Практика як основа і рушійна сила пізнання

Природа і призначення процесу пізнання

Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, пере­творювати природу без знань. Пізнання — це таке функціону­вання свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід'ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Практика як спосіб задоволення потреб людини може бути успішною тоді, коли вона супроводжує­ться творчим пізнанням об'єктів, Їх моделюванням, планом їх пере­творення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допо­могою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні в дійсності (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації.

Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об'єктивної реальності світу, відображення його в свідомості лю­дини, практики як основи пізнання і критерії істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого.

Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опо­середковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, пи­тання про можливість пізнання світу є зворотною стороною ос­новного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності не­має нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агности­цизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агнос­тиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну рі­зницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єк­тивного і об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний ха­рактер. Усі людські пізнавальні здібності, насамперед мислен­ня не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мис­лити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

Дата добавления: 2014-11-29