Економіки

Як мета державного регулювання національної

Підвищення конкурентоспроможності держави

Державне регулювання національної економіки в кінцевому під­сумку спрямовано на підвищення конкурентоспроможності держави.

У сучасній економічній літературі використовується рейтинго-вий, факторний і макроекономічний підходи до визначення націо­нальної конкурентоспроможності.

Згідно з визначеннями спеціалістів країн з розвиненою економі­кою національна конкурентоспроможність - це можливість країни в умовах вільних і прозорих ринкових відносин виробляти товари й послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, а також під­тримувати й протягом довгого часу підвищувати реальні доходи сво­го населення.

Таку ж позицію підтримують українські дослідники, які трак­тують конкурентоспроможність національної економіки як обумов­лене економічними, соціальними й політичними чинниками стійке

Національна економіка

становище країни на внутрішньому й зовнішньому ринках, здатність країни виробляти товари й послуги, що відповідають міжнародним стандартам.

Сьогодні головними перешкодами на шляху забезпечення кон­курентоспроможності української економіки в глобалізованому се­редовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тонізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в межах забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників.

Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом утримання пільг, дотацій з державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, зниженого курсу національної валюти, прямого або прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, неефективної експлуатації природних та економічних ресурсів.

Найбільш важливі критерії конкурентоспроможності націо­нальної економіки знайшли відображення в зведеному індексі кон­курентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин (кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і якісних експертних оцінок). На цей час у світі сформувалися дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможнос­ті: лозаннська (ІМВ Ьаизаппе) і гарвардське-давоська (\Уог1(1 Есо-потіс Рогит).

Аналіз рейтингів окремих країн за індексом глобальної конку­рентоспроможності свідчить про те, що найвищу позицію займають високорозвинені країни з економікою, що базується на високих тех­нологіях та інноваціях, розвинутій інфраструктурі й бізнес-культурі, компетентному макроекономічному управлінні, якісних інституціях влади, що характеризується верховенством закону і ефективної судо­вої системи.

За рейтингом серед 131 країни щодо глобальної конкуренто­спроможності в 2007-2008 роках на першому місці - США з рей­тингом 5,67, на другому Швейцарія - з 5,62, на третьому - Данія з 5,55, Росія займає 58 місце з рейтингом 4,19, а Україна - 73 місце з рейтингом 3,98.

Державність і державне регулювання національної економіка

Разом з тим слід зазначити, що позиції України поліпшшщ<з# де в 2005 році вона з показником 3,3 займала 84 місце з 117 країн,І||^ аналізувалися [4].

Однак публікації світових рейтингів конкурентоспромо: (щодо її зростання й конкурентоспроможності бізнесу), як вв; В.Г. Бодров, мають методологічні недоліки визначення націонал: конкурентоспроможності шляхом простого ототожнення з коні рентоспроможністю корпорацій і фірм. Необхідно чітко розріз: національну конкурентоспроможність як єдине, органічне ціле конкурентоспроможність окремих корпорацій і фірм. Націонала конкурентоспроможність визначається безпосередньо наявністю країні економічного й науково-технічного потенціалу, конкуренте спроможних галузей, виробництв. Звідси випливає, що підвищення конкурентоспроможності національного господарства загалом ви­магає створення відповідних соціально-економічних, правових й ор­ганізаційних умов, включаючи формування конкурентоспроможних систем корпоративного й державного управління.

Практика розвинених країн світу свідчить, що основою сучасної конкурентоспроможності є інновації - техніко-технологічні, орга­нізаційні, структурні, інституціональні, які створюють конкурентні переваги й дозволяють країнам досягти певного суспільного роз­витку. Процеси розроблення й впровадження того або іншого виду інновацій тісно взаємозв'язані, взаємозалежні й не можуть існувати автономно. Тому головною метою економічної політики України має стати вирішення задачі підвищення її конкурентоспроможності на ін­новаційних основах і створення для цього відповідних умов.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світово­му ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ре­сурсів і насамперед праці. Сьогодні головними конкурентними пере­вагами України є:

• високий освітній рівень працездатного населення;

• розвинена мережа наукових установ, які в ряді галузей мають
наукові розробки світового рівня;

• наявність великих і водночас близько взаєморозташованих за­
пасів різноманітних природних ресурсів.

Підвищення конкурентоспроможності національної економі­ки потребує створення потужної рушійної сили, яка б спрямовува-

Національна економіка

ла й підтримувала нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що постійно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.

У сучасних умовах з трьох груп чинників формування конкурент­них переваг (ресурсних, операційних, стратегічних) найбільш важ­ливими є стратегічні. Тому визначена.й послідовна реалізація пріо­ритетів довгострокового розвитку національної економіки є одним з найбільш важливих чинників підвищення її глобальної конкуренто­спроможності. Тут перш за все при розробленні концепції стратегіч­ного розвитку країни слід ураховувати інформаційно-технологічні, фінансово-економічні й соціальні чинники.

Однак аналіз статистичних даних свідчить, що порівняно з біль­шістю розвинених країн Україна не використовує в повному обсязі інноваційні чинники зростання. В країні до цього часу не створено умови для відповідного фінансування розвитку науки і освіти, стиму­лювання інвестицій в технологічні новації. Зараз вартість наукоєм-них технологій, комп'ютерного програмного забезпечення, ліцензій, патентів в національному багатстві України становить лише 0,1%.

Конкурентоспроможність України до цього часу визначається тра­диційними галузями, конкурентоспроможність яких базується на по% рівняльних факторних перевагах, у тому числі на дешевій робочій силі.

Задача підвищення конкурентоспроможності національної еко­номіки України не може бути вирішена без мобілізації внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи. Розвиток ін­новаційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку й ви­клики глобалізації, що зачіпає системні основи національного госпо­дарства. Прогресивні структурні зрушення повинні мати системний характер і втілюватися в цілісній інноваційній політиці, пов'язаній з дієвим державним стимулюванням прогресивної структурної пе­ребудови національного господарського комплексу з урахуванням всесвітніх тенденцій науково-технічного розвитку, органічного спів­відношення політичних, економічних, інституціональних, соціально-психологічних і культурних чинників інноваційної динаміки.

Важливість рішення поставленого завдання виходить з того, що ринковий механізм і державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток країни.

Державність і державне регулювання національної економіки

Залежно від ролі держави в науково-технічній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку:

* індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при
пасивній ролі держави);

* постіндустріальну (активна роль держави, держзамовлення на
науково-дослідні й конструкторські розробки).

За допомогою ринкового механізму регулювання НТП можна ви­рішувати проблеми лише в обмежених, локальних масштабах, якщо це гарантує одержання прибутку й переваги в конкуренції й забезпе­чує швидку окупність.

Державний механізм регулювання НТП вирішує протиріччя між об'єктивною потребою суспільного прогресу завдяки НТП і тими про­цесами, якими супроводжується впровадження результатів НТП.

Ці протиріччя вирішуються завдяки таким умовам:

- державні регулятори НТП забезпечують високий науково-
технічний рівень усього суспільного виробництва;

- впровадження досягнень НТП здійснюється в умовах неплато­
спроможного попиту;

- впровадження досягнень НТП використовується в інтересах
держави;

- впровадження досягнень НТП потребує значних ресурсів і дов-
гостроковості.

Досягнення цілей і реалізація завдань науково-технічної полі­тики здійснюється державою за допомогою методів, які за їх впли­вом на науково-технічний розвиток економіки поділяють на прямі й непрямі.

До методів прямого державного регулювання науково-технічної політики відносять:

• визначення державних пріоритетів щодо розвитку науки й тех­
ніки;

• розроблення науково-технічних програм;

• проведення науково-технічних експертиз;

• бюджетне фінансування науково-технічних розробок у межах
пріоритетних напрямків;

• визначення політики в сфері підготовки наукових кадрів,
оформлення патентів, ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать:

Національна економіка

• застосування диференційованої податкової політики;

• стимулювання фінансово-кредитної політики;

• розроблення гнучкої амортизаційної політики; забезпечення
правового захисту інтелектуальної власності;

• проведення політики в сфері міжнародного науково-технічного
співробітництва.

Державна інноваційна політика являє собою комплекс економіч­них, організаційних, правових та інших заходів держави, спрямова­них на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулюван­ня-й підтримку інноваційних процесів в економіці.

Основною метою інноваційної політики держави є об'єднання або, точніше, синтез науково-технічної й інвестиційної політики.

Виходячи з того, що інновація - це результат досягнень НТП, практичне застосування якого задовольняє суспільні потреби на якісно новому рівні, метою інновацій є одержання економічного, со­ціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

Державна інноваційна політика ґрунтується на таких основних принципах:

1) орієнтації на інноваційний шлях розвитку, що забезпечує під­
вищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції в умовах
глобалізації світової економіки;

2) визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку,
підтримка радикальних інновацій, які становлять основу сучасного
технологічного процесу;

3) формування нормативно-правової бази для підтримування
конкуренції й підвищення ефективності інноваційних процесів;

4) ефективного використання ринкових механізмів в інноваційній
діяльності, підтримці підприємництва в науково-виробничій сфері;

5) проведення заходів, спрямованих на підтримку міжнародної
науково-технічної кооперації, а також міжнародного інвестиційного
співробітництва;

6) сприяння розвитку інноваційної інфраструктури.

До основних організаційних форм реалізації інноваційної діяль­ності відносять:

* університетсько-промислові дослідницькі центри;

* технопарки;

* технополіси;

Державність і державне регулювання національної економіки

- інноваційні інкубатори;

- венчурні підприємства.
Університетсько-промислові дослідницькі центри -це така

структура, що поєднує фінансову й матеріально-технічну базу про­мисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. При цьому дер­жава бере на себе частину витрат, надає безкоштовні ліцензії на вико­ристання винаходів, субсидує, фінансує науково-технічні програми на конкурсній основі.

Технопарки - акціонерні компанії, що займаються патентуванням, лізингом, маркетинговими дослідженнями, надають консультації, зда­ють в оренду приміщення для проведення дослідницьких робіт.

Технополіси - якісно нові територіальні форми інтеграції науки й виробництва, що забезпечують високі темпи науково-технічного роз­витку території за рахунок реалізації потенціалу регіону, їх ознаки:

- створення й продаж високотехнологічної продукції;

- обов'язкове функціонування інкубаторів інноваційного бізнесу;

- територіальне об'єднані організації, фірми;

- загальне користування інфраструктурою й землею;

- наявність житлової зони.

Інноваційні інкубатори - ядро технополісів, у якому сформова­ні сприятливі (тепличні) умови для створення дрібних наукоємних фірм (навчання, сучасного оснащення, нових технологій). Держава надає підтримку на стартовому етапі малим інноваційним підприєм­ствам, сприяє поширенню інновацій на ринку.

Венчурні (ризиковані) підприємства -це малі підприємства, які спеціалізуються на розробленні наукових ідей і їх впровадженні в нові технології, нову продукцію. Вони є сполучною ланкою між фун­даментальними дослідженнями й масовим виробництвом.

Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному вектору глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується:

- відсутністю чіткої концепції інноваційних національних пріо­
ритетів, цілеспрямованого, послідовного й системного управ­
ління інноваційними процесами з боку держави;

- незадовільним інституціональним забезпеченням інноваційних
перетворень, нестабільністю й суперечливістю нормативно-
правової бази інноваційної діяльності;

Національна економіка

• недостатнім використанням інноваційного потенціалу україн­
ської науки і освіти;

• незадовільним фінансуванням наукової й науково-технічної
діяльності: якщо в 1990 р. країна на фінансування науки і тех­
ніки використовувала більше 2,5% ВВП, то в 2005 р. - 0,38%
ВВП, 2006 р. - 0,4% ВВП, 2008 р. - менше 0,4% ВВП [4];

• низькою інноваційною активністю вітчизняного бізнесу: част­
ка підприємств, що впроваджували інновації, в 2006 р. стано­
вила 10% порівняно з 14,8% у 2000 р. [4].

Пріоритетними напрямками науково-технологічного й іннова­ційного розвитку України є:

1. Створення й масове впровадження екологічно прийнятних
енерго- й ресурсозберігаючих технологій.

2. Використання перспективних інформаційних та електро­
нних технологій, засобів інформатики й систем зв'язку вітчизняного
виробництва.

3. Розроблення нових біотехнологій для сільського господар­
ства, галузей легкої й харчової промисловості, виробництва ліків.

4. Створення наукових основ охорони здоров'я населення, роз­
роблення нових методів профілактики, діагностики й лікування за­
хворювань.

5. Винахід і практичне застосування нових речовин і матеріалів
із заданими властивостями.

6. Розвиток конкурентоспроможних технологій у літакобуду­
ванні, ракетно-космічному комплексі, корабле- і автомобілебудуван­
ні, виробництві військової техніки.

Держава має вдосконалити інституційне забезпечення інновацій­ного розвитку шляхом створення системи стратегічного планування і оцінювання розвитку технологій відповідно до національних цілей. Треба подолати суто відомчу модель організації та фінансування інно­вацій, втіливши національну інноваційну систему як державну струк­туру, за допомогою якої органічно виробляються комплекси інститу-ційних, правових та економічних заходів щодо технологічних змін.

Розроблення стратегії підвищення конкурентоспроможності на­ціональної економіки передбачає:

• забезпечення позитивних структурних перетворень на іннова­
ційній основі за рахунок випереджального розвитку високо-

Державність і державне регулювання національної економіки

технологічних галузей і виробництва наукоємної, енергозбері­гаючої, експортноорієнтованої продукції, створення умов для гармонійного поєднання науково-технологічного й підприєм­ницького середовища;

- концентрацію матеріальних, фінансових та інтелектуальних
ресурсів на реалізацію пріоритетів інноваційного розвитку;

- створення інституціональних умов для інноваційної діяльності;

- розвиток наукоємних високотехнологічних виробництв шля­
хом створення об'єднань вітчизняних підприємств, а також
розвиток виробничої кооперації з фірмами розвинутих країн;

— розвиток інфраструктури інноваційної економіки (створення технопарків, бізнес-інкубаторів, кластерів підприємств);

- стимулювання розвитку венчурного капіталу, лізингу, впрова­
дження ефективних механізмів підтримки інноваційних проек­
тів у сфері малого бізнесу;

- забезпечення соціальної орієнтації структури інноваційної
економіки на основі розвитку внутрішнього ринку, підвищен­
ня споживчого попиту на наукоємну продукцію, нарощування
інвестицій в розвиток інтелектуального капіталу;

- підтримку національних корпорацій, які передбачають інтегра­
цію в світовий науково-технологічний простір;

- професіоналізацію ринкової, соціальної та державної діяльнос­
ті, укріплення довіри між суб'єктами суспільного економічного
й політичного життя.

Дата добавления: 2014-11-29