Філософія стародавнього Китаю

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідеї у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток наукових знань, на­самперед в галузі астрономії, математики, медицини, створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479рр. до н. е.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у ста­новленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблеми космого­нії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У цен­трі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розро­бляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за поход­женням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей і культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є по­няття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним ста­новищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високомо­ральної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які по­кликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуа­ціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповід­ність до їх назв.

З точки зору Конфуція, життя і смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи й людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. До н. е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засно­вником легендарного героя Хуанді (697—598 рр. до н. е.). Дао-сизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості й мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безконечне в русі; воно — основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня роз­витку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдія­льності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізич­ної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія (як і ін­дійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філо­софська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та іде­алізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведін­ки в Китаї.

Дата добавления: 2014-11-29