра­жалися так рельєфно, як у реалізмі. Вони зумовлюють інші важливі риси реалізму — соціальність та історичність.

Обидва ці принципи існують в реалістичному напрямі нероздільно. М. Зельдович дає їм визначення. Принцип соціальності, за висловом ученого, «означає пояснювання

- 385 -

людини, її поведінки, психології, взаємин з Іншими людь­ми об'єктивними соціально-історичними умовами». Прин­цип історичності полягає «в ідеї історичної закономірності, в усвідомленні історії як процесу якісних змін, що визна­чає національно-історичну своєрідність кожного її етапу в кожній країні» [67, 320, 321]. Принципи соціальності та історичності обстоювалися багатьма представниками реа­лістичного напряму. Бальзак, наприклад, пов'язував соці­альність із реалістичною правдивістю. Видатний французь­кий письменник прагнув до зображення «суспільної людини в найчисленніших її проявах». Бальзак вважав, що прав­дивість полягає в тому, щоб знайти «соціальний рушій» подій і характерів. Завдання митця, за словами автора «Людської комедії», — «вивчити основи або одну спільну основу цих соціальних явищ, схопити прихований смисл величезного стовпища типів, пристрастей і подій» [4, 41]. Обстоює Баль­зак також історичність літератури. «Самим істориком, — писав він, — мало бути французьке суспільство, мені зали­шилося лише бути його секретарем» [4, 41]. Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характер­не й для українських реалістів — Т. Шевченка та Панаса Мирного, І. Франка та М. Коцюбинського, І. Нечуя-Ле-вицького та М. Старицького.

Втім, соціальний детермінізм у деяких творах реалістич­ного напряму є перебільшеним. Певні реалістичні герої, подібно до натуралістичних, занадто міцно пов'язані із середовищем, яке «заїдає» їх. Це нерідко піддавалося крити­ці з боку самих реалістів, зокрема Ф. Достоєвського, а та­кож — з боку представників інших літературних напрямів. Так, один з найвизначніших авангардистів XX століття, «абсурдист» Семюел Беккет писав про те, що письменники-реалісти «пригнічені соціальною пам'яттю»; вони неспромож­ні збагнути «абсурду людського життя», який не піддається вузькосоціальному тлумаченню. Багато митців не приймали реалістичної «злободенності», «однобічності», «метафізич-ності». Наприклад, інший видатний представник «театру абсурду» Ежен Іонеско вважав, що реалізм «звужує, зне­барвлює, деформує» реальність, зображує людину «в перс­пективі зменшеній та відчуженій». Реалізм, на думку Е. Іонес­ко, «відчужує людину від її глибин». Але здебільшого Іонес­ко виступає проти «ідеологічності» реалістичної літератури, проти того, що «реалістичний автор покладає перед собою завдання щось довести, завербувати... глядачів, читачів... від імені ідеології» [ЗО, 153\. Тепер також можна погодитися з тим, що ідеологічність, точніше — заідеологізованість реа­лізму, особливо «соціалістичного», а також надмірна соці-

— 386 —

альність, що часом перетворюється на антихудожню політи-зованість і ефемерність, є негативними рисами напряму.

Багато видатних реалістів подарувало світові XX століття. Твори французів А. Франса та Р. Роллана, Ф. Моріака та Веркора, англійців Дж. Ґолсуорсі та Г. Веллса, Б. Шоу та Г. Гріна, німецьких письменників Л. Фейхтвангера та братів Т. і Г. Маннів, Е. М. Ремарка та Г. Бьолля, американсь­ких митців Т. Драйзера та Е. Гемінґвея, В. Фолкнера та Дж. Стейнбека, росіян І. Буніна та О. Купріна, М. Булгакова і А. Платонова назавжди ввійшли до скарбниці світової літератури. Свій доробок у реалізм нашого століття внес­ли українські автори: С. Васильченко і О. Кобилянська, О. Гончар і П. Загребельний, О. Довженко і М. Стельмах, В. Винниченко і М. Хвильовий, В. Дрозд і Є. Гуцало.

Особливістю реалістичної літератури XX століття є її відкритість. Реалізм XX століття, на відміну від реалізму XIX століття, не протистоїть іншим літературним напря­мам, а взаємодіє з ними. Як правило, в найкращих творах нинішнього сторіччя співіснують і взаємопроникають еле­менти реалізму й модернізму, так що буває досить важко провести чіткі межі між ними. Зокрема, «стовпи» модер­ністської літератури Франц Кафка й Марсель Пруст дея­кими дослідниками зараховуються до реалістів, а творчість Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінґвея, Томаса Манна, Миколи Куліша («традиційних» реалістів) розглядається подекуди як модерністська. Своєрідним «прикордонням» реалізму й модернізму є творчий доробок Г. Гессе та В. Набо­кова, T. Вільямса та Е. Олбі, А. Мердок та В. Ґолдінґа, Б. Брехта та Ґ. Ґарсіа Маркеса. Реалісти XX століття охоче використовують модерністські прийоми (монтаж, «потік свідомості», асоціативність), широко користуються умовни­ми засобами (гротеск, парабола, фантастика, алегорія) та вдаються до міфологічних образів (Т. Манн, Дж. Апдайк, М. Булгаков). Творча взаємодія реалістичних і «нереаліс­тичних» елементів та форм — одна з головних ознак літе­ратурного розвитку XX століття.

Дата добавления: 2014-11-28