Запозичення

Відштовхування

Смисл цього поняття полягає в тому, що письменник не сприймає художньо-концептуальну специфіку твор­чості своїх попередників. Водночас він відчуває спорідне­ність у використанні художніх засобів чи в стильовій манері викладу матеріалу. Основа подібної взаємодії ґрун­тується на дихотомії «дружба — ворожнеча» творчих прин­ципів осмислення навколишньої дійсності. Прикладом відштовхування в українській літературі може бути твор­чість неоромантиків (кінець XIX — початок XX ст.). До них належать Леся Українка, А. Кримський, О. Олесь, Б. Леп-кий, М. Вороний, О. Кравченко, у творчості яких з'являється інше розуміння, ніж у їхніх попередників — українських романтиків 40^—60-х років і пізнішого часу (О. Шпигоць-кий, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Петренко, Я. Щоголев та ін.), взаємовідношення світу і людини. Якщо в романтизмі ідеал перебував у минулому, відсутні були заклики до соціально-політичних дій, спрямованих на замі­ну існуючого ладу, то у творчості неоромантиків прогля­даються акценти на переборення пасивної та духовної де­градації народу, динамізм і суспільну активність окре-

— 448 —

мо взятої людської особистості, подолання романтичної відчуженості від навколишньої дійсності, пошуки ідеалу, взятого з життя, органічно пов'язаного з ідеями національ­ного й соціального визволення.

У використанні ж художніх засобів чи в стильовій мане­рі окремих письменників, як романтиків, так і неороманти­ків, можна знайти чимало спільного.

Цікаві думки про «дружбу — ворожнечу» як основу від­штовхування знаходимо в щоденниках П. Тичини: «Молю­ся перед тим, як починаю писати. До Шіллера, Шевченка, і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це — горіння поміж друзями, це продовження того, що вони зробили» [10, 36— 37\.

Однією із форм літературних зв'язків є запозичення, тобто творче перенесення сюжетної схеми, обставин, ха­рактерів героїв, композиції образів, мотивів тощо із однієї художньої системи до іншої. При цьому нові твори, які з'являються в такому випадку, мають виразні ознаки першо­джерела. Однак запозичуючи в попередників, письменник дає власне ідейно-художнє розв'язання конфлікту. Класич­ним прикладом запозичення є використання так званих вічних тем чи вічних образів. Зокрема, у творчості багатьох письменників різних народів можна знайти біблійні образи й біблійні мотиви (наприклад, у творчості Шевченка «Псалми Давидові», «Царі», «Марія»; П. Куліша «Варіації первої Давидової псалми»; І. Франка «Мойсей»; Є. Маланюка «З Євангелії піль»; Д. Павличка «Голгофа» тощо). У світо­вій літературі біблійні сюжети розроблялися Т. Манном («Иосиф та його брати»), Ч. Айтматовим («Плаха»), М. Бул-гаковим («Майстер і Маргарита»). У творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка постає образ Про­метея, витоки якого починаються в античній літературі. Його вперше запозичив Есхіл у Гесіода, перетворивши хитруна на героя, що кинув виклик богам.

Одна з форм запозичення — переробка епічних творів на драматичні, здійснена іншим автором. Так, М. Старицько-му належить п'єса «Сорочинський ярмарок», літературною основою якого стала відома повість М. Гоголя з такою ж назвою. Негативним виявом запозичення є плагіат, тобто привласнення автором чужого твору. Зрідка такі випадки мають місце в літературному процесі.

— 449 —

Дата добавления: 2014-11-28