Особливості одержання і використання біогазу

Біомасою називають все те, з чого складаються рослини та тварини, а також відходи їх життєдіяльності. Біомаса рослин на суші нашої планети становить 2,4·10¹² т. В океані щорічно утворюються 0,6·10¹⁰ т рослинної маси. Шляхом фотосинтезу виробляється 173 млрд. т речовин (на суху масу), що приблизно у 20 разів перевищує енергію корисних копалин, що видобу­ваються у світі.

За даними ООН, від різних злакових рослин, вирощуваних на планеті, щорічно утворюється 1700 млн. т соломи, велика частина якої не використовується. Не використовується, як пра­вило, 120 млн. т відходів після обробки цукрової тростини. Ана­логічна картина із стеблиною бавовнику. Великі відходи тва­ринництва та птахівництва.

Із загальної кількості біомаси тільки 0,5% використо­вується людиною для їжі. Біомаса як акумулятор значної енергії може її віддавати у випадку використання відповідних біохімічних процесів.

За типом енергетичних процесів, пов’язаних із переробкою біомаси, розрізняють такі способи:

- пряме спалювання для безпосереднього одержання тепла. Основні вимоги до біопалива: висока теплотворна здат­ність, низька вологість та зольність;

- піроліз. Відбувається нагрівання до значних температур біомаси при повній або частковій відсутності кисню. Якщо піроліз провадиться з єдиною метою – отримати горючий газ, то процес ще називають газифікацією біомаси. Горючий газ (в основному Н₂ і СО із малими домішками СН₄), що одержується, має теплоту згоряння 4-8 МДж/м³;

- спиртова ферментація. Етиловий спирт або етанол – летке, рідке паливо, яке можна використати замість бензину. Його можна одержати як за допомогою хімічного синтезу, так і під час спиртового бродіння;

- анаеробна переробка. Біомаса під впливом певних груп мікроорганіз-мів за відсутності кисню може розкладатися на метан (СН₄), вуглекислий газ (СО₂) та попутні гази. Ця суміш одержала назву біогаз, який має високу теплотворну здатність. Під час виробництва біогазу, окрім біомаси рослин-ного походження, широко застосовують відходи тваринництва, фізіологічні від­ходи людини, промислові та міські відходи органічного похо­дження.

У природних умовах розкладання біомаси відбувається під дією багатьох бактерій, що називають анаеробними. При цьому мають бути наявні волога і теплота та відсутнє світло. У присутності атмосферного кисню вуглець біомаси розкладається (згоряє) до вуглекислого газу. Якщо біомаса перебуває в обмеженому об’ємі з недостатнім надходженням кисню із зовнішнього середовища, то за певних умов розвиваються анаеробні бактерії. Під впливом цих бактерій вуглець біомаси розподіляється між повністю відновленим – СН₄ і повністю окисленим – СО₂.

Існує низка умов, що забезпечують ефективність дії ана­еробних бактерій. До найістотніших відносяться підтриман­ня постійної температури. Як правило, виділяють три характерні рівні температур, що відповідають певному виду анаеробних бактерій.

Нижчий рівень температур, за якого відбувається псикро-філічне бродіння, становить до 20°С. Ця група бактерій діє за температури навколишнього середовища у теплий період року. За рахунок бродіння відбувається розкладання біомаси у трясовині боліт і утворення “болотного” газу, який є біогазом.

При середньому рівні температур, що становить 30-40°С (оцінка зна-чення температур наводиться приблизно), розвива­ється зоофільна група бак-терій. При цьому оптимальним вважа­ється значення температури 32-34°С. Вищий рівень визнача­ється значенням температур 45-85°С. При цьому відбувається термофільне бродіння. Оптимальним вважають значення темпе­ратури у межах 52-55°С.

Термофільне та мезофільне бродіння не може відбуватися без додаткових затрат енергії на піднімання заданої температури процесу. Причому анаеробні бактерії дуже хворобливо реагують не тільки на величину, а й на різні зміни температури. Збільшення температури процесу призводить до збільшення ви­ходу біогазу, а отже, і до зменшення повного часу розкладання біомаси. Вважається, що збільшення температури процесу на 5°С веде до подвоєння виходу біогазу.

Більшість метаноутворювальних бактерій добре розвиваєть­ся у нейтральному середовищі із pH = 6,5-7,5. Потрібний певний вміст азоту і фосфору: близько 10% та 2% маси сухого зброжувального матеріалу відповідно. У разі повного зброджу­вання біомаси утворюються 50-75% СН₄, 45-20% СО₂, 1% H₂S і незначні кількості азоту, кисню, водню та окису вуглецю. У середньому вважають, що 1 м³ біогазу під час згоряння може дати 20-25 МДж енергії, або енергія, що міститься у 1 м³ біогазу еквівалентна енергії 0,6 м³ природного газу, 0,74 л нафти або 0,66 л дизельного палива.

Тривалість зброджування гною залежить від виду біомаси і температури зброджування. Для гною великої рогатої худоби та курячого посліду тривалість становить приблизно 20 діб, для свинячого гною – 10 діб. Активність мікробної реакції значною мірою визначається співвідношенням вуглецю та азоту. Найсприятливіші умови створюються за співвідношення C/N = 10-16.

За добу від однієї тварини можна одержати таку кількість біогазу: велика рогата худоба (масою 500-600 кг) – 1,5 м³, свиня (масою 80-100 кг) – 0,2 м³, курка, кріль – 0,015 м³.

Для одержання біогазу можуть бути використані силос, солома, харчові відходи та ін.

У середньому 1 м³ біогазу може дати 21-29 МДж енергії, яку можна використовувати для різних потреб сільського гос­подарства. Від 1 м³ біогазу за допомогою електричного генера­тора, що приводиться у дію газовим двигуном, можна отримати 1,6 кВт-год електроенергії.

Біогаз можна спалювати як паливо у пальниках опалюва­льних установок, водогрійних котлів, газових плит, в автотрак­торних двигунах, агрегатах інфрачервоного випромінювання.

У тваринництві для підігріву води потреба у біогазі на одну тварину становить: дійної корови – 21-30 м³, свині – 1,5-5 м³. Великі значення цифр відносяться до малих ферм, менші – до середніх. Потреба у біогазі для опалення доїльних приміщень дорівнює: за кількості корів 40 – 160/330 м³/рік, за кількості корів 60 – 120/140 м³/рік, за кількості корів 80 – 260/530 м³/рік (у чисельнику вказані дані за температури зовнішнього повітря до –10°С, у знаменнику – за температури нижче –10°С).

Для опалення птахівницьких ферм за зовнішньої тем­ператури –10°С і внутрішній 18°С потрібно приблизно 1,2 м³/год біогазу на 1000 голів.

Залишок (метанову бражку) можна використовувати як добриво.

Залежно від особливостей технологічної схеми розрізня­ють три типи біогазових установок (БГУ): безперервні, періо­дичні та акумулятивні.

За безперервної (протокової) схеми (рис. 1.41) свіжий субстрат завантажують у камеру зброджування безперервно або через певні проміжки часу (від 2 до 10 разів за добу), видаляючи у цьому випадку заброджену масу. Ця система дає змогу одер­жати максимальну кількість біогазу, але вимагає більших матеріальних витрат.

Рис. 1.41. Схема біогазової установки безперервного зброджування:

1 – газгольдер; 2 – реактор; 3 – сховище

За періодичної (циклічної) схеми (рис. 1.42) наявні дві камери зброджування, які завантажують по черзі.

Рис. 1.42. Схема періодичного зброджування:

1 – газгольдер; 2 – перший реактор; 3 – другий реактор; 4 – сховище

У даному випадку корисний об’єм використовується менш ефективно, ніж за безперервної. За акумулятивної схеми сховище для гною служить одночасно камерою зброджування і зберігання перебродженого гною до його вивантаження (рис. 1.43).

Рис. 1.43. Схема акумулятивного зброджування:

1 – реактор і сховище; 2 – газгольдер

Біогазові установки складаються із таких елементів: камери зброджування (прийняті також назви – реактор, фермен­татор, метантенк), нагрівального пристрою (теплообмінника), пристрою для перемішування і газгольдера.

Метантенки виконують надземними, напівзаглибленими і заглибленими у ґрунт.

Камери зброджування виготовляють різної форми: цилін­дричні, кубічні, у вигляді паралелепіпеда і складнішої кон­струкції. Вони бувають одно- і двосекційними, встановлюють вертикально, горизонтально-похило. Метантенки виготовляють з металу, пластмаси, залізобетону. Схема заглибленого односекційного метантенка подана на рис. 1.44.

Рис. 1.44. Схема заглибленого метантенка:

1 – м’який дах; 2 – цегла; 3 – теплоізоляція; 4 – люк; 5, 9 – труби відповідно для випуску газу в атмосферу і переливання; 6 – газопровід для газового ковпака; 7 – газові ковпаки;

8 – пропелерний перемішувач; 10, 13 – трубопроводи відповідно для завантаження сирого осаду і для випорожнення метантенка; 11 – днище метантенка; 12 – паровий інжектор для підігріву метантенків

Нагрівальні прилади застосовують для підтримання необ­хідної для зброджування температури. Підігрів рідкого субстра­ту здійснюють перед завантаженням або у камері зброджування. Залежно від ступеня ізоляції камер і трубопроводів потреба у теплі може досягти 30% енергії, що виділяється біогазом. На­грівальні прилади, зазвичай, поєднують із перемішувальними (рис. 1.45). Теплообмінники розміщують різними способами: у стіні камери (рис. 1.45, а), у нижній частині реактора (рис. 1.45, б), у циліндричній сорочці шнека змішувача (рис. 1.45, в), по пери­метру камери у вигляді змійовика (рис. 1.45, д). Використовується також метод підігріву субстрату за допомогою пари (рис. 1.45, е).

Рис. 1.45. Схема нагрівальних приладів:

а – настінного; б – донного; в – розміщеного в опалювальному циліндрі;

г – розміщеного за межами реактора; д – у вигляді змійовика; е – з використанням пари

Для перемішування субстрату застосовують механічні, гідравлічні та газові прилади.

Газгольдери призначені для збирання і зберігання біогазу. Найпростіші газгольдери поєднують із метантенком (рис. 1.46, а).

Зручний в експлуатації і тому перспективний у сільському господ- дарстві “мокрий” газгольдер низького тиску (рис. 1.46, б).

Газгольдери високого тиску (0,8-1 МПа) мають сферичну форму (рис. 1.46, в). У “мокрих” газгольдерах дзвінкового типу тиск газу не високий (менше 5 кПа).

Рис. 1.46. Схеми газгольдерів:

а – суміщений з метантенком; б – “мокрий” однопідйомний; в – заглиблений для зрідженого газу; 1 – гноєнагромаджувач; 2 – насос; 3 – біогаз; 4 – ковпак; 5, 6 – випуск газу і шлаку; 7 – зброджений субстрат; 8 – вода; 9 – шар ізоляції; 10 – труби для наповнення і випорожнення газгольдера; 11 – повітря; 12 – зріджений біогаз

Розрізняють чотири види біогазової установки: найпро­стіші, без підведення теплоти і перемішування зброджувального субстрату; без підведення теплоти але із перемішуванням суб­страту; із попередньою підготовкою субстрату для зброджу­вання, підведенням теплоти, перемішуванням; контролем і керуванням анаеробним процесом.

У простих, найчастіше невеликих установках, котрі споруджують власними силами, ємність для газу розміщують над бродильною камерою (рис. 1.47). У країнах східної Азії по­ширені еластичні реактори, що мають форму пузиря. Їх виго­товляють із цупкої прогумованої або пластмасової оболонки, посиленої прошарками із тканини. Оболонка заглиблена у напівсферичну виїмку в ґрунті (рис. 1.48).

Рис. 1.47. Найпростіша двокамерна біогазова установка

Рис. 1.48. Реактор з еластичною оболонкою

Дата добавления: 2014-11-29