Соціалізація особистості

Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, ТИПОВЕ, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи.

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соціальний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі.

Соціалізація — це процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основ­ними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища, конкретні події, явища і процеси.

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми:

1) соціальну адаптацію

2) інтеріоризацію

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

Види соціалізації:

– первинна – заснована на пасивному прийнятті соціальних стандартів;

– вторинна – проявляється в особливостях соціальної поведінки та можливості впливу на суспільні відносини;

– ресоціалізація – докорінна зміна системи ціннісних орієнтацій внаслідок факторів, які суттєво вплинули на людину.

Важливу роль у входженні індивіда у суспільство грають агенти соціалізації — це індивіди, установи або соціальні групи, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей та оказують значний вплив на особистість.

Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різняться й агенти.

Агенти первинної соціалізації — це такі, хто підтримує з людиною тісні особистісні стосунки (батьки, родичі, друзі).

Агенти вторинної соціалізації зв’язані з людиною формально-діловими стосунками.

Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — виконують лише певні функції. Вторинними агентами можуть бути як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім’я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя.

У молодіжному віці соціалізація набуває активного характеру, але вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залежністю від думки й поведінки однолітків, матеріальною залежністю від батьків та ін. Ролевий діапазон у молоді дуже обмежений, у неї менший обсяг прав і обов’язків проти дорослих, і розв’язання проблем, які постають перед молоддю, уможливлюється переважно в зрілому віці, тобто йдеться про так званий рольовий конфлікт.

Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, політична й соціальна незалежність, яка полягає в тому, що людина сподівається лише на власні сили і не шукає підтримки в оточення. У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов’язки, потреби й засоби їх задоволення.

Завершується активний період соціалізації з виходом на пенсію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей — і перетворюється на пасивного споживача.

Контексти соціалізації:

- біологічний

- соціальний (культурологічний)

В рамках біологічного контексту акцентується увага на генетично закладених даних в людині: особливості вищого типу нервової системи, інстинктах, рефлексах. Хоча людям властиві генетично запрограмовані рефлекси, складні види поведінки генетично не передаються (деякі види тварин і птахів навіть через кілька поколінь, проведених у неволі, безпомилково повторюють зразки поведінки представників свого виду, що живуть у природних умовах).

Концепціями, що виділяють пріоритет біологічного начала, є расизм (приналежність до вищої раси зумовлює особистісний потенціал) і соціал-дарвінізм (явищ соціального життя пояснюються теорією природного відбору). Згідно з цими концепціям, багато типів поведінки (альтруїзм, агресія) можуть бути обумовлені генетично. Люди також мають певний набір біологічно обумовлених потреб – наприклад, в їжі, статевих відносинах, захисті та ін. Але способи, за допомогою яких ці потреби задовольняються, дуже сильно варіюються навіть у рамках однієї культури, і тим більше, у різних культурних традиціях.

Соціальний (культурологічній) контекст передбачає, перш за все, домінуючий вплив на формування особистості соціальних норм в залежності від культурних цінностей. У різних суспільствах цінуються різні особистісні якості, і в залежності від цього обираються механізми соціалізації. Люди здатні перемагати свої біологічні потреби способами, які не мають аналогів у тваринному світі. Наприклад, релігійні містики здатні голодувати протягом довгого часу, деякі індивіди вважають за краще утримуватися від статевих відносин протягом деякого часу або всього життя, займаються екстремальними видами спорту та здійснюють самогубства, що йде всупереч інстинкту самозбереження. Теорії домінування соціального над особистісним дотримувалися К. Маркс і Б. Малиновський, згідно теорії якого соціальне середовище кардинально трансформує біологічну природу людини (інститути сім'ї та шлюбу легітимізують секс, спорт - агресію).

У процесі соціалізації та активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика — самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних та ідеальних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соціальній групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соціального статусу та норм поведінки особи. Самосвідомість є важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у конкретному соціальному середовищі.

Дата добавления: 2014-11-29