Природні, соціокультурні та духовні виміри людського життя

Визначення людини як особливої істоти дає уявлення про неї як про суперечливу єдність природного, соціального та духовного (варто додати — і душевного). Спробуємо розглянути це питання більш ґрунтовно.

Природне у людині виявляється у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. У цьому розумінні між людиною і вищою твариною суттєвої різниці немає. Однак якщо абсолютизувати в людині тільки природне, біологічне, то ми не зможемо пояснити інші аспекти людського життя і будемо змушені пояснювати їх лише непоборними якостями.

Природне начало в людині (а до нього належать також особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, яка вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а лише з її антропологічних особливостей, тобто з вивчення її тілесної організації та деяких елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів).

Таким чином, на певному рівні антропогенез у процесі "вдалих" мутацій, трудової діяльності, спілкування і формування духовності начебто "перевів стрілки" з біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального. Однак людина не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона інтегральна єдність, що приводить до виникнення нового якісного стану — людської особистості.

Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, хоча б тому, що соціальне породжує й духовність. Якщо у свідомості людини знаходять відображення лише найелементарніші потреби, задоволення яких необхідне тільки для підтримання фізичного існування, якщо почуття й емоції примітивні, а поняття не розвинені, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

Духовно розвиненою (або духовно багатою) людиною вважають таку, котра багато знає і ще більше розуміє, у своїй діяльності спирається на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, якій притаманні безкорисливі почуття любові та милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати в біді кожній, навіть незнайомій, людині.

Духовність людини — це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколишню дійсність, — це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина — така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільно значущих цілей, це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом класика німецької філософії XVIII ст. І. Канта — це закон, який живе у нас самих; на думку французького філософа XVIII ст. П. Гольбаха — це наш внутрішній суддя).

Перелік особистісних якостей духовно багатої людини, яка формується під впливом загальнолюдської культури, можна продовжити, проте це є змістом одного з наступних розділів — про духовність людини.

Усе викладене вище дає змогу дати загальне визначення: людина — душевновизначена природно-соціальна істота. Тобто до основних ознак людини можна віднести особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже, поняття "людина" є родовим поняттям, що відображає загальні риси, притаманні людському роду: як загальносоціальні, так і природні, психічні, біологічні. Людина фактично є результатом п'яти біографій. По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез (історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, тобто — мати людську будову тіла). По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію — вирости. По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого племені, нації. По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію — чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя.

По-п'яте, людини не існує без душі — того, що "здатне самочинно починати певний стан".

В той же час цілісність людини нібито роздвоюється, що позначається поняттями "індивід" та особистість.

Індивід (пізньолатинський переклад грецького поняття атом) означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. З поняттям "індивід" нерозривно пов'язане поняття індивідуальність, що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Індивідуальність можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють одного індивіда від інших. Отже індивідуальність є наслідком, з одного боку, біологічної своєрідності організму, а з іншого — специфічних особливостей розвитку певного індивіда.

Поняття особистість фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на них відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості та організованості, трудової та суспільно-політичної активності. Це життєвий шлях, який завжди неповторний і оригінальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації, який за своєю суттю діалогічний або навіть полілогічний. Цей діалог (поліалог) можна відобразити за допомогою такої системи:

• "Я — Я" — умова формування самосвідомості, внутрішнього світу людини;

• "Я — ТИ" — сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті тощо;

• "Я — МИ" — родинні, групові, кастові, класові, національні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання;

• "Я — УКРАЇНА" — громадянське, державницьке самоусвідомлення;

• "Я — ЛЮДСТВО" — родова самосвідомість, належність до гомо сапієнс;

• "Я — СУСПІЛЬСТВО" — ставлення до світу створених речей та інших людей;

• "Я — ПРИРОДА" — екологічна свідомість та ставлення до навколишнього середовища;

• "Я — УНІВЕРСУМ" — витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть.

Отже, соціалізація є процесом засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дають змогу функціонувати йому як повноправному члену суспільства. Вона охоплює як соціальноконтрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, тобто виховання, так і стихійні, спонтанні процеси, які спричиняють вплив на її формування. Найважливішою формою соціалізації є звичаї та традиції, у світі яких людина живе від народження до смерті. Адже суспільство — це світ звичаїв, що регулюють мораль, форми спілкування, самовираження тощо. Іншою важливою формою соціалізації людини є державно-правові норми. Ще однією універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.

Дата добавления: 2014-11-29