Теорії кредиту

Сутність кредиту вивчалася протягом багатьох століть економістами, і дотепер не вироблена єдина точка зору з приводу сутності сучасних кредитних відносин.

Основними теоріями кредиту є: натуралістична і капіталотворча.

1. Натуралістична теорія. Економісти XVIII в. трактували кредит як спосіб перерозподілу матеріальних цінностей у натуральній формі.

Основні особливості натуралістичної теорії, розробленої англійськими економістами Смітом і Рікардо полягали в такому.

Помилковість поглядів натуралістів полягала в тому, що вони не розуміли кругообігу промислового капіталу в трьох формах і сутності позичкового капіталу як відокремленої частини промислового капіталу в грошовій формі, а отже, його самостійної ролі та специфіки. Ототожнюючи позичковий та дійсний капітал, вони не усвідомлювали не тільки ролі кредиту і його творця — банків, але і його двоїстого характеру, в силу якого позикові кошти можуть сприяти як розширенню відтворення, так і загостренню його протиріч.

Позитивні сторони теорії: натуралісти правильно вважали, що кредит не створює реального капіталу, що утвориться в процесі виробництва, і що відсоток залежить від коливання та динаміки прибутку позичальника.

2. Капіталотворча теорія. Основні концепції цієї теорії сформулював англійський економіст Дж. Ло: на його думку кредит займає незалежне від процесу відтворення положення, йому належить вирішальна роль у розвитку економіки. Кредит, за його концепцією, ототожнювався з грошима та багатством.

На думку Ло, кредит здатний надати руху всім невикористаним виробничим можливостям, створювати багатство та капітал. Банки розглядалися не як посередники, а як творці капіталу.

Кредитні відносини отримали широке поширення в XIX — XX вв. У міру формування кредитної системи капіталізму, утворення акціонерних товариств, упровадження чекового обігу ідеї Ло розвили англійські та французькі економісти. Так, Г. Маклеод став найбільш активним послідовником капіталотворчої теорії.

Однак, капіталотворча теорія помилково трактувала кредит, вважаючи, що гроші, кредит і капітал — однакові поняття. Крім того, її представники помилково вважали, що кредит і гроші — багатство, тому що чеки, облігації можуть бути розміняні на гроші, а банки створюють капітал за допомогою своїх активних операцій. Вони не розуміли, що розміри банківських позикових коштів визначаються умовами відтворення, а не власним бажанням банків встановлювати обсяги позичкових операцій.

Послідовниками і теоретиками капіталотворчої концепції на початку XX в. були західні економісти Й. Шумпетер, А. Ган, Дж. Кейнс і Р. Хоутрі.

Прихильників пізньої капіталотворчої теорії поєднувало те, що вони віддавали перевагу сфері обігу перед виробництвом. Помилковість поглядів А. Гана та Й. Шумпетера полягала у виправданні кредитної експансії та інфляції.

Криза 1929—1933 р. показала повну неспроможність капіталотворчої теорії. Однак її «раціональні зерна» були використані Дж. Кейнсом та його послідовниками, що обґрунтували принципи кредитного регулювання економіки, згідно з якими кредит визначає економічний розвиток. На їхню думку, щоб стимулювати виробництво та споживчий ринок, необхідно сприяти розширенню інвестицій шляхом зниження позичкового відсотка, що в остаточному підсумку збільшить виробничий та споживчий попит, знизить безробіття.

Дж. Кейнс прирівнював позичковий капітал до грошей та визначав його рівень у залежності від кількості грошей в обігу.

У той же час, наприкінці свого життя Дж. Кейнс визнавав, що грошова маса впливає на величину відсотка до визначеного рівня, а інвестиції не завжди належним образом реагують на нього.

Як послідовники Дж. Кейнса в післявоєнні роки виступили американські економісти — П. Самуэльсон, Л. Лернер, С. Харріс, Е. Хансен, Дж. Гелбрейт, що представляли неокейнсіанську школу грошово-кредитного регулювання. В основі їхніх поглядів лежить ідея Дж. Кейнса про активне втручання держави в господарські процеси, в тому числі за допомогою кредиту. При цьому головна ставка в регулюванні економіки робиться, з одного боку, на бюджетне фінансування (зростання державних витрат), а з іншого боку — на здатність Центрального банку визначати грошово-кредитну політику шляхом зміни дисконтної ставки.

У США з'явилася й інша група економістів (Р. Голдсміт, С.Кузнець, X. Дугел, Д. Крімер), що ретельно досліджувала ринок позичкових капіталів, його взаємодію з економікою через акумуляцію та мобілізацію капіталів, структуру кредитної системи та її окремих ланок. Ці вчені простежили певну залежність розвитку економіки від нагромадження грошового капіталу, динаміки ринку капіталу і кредиту, а також створили чітку структуру та параметри функціонування ринку капіталу та кредиту. В цілому їх концепція базувалася на кейнсіанській та неокейнсіанській ідеях про кредит.

Особливо варто виділити концепцію монетаризму М. Фрідмена, відповідно до якої основними інструментами регулювання економіки є зміна грошової маси та процентних ставок, що дає можливість чергувати кредитну експансію та рестрикцію. Встановлення середньорічних темпів зростання грошової маси у сполученні з визначеним рівнем процентних ставок дозволяє впливати на динаміку виробництва та цін.

Тема 6. Позичковий процент:

Дата добавления: 2014-11-29