Козацтво як явище історії та культури

На межі ХVІ – ХVІІ ст. у суспільне і духовне життя України увірвався вітер змін. На очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у ХVІ ст., проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів. Однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина – загальнонаціональне піднесення, пов’язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін, відродивши смак до політичної й культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо відчутно зазвучав зв’язок часів. Україна – правонаступниця Київської Русі – відновлювала свою державність, школу, мову, храми. І все це стало можливим завдяки зростанню ваги й авторитету, а відтак діяльності козацтва.

На початок ХVІІ ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психічну підготовку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень – землею страху. І тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, тут міг сформуватися тільки такий народ, войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем…

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ злицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного – це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак – ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання.

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польському урядові здобувати перемогу в війні з турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство.

Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, «натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». Тим чоловіком став сотник козацький – чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить свідок тих часів про початок Великої визвольної війни 1648 – 1654 років.

Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою над всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка і села. У кожній сотні, козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над своїми козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат та ратушу), хоча с певними справами могли звертатися до полковника, або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду – тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути навіть гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу, однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім.

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а і сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж із того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана, кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах – боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури – зародилася когорта видатних діячів. Це - Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі – добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко.

Лише з 20-х років ХVІІІ ст. починається повільний «процес забування» воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою, це пов’язано з участю у імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника – козацтва – перед закріпаченням українських селян. Так, 1720 року з’являється перший указ проти української мови;1764 р. скасують гетьманство; 1775 р. – зруйнування Січі, 1783 р. – жалувана грамота дворянству й запровадження панщини.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибокого розчарування. Це передає поезія, живопис ХVІІІ ст.

Дата добавления: 2014-11-29