Розвиток теорії суспільного добробуту

ЕКОНОМІКА

Й СОЦІАЛЬНО-РИНКОВА

ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

Тести для самоперевірки знань

1. Які відносини можна назвати базисними?

а) національно-громадянські;

б) державно-політичні;

в) соціально-економічні;

ГЛАВА З

Теорія добробуту була завжди популярною, інколи вона зводи­лась у ранг соціальної політики урядів, але ніколи не була абсолютно визначеною й до цього часу потребує ґрунтовних досліджень, які б дозволили: чітко встановити параметри і умови досягнення добро­буту; пов'язати між собою проблеми та цілі економічного зростання й добробуту суспільства; показати шляхи реалізації цілей через кон­кретні господарські механізми; визначити перспективи вирішення цих проблем в умовах глобалізації.

Історія розвитку економічної теорії одночасно є історією роз­витку науки про багатство, добробут і шляхи їх досягнення. Ці про­блеми об'єктивно вивчали найвідоміші економісти всіх часів. Однак аналіз процесів розвитку економічної теорії добробуту та методології дослідження цих проблем показує, що, незважаючи на значний її про­грес у другій половині XX століття й інтенсивний розвиток процесів соціалізації економіки в ряді країн, вона все ж перебуває у кризовому стані, бо так і не змогли вчені знайти ефективні шляхи вирішення со­ціальних проблем у більшості країн. Цей факт, зокрема, підкреслюва­ли відомі економісти, аналізуючи історію розвитку і сучасні пробле­ми економічної теорії в цілому.

До причин неспроможності теорії добробуту відносять такі [2]:

1) ігнорування загальнонаукових підходів до аналізу соціальних систем, що, з одного боку, не сприяє вивченню багаторівневої системи економічних інтересів і соціальних проблем у взаємозв'язку з куль­турними, національно-історичними, психологічними, демографіч­ними, соціально-політичними, інституціонально-правовими та ін­шими характеристиками, а з іншого - не дає можливості відійти від лінійних підходів у поясненні соціально-економічних змін;

Теорія суспільного добробуїу й соціальио-ринкова економіка

2) зосередження на окремих проблемах забезпечення суспіль­
ного добробуту, переважно на вивченні ролі держави або ринку у
розв'язанні соціальних проблем, і відсутність систематизації підходів
до вивчення даної проблеми;

3) використання низки узагальнених соціально-економічних по­
казників для пояснення динаміки добробуту, які не дають можли­
вості визначити й порівняти якісні оцінки життєвого рівня та добро­
буту суспільства;

4) неспроможність економічної теорії у 90-х роках XX століття
передбачити й пояснити закономірності трансформації соціально-
економічних процесів (тоді, до речі, більш ефективним виявився си­
нергетичний підхід до аналізу перехідної економіки);

5) змінення підходів до вивчення соціальних проблем часто при­
зводило до заперечування попередніх доробок вчених, які раніше
вважалися «фундаментом» цих теорій.

Найзагальніші результати економічних досліджень певною мі­рою є негативними, бо у науці не існує в достатній мірі певних зако­номірностей подальшого розвитку соціально-економічних процесів. Це стосується й теорії добробуту. Часто емпіричні дані позитивного аналізу показують, що попередньо визначені закономірності не під­тверджуються, а заперечуються. Конкретні результати досліджень свідчать про неспроможність попередніх гіпотез, на які спираються дослідження, хоч й припускаємо, що в соціальних процесах (особли­во у періоди нестійкості та біфуркацій) такі висновки самі по собі ста­ють закономірністю.

Теорія добробуту стосується вивчення методів організації госпо­дарської діяльності, спрямованих на максимізацію багатства, її при­йнято відносити до нормативної економіки, бо істинність цього по­няття важко перевірити емпіричними методами. Як правило, поняття «нормативна економіка» і «економіка добробуту» ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних щодо оцінення привабливості уря­дових рішень. За допомогою нормативної економіки оцінюють ефек­тивність різних рішень і пропонують нові, які краще відповідають певним цілям. Головна проблема - вивчити критерії добробуту та ви­значити, хто має приймати рішення, що впливають на добробут. У те­оріях добробуту часто виникали суперечності через неспроможність у повному обсязі простежити наслідки урядових програм, а також через розбіжності в поглядах на природу економіки, цінності й цілі.

Національна економіка

А. Сміт (1723-1790) розглядав добробут залежно від продук­тивності суспільної праці та її пропорційності потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибутки, ренту, а їх ве­личину вважав залежною від загальних умов життя суспільства, від його багатства або бідності, процвітання, застою або занепаду, осо­бливостей природи, того або іншого застосування праці або капіталу. На думку Дж. Бентама (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим вище добробут. Така «арифметика щастя» була основана на положенні про те, що всі люди мають іден­тичні функції корисності доходу.

Теорія Бентама не сприймалася його сучасниками. Однак бента-мівський універсальний споживач стає центральною фігурою мар-жиналістського аналізу. Г. Госсен (1810-1858) вперше сформулював закон спадної граничної корисності (закон насичення потреб), вико­риставши філософію утилітаризму з її принципами розумного егоїз­му, суб'єктивного зіставлення вигод і втрат, задоволення і страждань. Представники австрійської школи маржиналізму К. Мєнгер (1840-1921), Ф. Візер (1851-1926), Е. Бем-Баверк (1851-1919) великого значення надавали індивідуальним оцінкам корисності, зіставленням вигод і втрат, споживчим очікуванням, розробили способи обчислен­ня загальної корисності. К. Мєнгер структурував блага, які задоволь­няють потреби людей, виділивши блага нижчого й вищого порядку як комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари й послуги. Він побудував шкалу корисності на основі ранжирування благ за їх цінністю та дійшов висновку, що «цінність речі вимірюєть­ся величиною пзаничної корисності цієї речі».

Представники неокласичної кембріджської школи А. Маршалл (і«42 ІУ24), Ф. Ьджуорі (ІЙ45 1924), А. Шгу (1877-1959) вивча­ли структуру благ (матеріальних і нематеріальних), вважаючи, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, а й у сфері по­слуг. А. Маршаїл пов'язав функцію корисності з кривою попиту, ввів у наукову лексику поняття цінової еластичності попиту й надлишку споживача, вивчав факторні доходи як джерело попиту. Він допо­внив правило максимізації корисності, визначивши, що «споживач максимізує своє задоволення, якщо він: 1) урівноважує зважені гра-

Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка

ничні корисності усіх товарів, розраховані за цінами цих товарів; 2) вирівнює співвідношення граничних корисностей і співвідношення цін кожної пари товарів, що споживаються; 3) вирівнює граничну ко­рисність доларової вартості кожного товару, придбаного за певною ринковою ціною, тобто вирівнює граничну корисність доларів, витра­чених на всіх ринках».

А. Маршалл пов'язував суспільний добробут з механізмом роз­поділу ресурсів і дійшов висновку, що рівновага попиту й пропозиції на ринку означає максимізацію загальної вигоди, яку отримують по­купці й продавці. Економічний добробут вимірюється за допомогою надлишку споживача, тобто суми, яку споживачі готові заплатити за товар, мінус суму, яку вони дійсно платять. Цей надлишок визначає вигоду, яку покупці отримують від використання продукту, таку, яку вони самі собі уявляють.

А. Пігу у праці «Економічна теорія добробуту» (1932) вперше ви­користав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. У поняття індивідуального добробуту він увів показники якості жит­тя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум до­бробуту є можливим лише при державному втручанні у механізм ви­користання ресурсів і розподілу доходів (оскільки вирівнювання до­ходів максимізує суму корисності в суспільстві) й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не є рівнозначним загальному добробуту, оскільки він не містить такі елементи, як навколишнє се­редовище, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А. Пігу приділяв значну увагу перероз­поділу доходів від багатих до бідних - трансферту доходів.

Відомий англійський інституціоналіст Дж. А. Гобсон (1858- 1940) суть добробуту бачив в індивідуальному здоров'ї, гармонії фізичної й духовної діяльності. Дж. М. Кейнс (1883-1946) був упевнений, що рівень добробуту визначає держава, впливаючи на рівень зайнятос­ті ресурсів і розмір національного доходу. Він запровадив поняття «ефективний попит», який вважав головною умовою зростання на­ціонального доходу й зайнятості.

Отже, всі названі вчені розглядали добробут як суму кількісних, таких, що піддаються виміру, корисностей для всіх індивідів і суспіль­ства. Відповідно, оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, який максимізував добробут. Вони ігнорували проблему порівняння

Національна економіка

корисності для різних людей, а також не вивчали питання про порів­няння різних оптимумів, пов'язаних з різним розподілом доходів.

В. Парето (1843 - 1923) у своєму «Підручнику політичної еконо­мії» (1906) не тільки відхиляв кількісну корисність, а й обмежував свій аналіз жорсткими умовами, вважаючи, що єдиними змінами, які можуть оцінюватися, є ті, які роблять усім або добре, або зле, або ті, які роблять краще хоч би одній людині, не роблячи гірше будь-кому іншому. Поліпшення чийогось добробуту за рахунок когось іншого не може оцінюватися в кількісних одиницях кориснрсті. В. Парето сформулював принцип, відповідно до якого максимум добробуту до­сягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві. Поліпшення за Парето - це розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. В. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному его­їзму і особистому інтересу, без їх розподілу на основі гуманістичної етики. Він шукав джерела добробуту суспільства у сфері державних фінансів, вважаючи, що через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних іде­алів. Поліпшення за В. Парето є можливим стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження завдяки їхній непо­дільності й неконкурентності споживання.

Оптимальний, або ефективний, розподіл за В. Парето - теоре­тичний варіант, оскільки реально суспільство через електоральні та парламентські процедури може віддати перевагу менш економічно ефективному, але більш соціальне справедливому або політичне при­йнятному розподілу, що зазвичай і є причиною державного втручання в економічні й розподільні процеси. Вважається, що за критерієм В. Парето виправдана тільки та фінансово-економічна політика, котра нікому не наносить шкоди. Отже, така умова накладає серйозні об­меження на практичне застосування даного підходу. Н. Калдор (1908 -1986) і Дж. Хікс (1904-1989) запропонували принцип компенсації, відповідно до якого зміна економічних умов збільшує суспільний добробут у тому разі, коли індивіди, що отримали певний виграш, можуть компенсувати збиток тим, хто його зазнав, але при цьому за­лишитись у виграші. У такому разі можливість компенсації розгляда-

Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка

ється як умова, достатня для того, щоб розглядати економічні зміни як зростання багатства суспільства. Оскільки збільшення кориснос­ті одних перевищує збитки інших, то це означає зростання сумарної суспільної корисності, що є суттю цього критерію.

Крім ефективності, існує проблема рівності - справедливості розподілу благ між різними групами покупців і продавців. По суті, вигоди ринкової торгівлі визначають як пиріг, який треба поділити між суб'єктами ринку. Питання ефективності полягає у розмірах пи­рога, а питання рівності - у справедливості розподілу його частин. Оцінювання рівності виявляється більш складним, ніж оцінювання ефективності. Вивчаючи вплив оподаткування на економічний до­бробут, А. Маршалл дійшов висновку, що введення податку означає збільшення ціни для покупців і зменшення ціни для виробників, що веде до скорочення випуску й споживання продуктів, тобто розмір ринку стає меншим за оптимальний. Податки не дозволяють покуп­цям і продавцям отримувати вигоду з торгівлі - це джерело безпово­ротних втрат суспільства. Отже, вплив податків на стимули призводе до зниження ефективності розподілу ресурсів. «Податки дорого ко­штують суб'єктам ринку не лише тому, що відбувається переміщення необхідних їм ресурсів до уряду, а й тому, що оподаткування змінює мотиви людей і викривлює результати функціонування ринку», -зауважував Г. Менкью. Ф.Т. Еджуорт вивчав поняття узагальненої функції корисності. Він підійшов до аналізу споживчої поведінки з точки зору ординалістської теорії, запропонував використання кри­вих байдужості, за допомогою графічної побудови проаналізував дво­сторонній конкурентний обмін та оптимальність розміщення двох об­межених за обсягом благ (ресурсів) між двома індивідами (фірмами) й дійшов висновку, що розподіл продуктів тоді є ефективним, коли весь обсяг продукції поділяється між споживачами так, що немож­ливо поліпшити стан одного, не погіршивши стан іншого. А. Бергсон у 1938 році розробив функцію загального добробуту, дотримуючись думки, що вона формується вищим авторитарним органом. А. Берг­сон і П. Самуельсон (1915) запропонували функцію добробуту, за якою суспільний добробут визначається добробутом окремих членів суспільства. Вони вважали, що слід розраховувати внесок кожної індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, тобто по­рівнювати корисності, отримані різними особами. На думку багатьох

Національна економіка

економістів, ця проблема у П. Самуельсона залишилась невирішеною через відсутність чіткого теоретичного формулювання.

Отже, як справедливо помітив В. Полтерович, «найбільш загаль­ні теоретичні результати мають у певному розумінні негативний ха­рактер - це висновки, які в явному чи неявному вигляді підтверджу­ють, що в теоріях, які розглядаються, не вистачає постулатів для того, щоб отримати відповіді на порушені питання». Проблема добробуту завжди пов'язувалась з проблемою справедливості, а проблема спра­ведливості - з розподілом і перерозподілом доходів. Але, як пише М.Блауг, «віра в те, що «ефективність» і «справедливість» можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну з найдавніших ілюзій економічної науки» [2]. Більше того, вони завжди ставились в основу економічної політики держави.

Наведемо ще один приклад - неможливість раціонального узго­дження інтересів, що названо «теоремою неможливості». К. Ерроу показав, що агрегування індивідуальних переваг не може привести до позитивного вирішення проблеми, оскільки суспільні переваги не ма­ють властивості транзитивності, яка необхідна для визначення опти­муму. «Теорема неможливості» означає, що будь-який колективний вибір, який відповідає вимогам повного впорядкування, транзитив­ності, універсальності, Парето-сумісності й незалежності від інших альтернатив, перетворює одного індивіда в диктатора, тобто суспіль­ний вибір не може бути одночасно й раціональним, і демократичним. К. Ерроу пропонує вибрати певний варіант використання бюджету з декількох. Якщо існує фіксована кількість агентів і кожний визначає свої переваги й ранжує варіанти, то якими мають бути правила сус­пільного вибору? К. Ерроу називає вимоги, які будуть задовольняти правила суспільного вибору: 1) має бути така альтернатива, яка задо­вольняє переваги більшості членів суспільства. Якщо всі надають пе­ревагу одній альтернативі, то вона і є суспільним вибором (аксіомою одноголосності); 2) аксіома незалежності: якщо суспільство надає пе­ревагу альтернативі А, а не Б, то це стосується лише альтернатив А і Б, а не інших можливостей. Висновок дивний - усім переліченим ви­могам задовольняє лише диктаторський варіант. Можна взяти будь-якого члена суспільства й здійснити суспільний вибір згідно з його перевагами. Цей результат отримав назву «теореми неможливості». Раціональний компромісний вибір є неможливим. Такий результат

Теорія суспільного добробуїу й сощально-рмнкоиа економіка

досліджень одержав К. Ерроу. Заслуга цієї теорії - пояснення, чому правила суспільного вибору - процедури голосування - не є транзи­тивними. В. Сен, аналізуючи «теорему неможливості», говорить, що «вона занадто песимістична, бо сам Ерроу вів пошук обмежень, які 6 гарантували послідовні рішення більшості тоді, коли домінують роз­дільні питання й коли люди намагаються максимізувати власні час­тини без піклування про інших (кожний надає перевагу тому поділу суспільного пирога, який збільшує його власну частку). Однак, коли існує життєво важливе питання національного насильства, електорат є розсудливо послідовним та одностайним.»

Дата добавления: 2014-11-29