Військово-технічна політика держави

Складна структура військового виробництва, його значні масштаби і розгалуженість, належність виробників товарів і послуг до різних відомств і форм власності вимагають чіткої координації дій органів управління всіх
рівнів і узгодження напрямів розвитку різних секторів воєнної економіки. Це забезпечується конкретизацією воєнно-економічної політики і формуванням та проведенням єдиної військово-технічної політики держави.

Під військово-технічною політикою розуміють систему поглядів і здійснюваних органами державного і воєнного управління відповідних заходів, спрямованих на всебічне, скоординоване розв’язання проблем військово-технічного забезпечення безпеки держави.

Військово-технічна політика є частиною воєнно-економічної політики, тісно пов’язана з економічною, воєнною, науково-технічною політикою і
формується значною мірою під їх впливом. У свою чергу, вона впливає на формування поглядів і вибір заходів у сфері індустріального розвитку держави і будівництва збройних сил.

Мета єдиної військово-технічної політики полягає в тому, щоб виходячи із завдань забезпечення воєнної безпеки держави і відповідно до ресурсів, що виділяються на ці потреби, задовольнити потреби збройних сил в сучасній зброї, військовій техніці, майні, забезпечити мобілізаційну підготовку промисловості.

Основним інструментом проведення військово-технічної політики є оптимальний розподіл і перерозподіл фінансових і матеріальних ресурсів, що виділяються державою на цю мету, між сферами: НДДКР із створення нових зразків зброї і військової техніки, виробництва зброї, військової техніки і
військового майна; створення і підтримання необхідної інфраструктури для функціонування військ у мирний і воєнний час; забезпечення мобілізаційної готовності промисловості й інших галузей економіки.

Основні положення військово-технічної політики, її головна мета, принципи, пріоритети, напрями, а також сфери відповідальності різних відомств у сфері технічного оснащення збройних сил сформульовані в законах України “Про основи національної безпеки”, “Про оборону”, указах Президента України з питань воєнного будівництва, основних положеннях воєнної доктрини України й інших документах. Питання, що прямо стосуються реалізації
військово-технічної політики, розв’язують шляхом ухвалення відповідних розпоряджень Уряду України, міністерств і відомств.

Військово-технічна політика держави спрямовується на підтримання у боєздатному стані, модернізацію, розроблення та оснащення ЗС України,
інших військових формувань системами ОВТ, що становлять основу їх бойового потенціалу.Пріоритетними напрямами забезпечення ЗС України, інших військових формувань ОВТ згідно з Воєнною доктриною є такі: створення ефективних систем (комплексів, зразків) озброєння і військової техніки для вирішення завдань ЗС України, інших військових формувань з урахуванням реальних економічних можливостей держави.

Основний пріоритет в оснащенні ЗС України сучасними зразками ОВТ буде надано засобам управління, розвідки, РЕБ, авіації, боротьби з повітряним противником, високоточної зброї, які б забезпечили успішне виконання завдань військами (силами) у всьому спектрі сучасних операцій, у тому числі безконтактні бойові дії.

Для достатнього забезпечення ними військ (сил) та максимального залучення вітчизняних виробників озброєння Україна активніше кооперуватиметься з іншими державами у галузі їх розроблення. Найвагомішим чинником привабливості потенційних партнерів до такої кооперації може бути високий науково-технічний потенціал українських розробників озброєння. Україна вживатиме заходів, спрямованих на забезпечення широкого вико-ристання у військовій справі новітніх досягнень науки і техніки, створення
випереджувального науково-технічного набутку для розроблення новітніх зразків ОВТ та засобів їх застосування.

підтримання наявного ОВТ у боєздатному стані; гарантоване постачання сучасних високоефективних видів ОВТ ЗС України, іншим військовим формуванням; запобігання військово-технічному і технологічному відставанню України у розвитку основних видів ОВТ, які можуть вироблятися в Україні і бути конкурентоспроможними на світовому ринку зброї, та формування науково-технічної бази в галузі фундаментальних і пошукових досліджень, у тому числі технологій подвійного призначення;створення сприятливих умов мобілізаційного розгортання промисло-вості для виробництва ОВТ у необхідних обсягах. Це особливо актуально під час переходу до ринкових засад господарювання;проведення раціональної конверсії та реструктуризації ОПК;

Необхідне збереження й підвищення науково-технічного рівня оборонної галузі в умовах конверсії. Проте прогнозується (і вже спостерігається) певна конфліктна напруженість у науково-технологічній та інформаційній сферах, що спричинено практично зруйнованою системою вітчизняних
наукових досліджень у воєнній сфері, засобах зв’язку тощо. За висновками фахівців, знадобиться щонайменше десятиліття, щоб відродити відповідні наукові школи.

У новітніх роботах закордонні автори відмовилися від спрощеного трактування “мирного дивіденду”. Встановлено, що скорочення військового
виробництва не відразу компенсується відповідним чи навіть великим випуском продукції цивільного призначення і, якщо таке відбувається, то це займає значний відрізок часу. Ринкова система не пристосована до автоматичного, у всякому разі миттєвого переключення матеріальних, фінансових, трудових і науково-дослідних ресурсів з військового на цивільне використання, тому що в ринковій економіці попит на військову продукцію створює держава, а на цивільну продукцію – переважно приватні агенти – виробники і споживачі. Скорочення державних закупівель військової продукції не обов’язково
призводить до відповідного збільшення приватних витрат на цивільну про-дукцію.

Крім виробничих капіталовкладень і НДДКР, для успішного переходу на цивільну продукцію потрібно мати розвинуті маркетинг та системи збуту. Таким чином, нормальна пряма конверсія можлива тільки за умови тривалої диверсифікованості військової індустрії та її поєднання з цивільними виробництвами.Перспективним напрямом реформи ОПК може стати особлива форма конверсії, зорієнтована не стільки на випуск цивільної продукції, скільки на інтенсивне і стійке виробництво наукових відкриттів і різноманітних високих технологій. Стратегічна мета такої політики – не стільки злиття ОПК із уже існуючими видами цивільного виробництва, скільки перетворення його інноваційного потенціалу в єдину, автономну і масштабну галузь, зайняту переважно створенням актуальних знань і технологій, а також дослідно-конструкторських розробок самого широкого спектру, тобто у своєрідний НТК. Оборонно-промисловий комплекс в такому разі використовується як стартова площадка для формування рівноцінного йому, але гнучкішого НТК, що вимагає не стільки фінансових, скільки інтелектуальних інвестицій.
“Нематеріальне”, постіндустріальне виробництво нових знань і різноманітної гіпернаукоємної продукції на їх основі має стати основним змістом НТК. Це приклад злиття інтелектуальної економіки з глибинними основами націо-нального темпераменту, схильності до винахідництва і творчої діяльності.Досвід трансформації ОПК показує, що підвищення рівня конкурентноздатності оборонної продукції прямо пов’язане зі зміною форми власності оборонних підприємств. Сьогодні змінили форму у середньому 45% загальної чисельності підприємств ОПК України, у тому числі: 17% підприємств авіабудування, 25% – оборонних галузей, 58% – суднобудування та 79% – радіоелектронної промисловості і вже близько 66% загальних обсягів
експортної машинобудівної продукції припадає на великі інтегровані і
насамперед акціонерні структури.

В цілому доцільно провести аналіз ОПК України, виявити економічні особливості і пріоритети розвитку в ринкових умовах, а також намітити шляхи структурної реорганізації оборонної промисловості.

Потрібно створити нову структуру управління, яка б забезпечила єдине технологічне планування розвитку ОПК України на рівнях довгострокового розвитку ОВТ, державного оборонного замовлення (ДОЗ) та конверсії оборонної промисловості;

зниження рівня залежності України від інших держав у військово-технічній сфері.

Необхідно довести рівень ліквідності акцій підприємств ОПК до рівня ліквідності акцій можливих зарубіжних партнерів. Це забезпечить на всіх етапах перетворень управління з боку держави, дасть можливість захистити унікальний потенціал оборонної промисловості, майнові права підприємств від несанкціонованого втручання та несумлінної конкуренції;

розвиток військово-технічного співробітництва, формування збалансованого експорту та імпорту продукції військового призначення і товарів
подвійного використання.

Указом Президента України від 27 серпня 2003 р. № 913/2003 схвалено Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 р.

В концепції зазначено, що воєнно-технічне співробітництво (ВТС) як складова державної зовнішньої політики є сукупністю цілеспрямованих заходів, пов’язаних із розробленням, виробництвом, ремонтом, модернізацією, знищенням (утилізацією) і міжнародним трансфером товарів воєнного призначення.

Військово-технічне співробітництво має ґрунтуватися на чинному законодавстві України, яке повністю відповідає міжнародним нормам щодо
нерозповсюдження зброї масового знищення та обмеження передач окремих видів товарів воєнного призначення та подвійного використання. З метою нерозповсюдження звичайних озброєнь, ядерної зброї та матеріалів, ракетних технологій, хімічної та біологічної зброї в Україні створено ефективну систему державного експортного контролю, яка діє в рамках міжнародних режимів.

Військово-технічне співробітництво слід розглядати як один з основних чинників науково-технологічного розвитку вітчизняного ОПК, джерело надходження коштів для розроблення новітніх технологій, створення й закупівлі ОВТ для потреб ЗС України, інших військових формувань та правоохоронних органів України.

Україна спроможна ефективно розвивати міжнародне ВТС у таких
напрямах:

розроблення, виробництво і взаємні постачання ОВТ, які комплектують вироби і запасні частини до них;

модернізацію і переоснащення ОВТ;

технічне обслуговування, поточний і капітальний ремонт ОВТ;

проведення НДДКР у сфері розроблення і виробництва ОВТ;

спільне використання наявних військових об’єктів (полігонів, експериментальних та випробувальних центрів, інфраструктури тощо), будівництво нових;

продаж ліцензій та ліцензійне виробництво різних видів ОВТ.

Основою для реалізації цих напрямів співробітництва мають стати конкурентні переваги вітчизняного ОПК, а саме: високий рівень фундаментальної та прикладної науки; технології, що відповідають світовим вимогам і
користуються попитом на зовнішньому ринку ОВТ; науково-технічні напрацювання у військово-технічній сфері; порівняно низька вартість виконання НДДКР зі створення та модернізації продукції оборонного призначення; досить високий рівень кваліфікації наукових та інженерних працівників, робочої сили і значно менший, ніж у західних країнах, рівень оплати праці; наявність у країнах світу значної кількості радянського ОВТ (особливо в країнах “третього світу”).

Успіхи України на міжнародному ринку зброї в останні роки свідчать про значні перспективи використання існуючого науково-технічного та технологічного потенціалу оборонної галузі промисловості не лише стосовно забезпечення оборонного потенціалу держави, а й для вирішення проблем всієї економіки;

проведення випробувань та сертифікації ОВТ.

Україна не має досвіду масштабного переходу на систему нових стан-дартів, що потребуватиме від неї значних витрат. Терміни їх впровадження у найкращому випадку можуть досягати 15–20 років. За оцінками фахівців, для переходу на систему стандартизації НАТО Україні потрібно буде розробити від 10 до 40–50 тис. нормативно-правових документів оборонного призначення, провести комплекс робіт щодо їх запровадження у виробництво.

Таким чином, центральне місце у воєнно-економічній політиці займають воєнно-економічні проблеми створення і вдосконалення воєнної сфери держави, перш за все, її військової організації, оснащення озброєнням, військовою технікою, визначення перспектив розвитку воєнно-економічного і мобілізаційного потенціалів, військово-економічного співробітництва з іншими країнами.

Формування військово-технічної політики пов’язано з дозволом, узгод-женням багатьох суперечливих вимог, з яких найістотнішими є: багатова-ріантність історичного процесу, хід якого необхідно прогнозувати; суперечливий характер інтересів різних сфер, пов’язаних з обороною; обмеженість економічних можливостей держави. Військово-технічна політика, яку проводить держава, не залишається незмінною, а постійно адаптується до змін, що відбуваються, як усередині держави, так і за її межами.

В нинішніх умовах головна мета військово-технічного забезпечення
воєнної безпеки України полягає у своєчасному оснащенні і матеріальному забезпеченні збройних сил й інших військових формувань ефективними системами озброєнь, військової, спеціальної техніки і майном у кількостях,
необхідних і достатніх для гарантованого захисту життєво важливих інтересів суспільства і держави. Основними шляхами досягнення цієї мети є:
створення оптимальної системи ОВТ і оснащення нею збройних сил, застосування новітніх науково-технічних досягнень для створення нових поколінь ОВТ, використання математичного моделювання для оцінки їх бойової ефективності до початку серійного виробництва, забезпечення виробничих і мобілізаційних потужностей промисловості щодо випуску озброєння, військової, спеціальної техніки і майна.

Конкретний зміст шляхів реалізації мети військово-технічної політики на сучасному етапі визначається рядом чинників, які можна об’єднати в три групи.

До першої групи належать чинники воєнного характеру. Зміни міжнародних відносин, що відбулися останніми роками, істотно видозмінили
характер зовнішніх воєнних загроз України. Намітилася тенденція зменшення загрози виникнення широкомасштабної війни і залучення до неї України. Вона отримала матеріальне закріплення у зменшенні воєнних витрат і
чисельності збройних сил у провідних країнах світу (у тому числі і в Україні). Проте одночасно з’явилася й інша тенденція – посилення загрози локальних воєн і озброєних конфліктів у прикордонних районах. Ці обставини видозмінюють воєнно-економічну діяльність держави і вимагають істотного корегування її військово-технічної політики.

По-перше, скорочення чисельності збройних сил ускладнює проблему їх відмобілізування у разі потреби відбиття широкомасштабної агресії. Отже, необхідно більше уваги приділити розвитку стратегічних сил як основного гаранта заборони такої агресії і підвищити мобілізаційну готовність збройних сил і держави в цілому.

По-друге, при чисельності збройних сил, що скорочується, швидка і рішуча ліквідація локальних і регіональних конфліктів може бути забезпечена тільки при необхідному ступені мобільності угруповань військ. Це зумовлює пріоритетність розроблення і виробництва засобів підвищення мобільності військ (перш за все, воєнно-транспортної авіації і десантних засобів ВМС), а також створення необхідної інфраструктури.

Друга група чинників, що впливають на формування сучасної військово-технічної політики, пов’язана переважно з наслідками проведення колишньої військово-технічної політики. Річ у тому, що військово-технічна
політика досить інерційна, тому результати тих її напрямів, які в сучасних умовах вже втратили свою актуальність (рівно як і допущені в цій сфері
помилки), можуть ще досить тривалий час негативно впливати на сучасну політику. Так, подолання численних дисбалансів, що виникли у минулому технічному оснащенні збройних сил та знижують бойові можливості військ, вимагає певного часу. Йдеться про дисбаланси між новими розробками і
модернізацією озброєнь, що знаходяться у військах; між системами озброєнь і воєнною інфраструктурою; між рівнем характеристик і властивостей
озброєнь і мобілізаційною базою економіки; між розвитком ударних комп-лексів і їх інформаційною базою тощо.

Наявність таких дисбалансів призвела до того, що у ВМС, наприклад,
істотно не вистачає засобів наземного забезпечення, а це призводить до
передчасного списання бойових кораблів. Практично у всіх видах і родах військ розвиток інформаційних засобів значно відстає від розвитку бойових засобів, що істотно знижує їх бойову ефективність. І хоча сьогодні шляхи подолання зазначених дисбалансів уже зрозумілі, сама їх наявність ще багато років впливатиме на формування поточної військово-технічної політики.

Третя група чинників має чисто економічний характер і пов’яза-на, перш за все, з істотним скороченням економічних можливостей держави. У результаті значно зменшилися і можливості фінансування практично всіх намічених державою програм. Щодо фінансування програм воєнного будівництва (у тому числі і програм технічного оснащення військ), то ситуація ще важча, оскільки зі скороченням економічних можливостей держави ще
швидкішими темпами відбувалося скорочення воєнних витрат. Одночасно з цим різко змінилася структура воєнних витрат. Проте, незважаючи на різке зростання частки поточних витрат на зміст збройних сил, їх обсяг нікчемний, не забезпечує підтримання належного рівня професійної підготовки військовослужбовців.

Жорсткі бюджетні обмеження як найважливіший пріоритет воєнно-економічної і військово-технічної політики висувають створення основ для розвитку ОПК завдяки випереджувальній розробці перспективних НДДКР, зміцненню потенціалу високих технологій в цілому і технологій подвійного використання, упровадженню економічних важелів і стимулів, активному вростанню в систему ринкових відносин. В цей період оборонне виробництво має бути зорієнтоване не на серійний випуск, а на модернізацію ОВТ, підготовку бази для планомірного переозброєння збройних сил на техніку нового покоління. Необхідно обґрунтовано підходити до вироблення політики, використовувати при цьому сучасні методи планування та управління, зокрема методи програмно-цільового планування, змінити структуру воєнних витрат України, збільшивши частку витрат на НДДКР і технічне оснащення збройних сил, що при нинішньому рівні фінансування воєнних потреб може бути зроблено лише за умови скорочення чисельності збройних сил і відповідного зменшення частки поточних витрат на їх утримання.

Проте навіть при збільшенні витрат на НДДКР і закупівлю зброї Україна все одно буде не в змозі самостійно розробляти і проводити всю кількість зброї, військової техніки і військового майна. Потрібна тісніша військово-технічна співпраця із зарубіжними державами і, насамперед, з державами-учасниками СНД, а також реструктуризація оборонної промисловості.

Сутність воєнного виробництва полягає в особливому його призначен-
ні – створенні зброї й інших предметів, необхідних для задоволення воєнних потреб суспільства, забезпечення воєнної безпеки. За цим критерієм продукція є воєнною, якщо використовується для задоволення воєнних потреб
незалежно від того, чим вона є за своєю натуральною формою і ким виготовлена – казенним заводом або фермером. Військове виробництво – визначальна фаза процесу економічного забезпечення оборони, адекватність його
масштабів і структури воєнним потребам – зумовлює ефективність воєнної економіки.

Складність структури воєнного виробництва, його значні масштаби і розгалуженість, належність виробників товарів і послуг різним відомствам вимагають проведення єдиної військово-технічної політики держави, під якою розуміють систему поглядів і заходів, здійснюваних органами державного і військового управління для всестороннього військово-технічного забезпечення безпеки держави. Зміст військово-технічної політики на сучасному етапі зазнає істотних змін, обумовлених корінними зсувами в геополітичному положенні України, реформуванням її економіки та оборони.

1.6. РОЗПОДІЛ І ОБМІН ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНИМИ РЕСУРСАМИ

Дата добавления: 2014-11-29