Контрольні питання 1 страница

Найважливішим завданням державної земельної політики є створен­ня соціальних гарантій, захист їх прав й інтересів, запобігання розвитку негативних процесів при трансформації землекористування.

0.1

Її

'В ж

Територія лінійних комунікаційних систем

Територія надкористування

Промислове

Опора на створення ефективних

землеволодінь і землекористувань нового

типу та активне освоєння інноваційних

факторів економічного росту

Формування системи і механізмів ефективного управління землекористування

на етапі переходу до ринкових земельних відносин і багатоукладного земельного ладу

Крупні і великі міста,

в тому числі Київ та

Севастополь

Іі-

Диференціація земель по ступеню деградації і допустимому режиму господарської дії

Без обмежень

При обмеженнях

З унікальними ландшафтними і історико-культурними об'єктами

Рис. 5.2. Структура завдань землеустрою на сучасному етапі реформування землекористування

По вказаних факторах виділяються напрями та формуються механізми управління земельними ресурсами. Зокрема:

а) сільськогосподарський;

б) містобудівний;

в) природоохоронний;

г) рекреаційний;

ґ) лісогосподарський;

д) лінійно-комунікаційних систем;
є) надрокористування;

ж) промисловості.

Використовуючи функціонально-галузевий підхід до класифікації земле­користування з розподілом його за категоріями земель в залежності від ступе­ня антропогенного навантаження і допустимого режиму господарського вико­ристання, формується набір ситуацій для визначення завдань управління.

Отже, системи землекористування та землеустрою є головним інструмен­том реалізації економічного механізму управління земельними ресурсами. У ході землеустрою з використанням матеріалів земельного кадастру і моніто­рингу встановлюються площі і межі землеволодінь та землекористувань, якіс­ні характеристики земель, які є інформаційною базою даних для нарахуван­ня земельного податку і встановлення орендної плати за землю. Крім того, в процесі землеустрою визначаються особливі умови і режим використання земель, сервітути, дається характеристика вихідного стану родючості земель, накреслюються заходи з поліпшення їхньої якості, захисту від ерозії тощо. Порівнюючи в динаміці ці вихідні дані з показниками фактичного викорис­тання земель, держава може застосовувати до землеволодільців і землекорис­тувачів заходи економічної дії.

З метою економічного стимулювання раціонального використання земель власники і користувачі ділянок можуть на визначений час звільнитись від плати за землю, одержувати пільги зі сплати земельного податку. Крім того, держава або місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування розробляють свої програми виділення бюджетних коштів для відновлення або рекультивації земель, грошових компенсацій при тимчасовій консервації, за­охочення землекористувачів за поліпшення якості земель, підвищення родю­чості ґрунтів тощо.

Одночасно розробляються правила встановлення штрафних санкцій за втрати родючості ґрунтів, розвиток процесів ерозії, порушення земельного і природоохоронного законодавства.

У процесі здійснення землеустрою розробляються заходи економічного захисту земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподар-

ських потреб. У проектах землеустрою визначається склад і цінність земель, що вилучаються із сільськогосподарського виробництва, розробляються захо­ди з усунення негативних наслідків відводу земель на розвиток виробництва, організацію території, охорону земель і довкілля, розраховуються і обґрунто­вуються розміри збитків, які відшкодовують землеволодільцям і землекорис­тувачам, втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва та способи їх відшкодування.

Управління земельними ресурсами передбачає розробку в системі земле­устрою регіональних програм використання і охорони земель, схем земле­устрою районів, проектів землеустрою сільських та селищних рад, які входять в єдину систему передпланових, передпроектних розробок. Вони є науковою основою для здійснення інвестиційної і кредитно-фінансової політики, яка спрямована на підтримку пріоритетних типів землекористування та форм зем­леволодіння і землекористування.

Організаційна частина механізму управління земельними ресурсами включає організаційно-адміністративні методи управління. Вони базуються на владі, дисципліні і відповідальності. Організаційно-адміністративні дії здійснюються у таких основних видах:

1) прямі адміністративні вказівки, які мають обов'язковий характер, адресу­
ються конкретним об'єктам, якими управляють, або особам та діють на
конкретну ситуацію, що склалась;

2) встановлення правил, які регулюють діяльність із землекористування
(нормативне регулювання), розробка стандартних процедур адміністра­
тивної дії;

3) розробка і впровадження рекомендацій з організації та вдосконалення тех­
нологій використання і охорони землі;

4) контроль за використанням та охороною земель.

Основною формою реалізації і застосування організаційно-адміністра­тивних дій в управлінні є розпорядження і оперативне втручання в процес організації використання земель та його регулювання в цілях координації його учасників для виконання поставлених перед ними завдань.

Завдання управління земельними ресурсами на різних рівнях поділяють­ся на завдання законодавчих і виконавчих органів влади. Завдання управління реалізуються всіма суб'єктами управління та мають суттєві відмінності сто­совно проблем забезпечення життєдіяльності цих регіонів і перспектив їх роз­витку. Тому необхідно диференціювати завдання для відомств і районів, що допоможе визначити місце і роль кожного суб'єкта управління на конкретній території, уникнути дублювання в їхніх діях або в разі відсутності системи управління з важливих процесів землекористування.

Реалізація основних механізмів управління земельними ресурсами потре­бує наявності достовірної інформації про об'єкти управління, яку містить дер­жавний земельний кадастр. Тому створення системи державного земельного кадастру, проведення різних оцінок земель слід вважати одним із ключових завдань державної земельної політики, що забезпечує формування податкової бази та враховує реальну ринкову вартість земель.

Основним механізмом регулювання земельних відносин та формування ефективного землекористування є землеустрій з метою максимізації бюджет­них доходів, підвищення рівня використання земель, збереження керованості землями, що закріплюються у власності держави і територіальних громад.

Для реалізації цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

- розробка і впровадження комплексу заходів для удосконалювання системи
державного регулювання земельних відносин, що передбачають централі­
зацію в територіальних органах Держкомзему повноважень з управління
землеустроєм, автоматизацію управлінського процесу, формування його
інструктивно-методичного забезпечення;

- розробка і затвердження єдиної ринкової методики визначення плати за
землю, що враховує категорії земель, ефективність їхнього використання,
типи землекористувачів, фінансово-економічний стан землекористувачів
(рівень доходів), платіжну дисципліну у взаємозв'язку з промисловою і со­
ціальною політикою;

- установлення порядку й умов надання земель, що враховують компетен­
цію органів державної влади і місцевого самоврядування, відповідно, і
стимулюючі інвестиційні процеси в регіональній економіці з урахуванням
галузевих і соціальних пріоритетів.

З огляду на те, що сучасний етап економічного розвитку України пов'я­заний зі становленням економіки змішаного типу, заснованої на формуванні ринкових відносин практично в усіх її галузях при збереженні державного регулювання найважливіших економічних процесів, державна земельна по­літика повинна мати чітко виражену антимонопольну спрямованість і забез­печувати:

• розробку правових і економічних механізмів попередження концентрації
великих земельних масивів у руках неефективних власників, перерозпо­
ділу земель на умовах забезпечення їхнього раціонального використання
правонаступниками;

• розвиток конкуренції при формуванні правовідносин на землю, що дає
змогу залучити в економіку інвесторів, що конкурують у рамках інвести­
ційних проектів, із забезпеченням гарантій їхніх прав на землю;

• розробку механізмів державного регулювання діяльності природних моно­
полій шляхом керування правовідносинами на землі підприємств-монопо-
лістів, а також за допомогою земельно-податкової політики;

• розвиток конкуренції у сфері підприємництва в землеустрої і земельному
кадастрі за участю приватних землевпорядників, але при збереженні дер­
жавного сектора і встановленні державного тарифного регулювання земле­
устрою і земельного кадастру;

• активізацію земельного ринку, зокрема первинного надання державних
(муніципальних) земель у власність і оренду за рахунок залучення до зе­
мельних торгів професійних учасників ринку нерухомості, що мають зо­
бов'язання, права і гарантії;

• визначення умов, порядку і правил ведення страхової діяльності в сфері
управління земельними ресурсами, розвиток конкуренції на ринку страхо­
вих послуг у процесі регулювання земельних відносин.

Першочерговими заходами в цій сфері є:

1) формування правових умов для забезпечення громадян земельними ділян­
ками, необхідними для задоволення життєвих потреб і господарювання, з
установленням порядку передачі земель під індивідуально-житлове будів­
ництво, садівництво і дачне будівництво, диференціація зменшення ціни
наданих земель;

2) збільшення числа робочих місць при організації і розширенні виробництва
в різних сферах економіки на основі раціонального використання і залу­
чення в економічний оборот і господарювання земельних ресурсів з метою
стимулювання впровадження інвестиційних проектів, що забезпечують
розв'язання соціальних проблем;

3) залучення широких верств населення до процесу забезпечення раціональ­
ного й ефективного використання земель, що вимагає формування механіз­
мів участі громадян у реалізації державного земельного контролю, стиму­
лювання його розвитку на виробництві й у суспільному самоврядуванні.

5.2. Особливості механізмів управління земельними ресурсами на регіональному рівні

Як відзначалося раніше, процеси управління земельними ресурсами в ре­гіонах можуть мати відмінності, пов'язані з історичними, соціальними й еко­номічними особливостями регіону (рис. 5.3).

Рис. 5.3. Фактори, що мають вплив на систему управління земельними ресурсами в регіонах

Наприклад, управління земельними ресурсами в Київській області має такі особливості:

- наявність столиці України в регіоні визначає розвинуту інфраструктуру та
типи землекористування;

- складна екологічна ситуація у зв'язку з Чорнобильською зоною;

- значні площі приміських територій м. Києва.

Тому функціональна система управління земельними ресурсами, наприклад, в Київській області, відрізняється від системи, прийнятої в інших регіонах.

Для створення системи управління земельними ресурсами на рівні регіону розробляється механізм фінансування, при якому довгострокові капітальні ви­трати повинні бути зроблені, в основному, державою і регіонами, а поточні ви­трати будуть здійснюватися за рахунок коштів суб'єктів земельних відносин.

При запровадженні системи управління земельними ресурсами регіонів рекомендується відповідна послідовність дій. Наприклад:

1) визначення регіональних особливостей землекористування та доцільність
для регіону окремої системи;

2) створення нових адміністративно-управлінських механізмів;

3) розроблення нових або удосконалення існуючих регламентів;

4) узаконення існуючих об'єктів земельної власності;

5) проведення інвентаризації і зйомок сформованих земельних ділянок;

6) проведення землеустрою адміністративно-територіальних утворень;

7) створення земельних реєстрів формування процедури збереження та по­
шуку земельно-кадастрових даних;

8) створення (вдосконалення) механізму фінансового управління;

9) розробка заходів щодо доступності та функціонування системи.

Така послідовність допоможе з меншими витратами і певним економіч­ним ефектом створити систему управління земельними ресурсами конкрет­них регіонів України.

Сформована практика управління регіональними земельними ресурсами характеризується невпорядкованістю міжвідомчого розподілу повноважень з регулювання земельних відносин, дублюванням виконання управлінських за­вдань, множинністю прийнятих управлінських рішень, їх непогодженістю і су­перечливістю, а також не розмежуванням виконуваних різними органами дер­жавної влади управлінських і виробничих (техніко-технологічних) функцій.

Розв'язання вищезазначених проблем можливе при реалізації чотирьох стратегічних напрямів:

1) розробка і прийняття законодавчих актів, що регламентують порядок ви­рішення основних завдань управління земельними ресурсами;

2) розробка відповідно до законів України регіональних регламентів, що реа­
лізують інтереси держави на території регіону;

3) правонаступність і реалізація Положень про Держкомзем України та його
територіальні органи, що забезпечують їх статусне і функціональне зміц­
нення як спеціалізованих органів виконавчої влади, уточнення їх повнова­
жень, необхідних для ефективної реалізації державної земельної політики
в регіоні;

4) внутрішньоструктурна трансформація управління, яка передбачає його по­
діл з виконання управлінських і виробничих функцій.

Ключовими аспектами посилення державної регіональної земельної політики на землях сільськогосподарського призначення є:

• розробка критеріїв пошуку ефективних власників й інших користувачів з
урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва та інвести­
ційної забезпеченості агропромислового комплексу регіону;

• формування оптимального балансу земель з різними правами та з ураху­
ванням необхідності забезпечення планомірного розвитку агропромисло­
вого комплексу, підвищення інвестиційної привабливості сільськогоспо­
дарського виробництва і створення ділянок економічного росту в АПК;

• розробка порядку залучення земель сільськогосподарського призначення в
цивільно-правовий оборот на регульованих державою інвестиційних умовах,
що враховує вимоги забезпечення цільового і раціонального використання
земель, реалізації бізнес-планів розвитку сільськогосподарського виробни­
цтва, матеріальної і соціальної інфраструктури на селі, а також визначальної
форми державної підтримки інвесторів і контролю за їхньою діяльністю.

Визначеним напрямком регіональної земельної інвестиційної політики є управління землями підприємствами усіх форм власності як невід'ємний компо­нент промислової політики, реалізація якого вимагає вирішення таких завдань:

- формування раціональної відповідності бюджетно-фіскальних й інвести­
ційних завдань, оскільки, з одного боку, управління земельними ресурсами
спрямовано на підвищення доходів бюджету, а з іншого боку - на створен­
ня базису для активізації інвестиційних потоків і розвитку виробництва;

- розвиток орендних відносин на землю для приватизованих підприємств
як механізму їх економічного стимулювання при введенні економічно об­
ґрунтованої диференціації орендної плати, що враховує фінансово-еконо­
мічний і соціальний стан підприємств і галузей;

- диференціація розмірів викупної ціни земельної ділянки під приватизо­
ваними підприємствами, залежно від фінансового ефекту реалізованого
власником інвестиційного проекту за умови інвестування засобів на роз­
виток виробництва;

пріоритетне надання земельних ділянок під розширення підприємств з ура­хуванням їх інвестиційних програм і соціально-економічного значення; реструктуризація землевідводів підприємств з урахуванням ефективності їхнього використання, оптимальності розміщення й експлуатації об'єктів виробничого комплексу з метою забезпечення раціонального землекорис­тування, прискорення приватизації земель, зниження податкових витрат підприємств, залучення додаткових засобів у бюджети за рахунок реаліза­ції неефективно використовуваних земель;

капіталізація земельних ділянок приватизованих підприємств, що забез­печує підвищення інвестиційної привабливості підприємств, посилення впливу держави на їхню діяльність за рахунок формування в держвлас-ності пакета акцій, одержуваних у рахунок оплати підприємств земельних ділянок, що викуповуються власниками.

5.3. Особливості управління земельними ресурсами

у м. Києві

Зміни в економічному житті України, пов'язані зі створенням сучасної ринкової економіки, вимагають принципово нових підходів до формування і здійснення земельної політики. Особливо це актуально для Києва - одного з найбільших міст світу, що володіє великими матеріальними ресурсами і ви­соким інтелектуальним потенціалом, що дає можливість швидко й ефективно мобілізувати ринковий механізм використання земельних ресурсів, залучити великомасштабні інвестиції в найбільш важливі сфери життєдіяльності міста. З огляду на те, що земля в Києві є одним з основних факторів розвитку ме-гаполіса, земельна реформа в місті та її правове забезпечення спрямовані на реалізацію плану розвитку Києва.

Відправною точкою земельної реформи в Києві є Закон України "Про столицю України", що супроводжується пакетом нормативних актів, які за­безпечують створення принципово нового механізму юридичних відносин із приводу землі. До таких актів можна віднести положення про: Київське міське управління земельних ресурсів, платежі за землі міста, зонування території, диференційовані ставки земельного податку й орендної плати, порядок набут­тя права на землю юридичними особами та громадянами у м. Києві.

Перш ніж аналізувати стан земельного фонду Києва, потрібно визначити саме поняття міських земель. Існуючи як природний об'єкт без впливу лю­дини, земля як засіб виробництва володіє рядом якостей. У сільському, лісо­вому і садово-парковому господарствах земля, маючи таку відмінну рису як

родючість, є головним засобом виробництва. Для міста земля також є чинни­ком виробництва, прямо або побічно необхідним при виготовленні всіх інших товарів (просторовий базис). На відміну від інших засобів виробництва, землі властиві ще такі якості, як збільшення продуктивної здатності при правиль­ному і раціональному використанні; просторова обмеженість (саме ця якість породжує виникнення земельної ренти, бо пропозиція землі обмежена існу­ючими межами; сталість місця розташування (якість, що визначає в остаточ­ному підсумку економічні, соціальні, адміністративні і фізичні фактори, що впливають на ціну землі); незамінність.

Разом з тим, міські землі як об'єкт нерухомості, що приносить дохід, володіють рядом особливих характеристик:

• потенційний ріст ціни на землю;

• нерівномірні грошові потоки від землекористування;

• ризик і невизначеність;

• гнучкі умови фінансування й особлива податкова політика;

• стратифікований (вузький, локальний, сегментований і персоналізований)
ринок.

Міська земельна територія як об'єкт дослідження повинен розглядатися як взаємозалежний, взаємозумовлений ресурсний і факторний простір.

Територія м. Києва розташовується в межах міської зони - зовнішньої межі міста, яка відокремлює його землі від земель Київської області.

Відповідно до чинного законодавства, міська зона встановлюється і змі­нюється органами, що затверджують Генеральні плани, проекти планування і забудови. З огляду на високу цінність прилеглих до Києва земель, адміністра­ція Київської області не завжди прагне до відчуження своїх земель. Це під­тверджує складність у встановленні межі Києва вже більше як 15 років.

Земельний фонд м. Києва - це найважливіша частина міського середо­вища, що характеризується простором, рельєфом, кліматом, рослинністю, надрами, водами, відмежована від інших земель і є базисом для проживан­ня, праці та відпочинку населення, розміщення і функціонування виробничих підприємств, організацій та установ.

Відповідно до Земельного кодексу України, до міських земель належать:

- землі житлової і громадської забудови;

- землі сільськогосподарського призначення;

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культур-
ного призначення;

- землі, зайняті міськими лісами;

- землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення.

Земельний фонд міста Києва на 01.01.2004 р. становив 83,6 тис. гектарів. За формами власності землі розподілялися так: 97,6 % перебувало в державній власності і 2,4 % - у приватній. У комунальну власність землі у м. Києві поки що не передавали.

За категоріями земель земельний фонд міста розподіляється так: землі лісо­вого фонду займають 41,6%, землі житлової та громадської забудови - 34,0 %, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони - 10,4 %, землі водного фонду - 8,0 %, землі сільськогосподарського призначення - 5,0 %. Землі інших категорій -1,0 %.

Особливості міста Києва як столиці України полягають ще і в тому, що воно є політичним адміністративним, культурним, історичним і науково-освітнім центром держави. В ньому розташована резиденція глави держави -Президента України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, центральні органи державної влади; диплома­тичні представництва іноземних держав та міжнародних організацій в Україні; Київська обласна рада і Київська обласна державна адміністрація та їх органи; відповідні органи виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Відповідно до Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті забезпечують у межах своїх повноважень, визначених законами України, створення належ­них умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав та міжнародних організацій, установ і закла­дів науки і освіти, охорони здоров'я, культури і спорту. Вони вирішують пи­тання щодо розміщення центральних органів, які створює Президент України, Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні. Зазначені органи надають на договірних засадах кому­нальні, інженерні, соціально-культурні, транспортні, інформаційні та інші по­слуги державним органам, дипломатичним представництвам іноземних дер­жав, представництвам міжнародних організацій, розміщених у Києві.

Органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті взаємодіють з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці. Вони також здійснюють заходи щодо збережен­ня та відновлення пам'яток історії, культури, релігії, архітектури та містобу­дування; заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення; виконують інші специфічні функції для функціонування Києва як столиці держави.

Особливості міста як столиці та специфіка центру держави враховують­ся при здійсненні управління земельними ресурсами територіальної громади міста Києва.

У плановій економіці, що функціонувала раніше, із пріоритетами промис­лового розвитку, командно-адміністративний розподіл «безкоштовної» землі звів до серйозних диспропорцій у розвитку міста, марнотратному використан­ню найціннішої міської землі, зокрема, підприємствами й організаціями, не потрібними і навіть шкідливими для міста. Скажімо, через відсутність пере­розподілу землі в Києві склалася непропорційно велика частка промислових зон, площа яких становить близько 33 % площі житлової забудови. Крім того, території промислових зон використовуються неефективно: на 1 га території промислових зон припадає близько 3 500 м² загальної площі будинків і споруд замість нормативних 7 000 м²/га.

Ілюстрацією непропорційного розвитку за генеральними планами є міс-та-мегаполіси і, у першу чергу, Київ, у яких більшість жителів проживає в «спальних» районах, а працює в центрі. Розтягнуті транспортні й інженерні магістралі змушують місто працювати неефективно. Зміна ситуації можлива на основі формування раціональної системи використання земель міста.

Можна виділити такі фактори, що характеризують використання міських земель:

- переваги і доходи населення;

- підвищення житлових стандартів;

- висока вартість земельних ділянок;

- високий рівень розвитку міського господарства і засобів комунікації;

- планувальні концепції і стандарти.

Дослідження показують, що у містах, сформованих у ринкових умовах, території забудовуються з урахуванням об'єктивних законів. Як правило, у центрі формується ядро комерційної забудови - офіси, банки, магазини і т. п., потім випливає пояс житлової забудови, а промислові підприємства розташо­вуються на периферії міста.

У міру росту міста центральна частина розширюється і захоплює тери­торію, зайняту промисловістю. Підприємствам стає невигідно займати землю центра. Стає значно вигідніше продати її та переїхати на нове місце (спів­відношення цін на землю в центральній і периферійній частині великих міст досягає 10:1).

Різкі ринкові коливання істотно згладжують зонування територій міст (архітектурним, містобудівним, функціональним, територіально-економіч­ним). Механізм зонування спрямований на зменшення ймовірності конфлікту між різними видами міської діяльності.

Нова система планування розвитку територій робить реальну можливість залучення інвестицій, бо почався рух приватного капіталу вбік формування міської нерухомості, що помітно впливає на підвищення ефективності терито­ріального пристрою міст і знижує витрати на інфраструктуру.

Підсумком зонування є план зонування земель (графічний документ із по­яснювальною запискою). План зонування визначає склад земель міста, об'єд­наних загальними ознаками перспективного функціонального використання.

Зонування також є свого роду результатом масової оцінки земель. Кількість оцінних зон у різних містах є різною.

Зони міста - це різні частини території, обмежені природними і штучними перешкодами; які мають визначену якісну й економічну цінність, а також від­носну однотипність усередині. Це стосується таких характерних ознак як ха­рактер забудови, транспортна доступність, зручність проживання, можливість розміщення об'єктів нового будівництва і проведення реконструкції і т. п.

Економічне зонування міста Києва з використанням даних інтегральних показників економічної і містобудівної оцінки території міста забезпечує вза­ємозв'язок схем територіально-економічного зонування і функціонального зо­нування Києва.

До основних недоліків існуючого зонування м. Києва можна віднести такі:

• у методиці зонування не розглядалося питання про оцінку території з по­
гляду її функціонального призначення;

• методи оцінки спираються більшою мірою на досвід й інтуїцію оціню­
вачів, ніж на сучасні економіко-математичні методи, моделі, алгоритми і
комп'ютерні програми;

• якщо судити за базовими ставками щорічної орендної плати, то на межах
зон спостерігаються значні перепади оцінок, у ряді випадків у 5-6 разів;

• методика зонування не враховує тенденцій розвитку ринку землі (під час
розробки він практично ще не функціонував), відсутні дані з комерційної
привабливості територій міста для інвесторів.

Отже, напрями і механізми управління земельними ресурсами у м. Києві мають значні відмінності від інших регіонів України.

5.4. Механізми управління земельними ресурсами на місцевому рівні

До основних цілей управління земельними ресурсами на місцевому рів­ні, де зосереджена державна, муніципальна і приватна власність на зем­лю, відносяться:

Дата добавления: 2014-11-29