Працівника органів внутрішніх справ 3 страница

У системі управління безпекою праці в організаціях часто використовують розподіл всіх працівників, з якими можуть статися трагічні випадки, на чотири типові групи:

– працівники, які не дотримуються правил безпеки, тому що їх не знають. Це найчастіше новачки в організації, недосвідчені та недостатньо проінструктовані у процесі оволодіння новою посадою;

– працівники, які хоча і знають, як потрібно діяти, але не виконують правила безпечної діяльності, вони від­волікаються з різних причин, бувають перевантажені, нер­вують. Іноді через перевтому, особисті неприємності або хворобу, сильне збудження вони стають нездатними вико­нувати певну діяльність;

– працівники, які хоча і знають, як правильно пра­цювати і вміють це робити, але не надають значення до­триманню правил безпеки. Такі працівники не вважають свої ризиковані методи роботи (або дії) небезпечними і не усвідомлюють того, що вони можуть призвести до трагіч­них випадків;

– працівники, які за своїми особистими якостями схильні до трагічних випадків.

Повною мірою цей розподіл стосується персоналу органів внутрішніх справ. Саме ці категорії праців­ників повинні бути об'єктом пильної уваги з боку безпосе­редніх керівників та працівників відділів по роботі з персо­налом.

Головним критерієм вищенаведеного розподілу працівників є їх ставлення до правил безпеки. Але крім цього, важливим є з метою організації профілактики трагі­чних випадків урахування також особистісних якостей, рис характеру працівників. Чи існують взагалі люди, які схильні до трагічних випадків? Якщо так, то якими рисами характеру вони відрізняються? Відповідь на це запитання є надзвичайно важливою як для процесу профвідбору, так і подальшого професійного супроводження працівників (ма­ється на увазі конкретно-управлінський та психолого-педагогічні аспекти цієї діяльності).

Встановлено, що особа, яка є схильною до трагіч­них випадків на одній роботі, може бути зовсім не схиль­ною до них на іншій. Таким чином, схильність до трагічних випадків є «ситуаційною», тобто персональні риси, які сприяють їм, найвірогідніше, відрізняються залежно від си­туації. Ця закономірність вимагає від керівників всіх рівнів гнучкого, особистістно орієнтованого підходу до викорис­тання кадрів, їх розстановки залежно від особливостей професійної діяльності та реальних можливостей працівників.

Розгляд проблем управління безпекою працівників тісно пов'язаний із віктимологічними аспектами діяльності працівників органів внутрішніх справ. Враховуючи специ­фіку правоохоронної діяльності та її можливі негативні на­слідки, працівники органів внутрішніх справ і члени їх сі­мей повною мірою підпадають під категорію реальних або потенційних жертв несприятливих умов життєдіяльності і у зв'язку з цим вимагають вивчення та специфічних засо­бів допомоги. Сукупність факторів сприяє тому, що пра­цівник органів внутрішніх справ за тих чи інших умов мо­же стати жертвою. До зниження працездатності працівника із всіма можливими наслідками, до нервового зриву і навіть трагічного випадку можуть призвести проблеми у сімейно­му житті; у свою чергу, непорозуміння у сім'ї, конфлікти можуть бути пов'язані із характером, режимом діяльності працівника, рівнем матеріального та соціального забезпе­чення тощо. Відомо, що саме сімейно-побутові проблеми – одна із головних причин суїцидів серед працівників органів внутрішніх справ.

Одні ознаки та обставини, які дозволяють віднести працівника органів внутрішніх справ до числа жертв не­сприятливих умов життєдіяльності, мають постійний хара­ктер (інвалідність як наслідок трагічного випадку під час виконання службових обов'язків), інші проявляються з ча­сом (професійна деформація, алкоголізм тощо); одні дуже важко або навіть неможливо усунути, інші можна попере­дити або змінити.

Поряд із об'єктивними обставинами, суттєву роль відіграє суб'єктивний фактор. В однакових обставинах одні люди стають або усвідомлюють себе жертвами, інші – ні, що залежить від індивідуальних особливостей людини на індивідуальному та особистісному рівнях. На індивідуаль­ному рівні це пов'язано із генетичною схильністю та хара­ктерологічними властивостями. На особистісному – з ти­пом особистості, бо від нього залежать:

а) схильність стати жертвою певних обставин або здатність побороти їх;

б) самоусвідомлення людини – сприйняття або не сприйняття себе жертвою;

Таким чином, чи є працівник органів внутрішніх справ жертвою несприятливих умов життєдіяльності або може нею стати залежить як від об'єктивних обставин (віктимогенних факторів), так і суб'єктивної схильності стати жертвою або сприймати себе такою (віктимність).

Поняття жертви завжди передбачає заподіяння пев­ної шкоди – соціальної, тілесної, психологічної, моральної, економічного характеру, з безпосередніми та віддаленими наслідками. Наслідками можуть бути тілесні ушкодження, психотравма, погіршення стану здоров'я, неможливість че­рез фізичний або психічний стан виконувати певні функції, у найбільш тяжкому варіанті – загибель людини.

Виконуючи обов'язки по охороні правопорядку та боротьбі зі злочинністю, захищаючи інших, працівники ор­ганів внутрішніх справ за певних обставин самі стають жертвами насильства. Термін «насильство» в широкому ро­зумінні включає в себе як фізичний, так і психічний вплив однієї людини на іншу, що порушує право громадян на не­доторканність. Фізичне насильство виявляється у безпосе­редньому впливі на організм людини; психічне насильство – це вплив на психіку людини шляхом залякування, погроз, щоб зломити волю потерпілого до опору. Працівники орга­нів внутрішніх справ в процесі їх професійної діяльності можуть зазнавати обох видів насильства. Фізичні травми мають різні причини, серед них: наїзди на працівників, ра­птовість нападів, опір, дорожньо-транспортні події, кіль­кісна перевага та перевага в озброєнні правопорушників та інші, які можна розглядати як складові екстремальних си­туацій або такі, що зумовлені небезпечними умовами дія­льності.

Фактором, який посилює небезпечність умов про­фесійної діяльності працівників органів внутрішніх справ, є сама належність до цієї структури, зовнішнім атрибутом такої належності виступає формений одяг, посвідчення то­що. Непоодинокі випадки, коли повідомлення людини у цивільному про те, що вона є працівником міліції з наступ­ною вимогою припинити правопорушення, стає причиною агресивності з боку оточуючих.

Ще однією групою причин, які також можуть при­звести до заподіяння працівникам органів внутрішніх справ тілесних ушкоджень різного ступеня та їх загибелі, є недо­статній рівень забезпечення табельною зброєю, засобами особистої безпеки, зв'язку, транспорту і т.ін. Ці причини тісно пов'язані із попередніми. Небезпечні дії працівників органів внутрішніх справ у ситуаціях професійного ризику можуть бути зумовлені або посилені саме вказаними обста­винами.

Незважаючи на те, що на законодавчому рівні пра­цівникам органів внутрішніх справ надані широкі права у використанні табельної зброї, останні з різних причин ці можливості не використовують. Зокрема, як зазначається у документах МВС України, в ряді УМВС областей та міст мають місце факти незабезпечення в повному обсязі – пра­цівників спецзасобами, табельною зброєю, не створюються умови для її зберігання, нерідко керівники служб та органів замість посилення контролю за використанням особовим складом табельної зброї стають на шлях обмеження кілько­сті працівників, яким вона видається на постійне носіння.

Неможливо повністю усунути фактор небезпечності у про­фесійній діяльності працівників органів внутрішніх справ, професійний ризик завжди був і є її складовим елементом. За цих умов особливого значення для збереження здо­ров'я та життя працівників органів внутрішніх справ має вивчення та аналіз сукупності причин, що зумовлюють не­безпечність правоохоронної діяльності та можливі її на­слідки для працівників органів внутрішніх справ і членів їх сімей, а також визначення можливостей суспільства, дер­жави, певних інститутів по їх мінімізації, компенсації та корекції. Одним із головних гарантів безпечності право­охоронної діяльності і одночасно потужним фактором сти­мулювання цієї діяльності виступає наявність ефективної системи правового та соціального захисту працівників ор­ганів внутрішніх справ та членів їх сімей.

IV.8. Заходи забезпечення безпеки персоналу

Розробка та реалізація заходів забезпечення безпеки персоналу Міністерством внутрішніх справ здійс­нюється постійно. Правове регулювання безпеки персоналу розроблено досить широко і дозволяє забезпечити надійний правовий захист життя, здоров'я, майнових і осо­бистих інтересів працівника органів внутрішніх справ та його близьких, якщо цими нормами законодавства керува­тись юридично грамотно і вміло.

Забезпечення безпеки працівників органів внутріш­ніх справ неможливе без законодавчої правової бази, нор­мативних актів, реалізації організаційно-профілактичних заходів та засобів, програм, планів, наказів та інших управ­лінських рішень.

Управління безпекою особового складу органів внутрішніх справ здійснюється на основі Конституції України та Законів України – «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну службу» та ряду інших нормативних актів.

Згідно зі ст.4 Конституції України, держава через відповідні органи забезпечує охорону правопорядку, ін­тересів суспільства, прав і свобод громадян, у тому числі, зрозуміло, й працівників органів внутрішніх справ, оскіль­ки вони є носіями усіх прав і свобод громадян України.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяль­ність» (ч.3 ст.12) передбачає, що при наявності даних про за­грозу життю, здоров'ю або майну працівника та його бли­зьких родичів у зв'язку із здійсненням ним оперативно-розшукової діяльності в інтересах безпеки України, або по розкриттю тяжкого злочину чи викриттю організованої злочинної групи, оперативний підрозділ зобов'язаний вжи­ти спеціальних заходів щодо забезпечення їх безпеки, яки­ми є зміна даних про особу, зміна місця проживання, робо­ти, навчання та інших даних у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціальні заходи щодо гарантування безпеки, умови і порядок їх застосування відповідними посадовими особами передбачені Законом України «Про державний за­хист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. Причому цей закон поширюється не тіль­ки на тих працівників органів внутрішніх справ, які здійс­нюють оперативно-розшукову діяльність, а й на тих, які проводять розслідування кримінальних справ, здійснюють провадження у справах про адміністративні правопору­шення, охорону громадського порядку і громадської безпе­ки, беруть участь у виконанні вироків, а також на їх близь­ких родичів.

Ст.5 названого Закону передбачає наступні види спеціальних заходів щодо гарантування безпеки:

а) особиста охорона, охорона житла й майна;

б) видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

в) встановлення телефону за місцем проживання;

г) використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

д) тимчасове розміщення у місцях, що гарантують безпеку;

е) переведення на іншу роботу, направлення на навчання, заміна документів, зміна зовнішності, переселен­ня в інше місце проживання.

Особами, які приймають рішення про вживання спеціальних заходів безпеки щодо працівників органів вну­трішніх справ та їх близьких родичів, є керівники органів внутрішніх справ (ст. 14 Закону). Здійснення заходів безпе­ки покладається на спецпідрозділи в структурі органів вну­трішніх справ (ст. 15).

Вказаний Закон встановлює відповідальність за не­вжиття заходів безпеки (ст. 21), а також за розголошення відомостей про заходи безпеки (ст. 22). Ст. 21 передбачає, що неприйняття рішень, несвоєчасне прийняття або при­йняття недостатньо обґрунтованих рішень, невжиття від­повідних заходів безпеки працівників суду і правоохорон­них органів та їх близьких родичів відповідними посадови­ми особами органів, зазначених у ст.ст. 14, 15 цього Зако­ну, тягне за собою дисциплінарну чи кримінальну відпові­дальність згідно з чинним законодавством.

Ст. 22 передбачає відповідальність за розголошення відомостей про заходи безпеки, а саме:

1) розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які прийняли рішення про застосування відповід­них заходів безпеки або безпосередньо їх здійснюють, тяг­не за собою дисциплінарну відповідальність, а у випадках, коли розголошення таких відомостей спричинило тяжкі на­слідки, – кримінальну відповідальність згідно з чинним за­конодавством;

2) розголошення таких відомостей особою, взятою під захист, тягне за собою адміністративну відповідаль­ність, а у випадках, коли розголошення відомостей про за­ходи безпеки спричинило тяжкі наслідки, – кримінальну відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Особливою формою захисту працівника органів внутрішніх справ є, як крайній захід, його право застосову­вати вогнепальну зброю для відбиття збройного нападу на працівника особисто або членів його сім'ї чи іншого напа­ду, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека (ст.15¹ Закону України «Про міліцію»).

Правовий захист працівників міліції передбачений також ст. 21 Закону України «Про міліцію». Відповідно до цієї норми працівник міліції перебуває під захистом закону. Законом гарантується захист життя, здоров'я, честі, гіднос­ті, майна працівників міліції та членів їх сімей від злочин­них посягань та інших протиправних дій.

Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність. Правовий захист відповідно до ст. 21 Закону «Про міліцію» поширюється і на пенсіонерів міліції, членів їх сімей, якщо правопорушення вчинені у зв'язку з попередньою їх діяльністю.

Ст. 185 КпАП України передбачає відповідальність за злісне непідкорення законному розпорядженню чи вимо­зі працівника міліції при виконанні ним службових обов'язків або його образу.

Ст. 185-7 КпАП України встановлює відповідаль­ність за публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції у зв'язку з виконанням ним обов'язків по охороні громадського порядку або за розповсюдження заздалегідь не­правдивих відомостей з метою провокації непідкорення за­конній вимозі працівника міліції, якщо такі дії призвели до порушення громадського порядку.

Низка статей КК України передбачає відповідаль­ність за протиправні дії щодо працівників МВС у таких ви­падках:

– за захоплення працівника правоохоронного органу як заручника;

– за образу прокурора чи слідчого (в тому числі ор­ганів внутрішніх справ) у зв'язку з їх службовою діяльністю;

– за злісне непідкорення вимогам адміністрації ви­правно-трудових установ;

– за організацію та активну участь у групових діях, які грубо порушують громадський порядок або пов'язані з явним непідкоренням законним вимогам представників влади (згідно зі ст.20 Закону «Про міліцію» працівник мілі­ції є представником державного органу виконавчої влади);

– за опір працівнику міліції при виконанні ним обов'язків по охороні громадського порядку;

– за образу працівника міліції при виконанні ним службових обов'язків;

– за погрозу вбивством, насильством або знищенням майна щодо працівника органів внутрішніх справ, а також щодо його близьких родичів у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків;

– за втручання в діяльність працівника органів внут­рішніх справ;

– за нанесення тілесних ушкоджень працівникові органів внутрішніх справ або його близьким родичам у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків;

– за навмисне знищення або пошкодження майна, яке належить працівнику органів внутрішніх справ, а також його близьким родичам у зв'язку з виконанням ним служ­бових обов'язків;

– за погрозу або насильство щодо посадової особи (в т.ч. органів внутрішніх справ) з метою припинення слу­жбової діяльності або зміни її характеру в інтересах того, хто загрожує.

Захист життя, здоров'я, честі й гідності працівника органів внутрішніх справ передбачено і іншими нормами КК України. Так, ст. 294 КК – відповідальність за організа­цію масових заворушень, що супроводжувалися опором представникам влади (працівникам міліції) із застосуван­ням зброї або інших предметів, що використовувалися як зброя.

В органах внутрішніх справ повсякденні завдання вирішуються, як правило, індивідуально працівниками, які в питаннях особистої безпеки повинні діяти автоматично або напівавтоматично, за шаблоном. Акцент на забезпе­чення особистої безпеки повинен бути в усіх службових ді­ях працівника. Насамперед, повинна бути виключена ситу­ація, коли працівник своїми діями створює сприятливу (віктимну) ситуацію для виникнення загрози його життю, здоров'ю та інтересам.

Таким чином, в управлінні безпекою працівників органів внутрішніх справ необхідно передбачити:

– розробку принципів, мети, змісту, форм та методів роботи щодо профілактики, мінімізації, компенсації та ко­рекції можливих фізичних, психічних, соціальних відхи­лень у працівників органів внутрішніх справ;

– вивчення віктимогенних факторів та небезпечнос­ті у діяльності працівників органів внутрішніх справ, ви­значення можливостей суспільства, держави, певних інсти­тутів по їх мінімізації, компенсації та корекції їх впливу на розвиток особистості працівника;

– розробку комплексу заходів та рекомендацій щодо профілактики перетворення віктимних особистостей у жер­тви несприятливих умов життєдіяльності;

– надання допомоги працівникам органів внутріш­ніх справ по корекції самосприйняття та самоусвідомлення в питаннях особистої безпеки.

Управлінські рішення, плани щодо забезпечення безпеки особового складу повинні включати:

– розробку інструкцій, алгоритмів поведінки пра­цівників у надзвичайних (екстремальних) ситуаціях; зокре­ма, під час затримання озброєних злочинців, звільнення за­ручників, діях в невідомій, неясній ситуації, де можлива за­гроза особистому життю;

– систематичну перевірку готовності особового складу до виконання обов'язків в умовах підвищеного ри­зику для життя та в екстремальних ситуаціях;

– організацію початкової та службової підготовки за місцем служби, підвищення рівня професійної майстернос­ті, спеціальної та фізичної підготовки особового складу, збільшення практичних занять, тренувань, навчань з від­працюванням дій, передбачених заходами особистої безпеки;

– дотримання правил безпеки та порядку дій учас­ників проведення занять, тренувань, особливо при застосу­ванні зброї, імітаційних засобів, спеціальних засобів сльо­зоточивої, світло-шумової і руйнівної дії;

– вміння користуватись приладами радіаційної, хі­мічної розвідки, дозиметричного контролю, засобами захи­сту органів дихання та шкіри в осередках хімічного забру­днення;

– закріплення на постійне й тимчасове носіння зброї, вміння володіти нею та знання законних підстав для її застосування;

– перевірки додержання дорожньо-транспортної ди­сципліни працівниками органів внутрішніх справ, запобі­гання дорожньо-транспортних пригод за участю особового складу;

– цільове використання коштів на обов'язкове стра­хування працівників органів внутрішніх справ;

– аналіз та вжиття відповідних заходів щодо зло­чинних намірів відносно працівників органів внутрішніх справ, членів їх сімей, порядок використання наявної ін­формації з метою профілактики таких правопорушень;

– здійснення комплексу оперативно-розшукових за­ходів для розкриття злочинів, вчинених відносно працівни­ків органів внутрішніх справ, для викриття і затримання осіб, які скоїли такі злочини;

– забезпечення персоналу сучасними спеці­альними засобами захисту, зброєю, набоями, спорядженням;

– забезпечення якісного відбору кадрів в органи внутрішніх справ, виявлення осіб психологічно нестійких у стресових ситуаціях, з недостатніми адаптаційними мож­ливостями до ситуацій, пов'язаних з підвищеним ризиком;

– запровадження обов'язкового професійного пси­хофізі­ологічного відбору кадрів на службу, щорічних пси­хіатричних обстежень з обов'язковим застосуванням діаг­ностики працівників оперативних підрозділів;

– вжиття заходів для забезпечення соціального за­хисту сімей загиблих працівників у відповідності з чинним законодавством, допомоги працівникам, які отримали калі­цтва, поранення чи захворіли під час виконання службових обов'язків.

Корисним для забезпечення особистої безпеки мо­же бути і використання засобів наочної пропаганди (напри­клад, плакати з різних аспектів забезпечення безпеки та інше). Вони досить активно використовуються у практиці управління безпекою персоналу, наприклад, при проведенні навчань по стрільбі із вогнепальної зброї, навчанні правил безпеки руху, наданні медичної допомоги, прийомам і методам захисту від нападу злочинця. З одного боку, звичайно на плакатах акцентується увага на вузлових аспектах тієї або іншої проблеми забезпечення особистої безпеки персоналу, і за умов якісного їх оформлення, ура­хування закономірностей дії наочних засобів, продуманого механізму використання, постійного оновлення змісту вони можуть стати дійовим засобом скорочення небезпечних дій персоналу. З другого боку, при порушенні вищеназваних та інших умов наочні застарілі та примітивні засоби можуть мати ефект антиреклами: викликають роздратування, а у кращому випадку – їх просто не помічають. Зрозуміло, що наочною пропагандою неможливо замінити всебічні про­грами безпеки. Вона повинна використовуватися разом іншими засобами скорочення небезпечних умов та дій і розглядатися як частина загальної програми.

Розробка і реалізація найдосконаліших заходів за­безпечення особистої безпеки не досягне цілі без форму­вання у керівництва почуття відповідальності за життя і здоров'я підлеглих. Практично це почуття відповідальності проявляється, коли керівники особисто займаються проб­лемами безпеки, обговорюють ці питання на нарадах та зборах колективів, проводять інструктажі з питань безпеки, планують їх в діяльності органу внутрішніх справ і контро­люють їх виконання, беруть участь у програмах підготовки та перепідготовки персоналу з питань забезпечення безпеки праці, подають особистий приклад в уміннях та на­вичках безпечної поведінки.

Підсумовуючи, зазначимо, що скорочення небезпе­чних умов професійної діяльності працівників органів вну­трішніх справ є комплексним, багатоступеневим процесом, який реалізується на рівні держави, органів внутрішніх справ, кожного працівника.

Обов'язковими елементами цього процесу є аналіз зовнішнього середовища (виявлення стратегічно важливих тенденцій його розвитку, факторів ризику, можливих не­безпек) та адаптація до нього за допомогою системи розро­блених заходів, в тому числі і тих, що були розглянуті ви­ще. Це постійно діючий процес, який супроводжує кожен наступний етап розвитку суспільства і відповідно органів внутрішніх справ, бо вони є його невід'ємною частиною.

Головна мета організації навчання безпеці – привчання працівників до виконання норм та правил безпе­чної поведінки під час виконання професійних обов'язків, вироблення та закріплення необхідних знань, умінь та на­вичок. Коли та або інша дія перетворюється у звичку діяти безпечно і набуває властивостей автоматичного виконання, можна вважати, що у процесі навчання досягнуто певного результату. Чим більшу кількість безпечних дій вдається зробити автоматичними, тим більше часу у працівників за­лишається для оцінки ситуації, прийняття правильного рі­шення, що, у свою чергу, може зберегти йому здоров'я або навіть життя.

Нормативні акти і література:

1. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – №31. – Ст. 429, (із змінами та доповненнями).

2. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 05 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266, (із змінами та доповненнями).

3. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: Закон України від 26 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992, – № 29, – Ст.397,(із змінами та доповненнями).

4. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України Закон вiд 23 грудня 1993 р., № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №11., (із змінами та доповненнями).

5. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1993. – №52 – Ст. 490, (із змінами та доповненнями).

6. Про державну таємницю: Закон України від 10 червня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №16. – Ст. 93.

7. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України Закон вiд 23 грудня 1993 р., № 3781-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №11., (із змінами та доповненнями).

8. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №11. – Ст.51., (із змінами та доповненнями).

9. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №22. – Ст. 303, (із змінами та доповненнями).

10.Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб: Закон України від 09 квітня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №29. – Ст. 399, (із змінами та доповненнями).

11.Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю Закон України від 30 червня 1993 р. // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358, (із змінами і доповненнями)

12.Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 23. – Ст.176, (із змінами і доповненнями)

13.Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні: Указ Президента України від 5.08.1996 р., № 628 (із змінами і доповненнями). // Урядовий кур'єр вiд 10.08.1996.

14.Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції: Указ Президента України від 09.02.2004 р., № 175 / Офіційний вісник України, 2004. — № 6. — С. 307.

15.Про спеціальні звання, формений одяг та знаки розрізнення в органах внутрішніх справ України: Постанова Верховної Ради України від 22.04.1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 22. – Ст.234.

16. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ: Постанова Кабінету Міністрів України від 4.10.2006 р., №1383 (дію Постанови відновлено згідно з Указом Президента України №577/2007 від 27.06.2007) // Офіційний вісник України від 18.10.2006 р. - 2006. - №40. - Стор.106. - Ст.2687.

17.Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ: Постанова Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 р., № 114 // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1993. – С. 438-464.

18.Про Комплексну програму кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни: Наказ МВС України від 30.06.2001 р., №515.

19.Про затвердження Положення про організацію початкової підготовки працівників органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 05.10.2003 р., №1173.

20.Про реформування галузевої системи освіти та забезпечення ступеневої підготовки фахівців для органів внутрішніх справ: Наказ МВС України від 15.03.2006 р., № 263.

21.Про затвердження Інструкції з організації обліку кадрів в системі Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 30.12.2005 р., № 1276.

22.Про нормативне забезпечення організаційно-штатної роботи: Наказ МВС України від 25.02.2004 р., № 190.

23.Про затвердження структури центрального апарату Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 03.07.2002 р., № 650 (із змінами).

24.Про затвердження Інструкції про порядок формування в органах внутрішніх справ України резерву кадрів на висування та організацію роботи з ним: Наказ МВС України від 27.04.2001 р., № 335.

25.Про громадську колегію при Міністрові внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 07.07.2005 р., № 531.

26.Етичний кодекс працівника органів внутрішніх справ України: Схвалений колегією МВС України від 5 жовтня 2000 р. – №7 КМ/8.

27.Про затвердження Інструкції про відбір кандидатів на службу в органи внутрішніх справ: Наказ МВС України № 60 від 31.01.1996 р.

28.Про затвердження Положення про наставництво в органах внутрішніх справ України: Наказ МВС України № 960 від 15.12.1999 р.

29.Про затвердження положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 17.06.2000 р., № 385.

30. Про затвердження Настанови з організації професійної підготовки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 21.10.2000 р., № 759.

31. Про затвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 23.02. 2001 р., № 148.

Дата добавления: 2014-11-28