Національне мистецтво

Історія та етнографія. ому знищенню України. Розвиток літературно-мовного процесу.

Стилі й напрямки української культури 19 століття.

Джерелом усіх оновлень з першого етапу українського національно-культурного відродження виступають історичні традиції. Виникає рух по вивченнюта написанню нотаток з історії козацької України. На основі зібраних історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот інших документів, де обґрунтовувалося право української старшини на привілеї, у першій половині 19 століття створюються праці з історії України. Виходить перша політична історія України - анонімна «Історія Русів» (1846), де поданий опис історичного розвитку України з найдавніших часів до 2 половини 18 століття, багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Авторство роботи остаточно не визначено. Є припущення, що твір вийшов з Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 90 років 18 століття, пов’язаного з О.Безбородьком. Серед значних історичних праць - «Історія Малої Росії»(ч. 1, 1822) Д.Бантиша-Каменського, «Літопис» Г.Граб’янки, «Землеописание о Малыя России» Ф.Туманського - по суті перша географічна праця про гетьманську Україну. Велике значення мала поява праць «Літописне повіствування про Малу Росію, її народ і козаків взагалі» О.Рігельмана, «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» В.Рубана (1777), «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р» О.Безбородько, «Збірки джерел по історії України» А.Чепи, «Записок про Малоросію, її жителів та виробництва»(1798) Я.Марковича. Згодом з’явились «История Малороссии» М.Маркевича у 5 томах, дослідження М.Костомарова «Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазеповцы» та «Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів» П.Куліша. Професор Київського університету В.Антонович очолив історичне товариство Нестора-літописця, ставши автором численних праць з іторії, археології, етнографії.

Особливого значення в межах національно-культурного руху набула філософія. На початку 19 століття зросла зацікавленість національно стурбованої дворянської інтелігенції німецьким філософським ідеалізмом та романтизмом. Ідеї Ф.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга сприяли національному самовизначенню. Під впливом робіт І.Канта професор філософії Львівського університету П.Лодій, написав підручник з логіки – «Логічні настанови» (1815), де ввів українськомовну термінологію. Філософськими проблемами захопилися М.Полетика, який французькою мовою видав у Німеччині антропологічну працю «Філософські проблеми про людину і її відношення і призначення». Важливим чинником формування світогляду інтелігенції стали роботи з аналізом філософських систем І.Канта та Г.Ф.Гегеля професора Київської духовної академії та Київського університету С.Гогоцького (1813-1889). Він також склав «Філософський лексикон» в 4 томах – один з перших філософських словників у Росії. Видатним представником напряму філософії серця в Україні того часу став професор Київської духовної академії, пізніше Московського університету - П.Юркевич (1826-1876). Специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду й психології – питання, осмислені в його працях. У праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого» він виклав християнське вчення про серце як основу людської істини і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Філософські концепції А.Спіра, К.Ганкевича, І.Федоровича позначилися на усіх сферах української культури – літературі, поезії, театрі, музиці.

Через історію інтерес поширюється на життя народу, побут, звичаї, традиції, обряди. У Петербурзі ще 1777 року видано «Опис весільних українських селянських обрядів» Г.Калиновського, що розпочав українську етнографію. У 1798 році вийшли «Нотатки про Малоросію» Я.Марковича - своєрідна енциклопедія природи, історії, народної поезії й мови. У 1819 році М.Церетелєв, опублікував збірку «Опыт собрания старинних малороссийских песней» з першою публікацією українських дум. Згодом у Москві і Києві видано три збірки народних пісень першого ректора Київського університету, видатного дослідника історії, словесності та фольклору М.Максимовича: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

Здобутком другого, народницького періоду національно-культурного відродження стало заснування у Києві, за ініціативи П.Чубинського, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), яке сприяло розгортанню наукових досліджень в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Навколо нього згуртувалися представники художньої еліти – М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Лисенко. Вінцем їх науково-пошукової роботи став випуск семитомної праці «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (Спб, 1782-1879). Серед наукових видань того часу.

Плідного розвитку набули наукові знання в модерністський період національного відродження. Професор Харківського університету О.Ляпунов сформулював загальну теорію сталості руху, написав ряд праць з теорії ймовірності. Засновником сучасної фізичної хімії став також професор Харківського університету М.Бекетов, роботи якого стали фундаментом нової науки – металометрії. Фізик-експериментатор І.Пулюй відкрив рентгенівське випромінювання. Жінка-математик С.Ковалевська стала авторкою праць у галузі математичного аналізу (диференціальні рівняння й аналітичні функції), механіки (обертання твердого тіла навколо нерухомої точки) та астрономії (про форму кілець Сатурна). Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки зробив професор Одеського університету І.Мечников, основоположник імунології та мікробіології, який створив першу в Україні й другу у світі бактеріологічну станцію.

Велику роль у започаткуванні українського національно-культурного відродження відіграло відкриття в 30-ті роки 19 століття перших університетів. Таким був Харківський університет, створений на приватні кошти харківської громадськості та за ініціативи В.Каразіна, ім’я якого вписується поруч з іменами Г.Сковороди, В.Капніста, Г.Полетики, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка. Офіційне відкриття університету відбулося у 1841 року, першим ректором його став відомий того часу письменник П. Гулак-Артемовський. Статут Харківського університету передбачав відкриття наукових товариств, досліджень з точних та філологічних наук,друк періодичних і наукових видань. А разом з тим - широку автономію на зразок західноєвропейських університетів. Тут працював автор праці «Теорія нації», співзвучної з роботами інших теоретиків українського відродження, Й.Шад. До професорського складу входив історик, письменник-романтик М.Костомаров, автор історичних драм і повістей «Сава Чалий», «Переяславська ніч», фундаментальних праць з історії України доби козаччини, автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Національне відродження в літературі почалось творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» - першого твору, написаного народною мовою на основі знання української історії, фольклору, побуту й національного характеру. З цього часу, українська мова збагачується здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. З’явилися романи і повісті Г.Квітки-Основяненка - витриманий у сентиментальних настроях антикріпосницький роман «Пан Халявський, повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова», «Маруся», «Сердешна Оксана», «Сватання на Гончарівці». В літературу увійшли поети- романтики Є.Гребінка, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко, у героями творів яких обираються мужні захисники вітчизни - козаки, народні виразники дум і прагнень патріотичного духу - кобзарі.

Народництво послугувало джерелом українського романтизму, що поєднав західноєвропейські та самобутні українські особливості. В якості художнього напряму, романтизм склався наприкінці 18-початку 19 століть, набувши поширення в літературі та мистецтві Європи. Серед головних його ідейних мотивів – антифеодальні настрої та національно-визвольні прагнення. Альтернативний догматиці раціоналізму класицистичного стилю, романтизм вивів на перший план духовний світ людини – світ почуттів, мрій, ілюзій, ідеалів. Романтики втілили образ надзвичайно сильної, вольової і душевно тонкої людини, які потрапляє у складні не повсякденні ситуації. За ідейним змістом та суспільними ідеалами романтизм поділився на прогресивний та революційний. Саме до останніх належав Т.Шевченко, захоплений ідеями народності, гуманізму, натхнений піднести народну мову, поетизувати народні звичаї, прославити народно-визвольні рухи минулого.

Розвиткові романтичного стилю в українській літературі сприяла діяльність Є.Гребінки, який наслідуючи літературні й фольклорні традиції, відродив жанр байки, де викривав соціальні проблеми, оспівуючи гуманістичні риси людини - працьовитість, доброту.

Основою єдності української національної культури виступила українська літературна мова, впровадженню якої сприяли численні наукові та мовознавчі праці, навчальні посібники з історії, граматики української мови. Їх авторами були О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський. У 40-80 роки особлива увага приділялась науковому мовознавству. Вийшли друком «Словарь малоруського или юго-восточного языка» П.Білецького-Носенка та «Опыт южнорусского словаря» К.Шейковського. Видатний філолог-мовознавць, професор Харківського університету О.Потебня досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870), «Мова і народність» (1895) на втратили актуальності досі. Важливим виявилось вчення про націю й національну ідею О.Потебні, в якому наголошувалося на необхідності знання мови для усвідомлення національної належності. В гуманітарних науках помітна роль належала роботам з історії української літератури, мови, фольклору П.Житецького – «Очерк звуковой истории малоруського наречия», «Очерк литературной истории малоруського наречия в 17 веке». Поява «Граматики малоросійського наречия» (1818) О.Павловського започаткувала дослідження в українському мовознавстві граматики живої української мови.

Дух національного відродження якнайкраще виразила поетична творчість Т.Шевченка, який реалістично відобразив життя і побут українського народу, висловив мрії та сподівання, повернув з небуття історичну пам’ять українців. Вихід у світ «Кобзаря» (1840), героїко-романтичної поеми «Гайдамаки» (1841), збірки «Три літа» (1843-45) вивели Шевченка до вершин світової літератури. Поеми «Тарасова ніч», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка», «Гамалія», «Іван Підкова», низка поезій, присвячених Б.Хмельницькому - «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Даби-то ти Богдане п’яний», «Великий льох»- проникнуті ідеями соціального і національного визволення України. В цих творах втілилися мрії Шевченка про народну революцію та побудову Соборної Української держави на основах федералізму, єднання слов’янських народів та рівноправ’я на засадах панслов’янізму, утвердження української мови культури й історії.

Творчість Шевченка мала великий вплив на літературну діяльність українських поетів та прозаїків того часу, серед яких – Л.Глібов, А.Свидницький, С.Руданський. Демократичний напрям в літературі утворили Марко Вовчок, М.Коцюбинський, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка.

Видатним етнографом-фольклористом та літературознавцем увійшов до історії української духовної культури М.Драгоманов. Його праці «Історичні пісні малоруського народу» (1875), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи. 1764-1880»(1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.»(1883-1885) стали пам’ятками народної творчості. Прагнення загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей засвідчує його праця «Чудацькі думки про українську національну справу»(1891). Публіцистичні статті та історичні дослідження М.Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» обстоювали ідею політичної й національної автономії України. Він відстоював ідею республікансько-демократичного устрою української держави, вищим представницьким органом якої був би державний або земський собор з двох палат - державної думи, обраної округами, та Союзної думи, обраної обласними думами.

У модерністський період в літературі відбувся поступовий занепад романтичного стилю. Із зростанням інтересу до соціальної проблематики в суспільному житті, під впливом філософських ідей гегельянства та позитивізм у, стверджується реалістичний напрям. Одним з перших реалістів став І.Нечуй-Левицький (183801918). Створивши новаторські прозаїчні форми, письменник надав панораму соціального життя, чудові пейзажні замальовки та яскраві реалістичні характери людей з народу, підкреслив волелюбність, непримиренність до несправедливості й зла, самодостатність українського менталітету. Його повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Над Чорним морем», роман «Хмари» повертали до проблем інтелігенції, до формування «нової людини», вражали філософською глибиною й тонким ліризмом, поетичністю й публіцистичністю. У творчості Панаса Мирного – романах «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «П’яниця», «Лихі люди», «Повія» - на тлі соціального реалізму відчутний струмінь тонкого психологізму в розкритті людини. Найбільш глибоко проявились реалістичні тенденції в творчості І.Франка, Лесі Українки, Б.Гринченка.

На межі 19-20 століть поруч з реалізмом стверджується новий художній стиль– модернізм. Його прихильники виступили проти звернення до реалістичних побутових описів деталізації робітничої тематики, проголосивши аполітичне гасло «чистого» мистецтва. Опорою модернізму послугував романтичний психологізм, що давав можливість зосередитися на внутрішньому стані людини та суб’єктивних враженнях. Найяскравіше це простежувалося у неоромантиків. У написаних в неоромантичній манері творах М.Коцюбинського та Лесі Українки реальне переходить в уявне, тут міфічне зливається з дійсним, свідоме з підсвідомими, контрастно поєднуються протилежності ідеального та похмурого дійсного. Еволюція творчості М.Коцюбинського зробила його представником літературного українського імпресіонізм у. Унікальний ефект єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій принесли світове визнання його новелам «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Інтермецо», «Сон», «На острові», повісті-баладі «Тіні забутих предків».

Захоплення модернізмом у поезії позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся та галичанських поетів групи «молодомузівців» (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків).

Новаторська форма зображення життя українського селянства властива творам А.Тесленка, С.Васильченка, В.Стефаника, Л.Мартовича, М.Черемшини. Найвидатнішою письменницею модерного напряму в Буковині стає О.Кобилянська, авторка соціально-психологічної повісті «Земля».

Прибічником соціалістичних ідеалів та федерального договору з імперським центром, комуністом за світоглядом був український письменник початку 20 століття В.Винниченко (1880-1951).

Відбулося започаткування національного книговидавництва й преси – альманахів та збірників: В альманасі «Ластівка» українською мовою виданому в Петербурзі Є.Гребінкою, вперше були опубліковані твори Т.Шевченка, І.Котляревського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського. В альманахах «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская старина» (1833-1838), «Украинский сборник»(1838-1841), «Український альманах» (1831) друкувалися твори Котляревського, Гулака-Артемовського, народні пісні, історичні перекази, українські думи.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, центр української просвітницької думки перенісся до Петербургу, де після заслання жили Шевченко, Костомаров, Куліш та Бєлозерський. Тут на кошти В.Тарновського та Г.Галагана було відкрито друкарню, де розпочалося систематичне видання творів І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка, Г.Квітки- Основяненка. У 1861-1862 рр. тут видавався щомісячний журнал українською мовою «Основа» за редакторством В.Білозерського. В низці статей розкривалися проблеми українського світогляду, а Костомаров виклав концепцію «Двох руських народностей», «окремішності української культури і світогляду». Костомаров відзначав, що ментальності українців властиві сильно розвинений індивідуалізм, глибока релігійність і демократизм, прагнення свободи, зневага сильної влади.

Важливим явищем національно-культурного українського відродження став світський театр. Перехід до від духовного до світського відчувався вже у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького наприкінці 18-початку 19 століть. Новий тип театру, пов'язаний з діяльністю кріпацького театру, став містком від шкільної драми до світського театру. Славу «нових Афін» здобув театр Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині. Не меншою популярністю користувались трупи акторів-кріпаків поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині та в с.Качанівка Чернігівської губернії. Театральні трупи з’явилися на Харківщині, в Ніжині, Одесі, Києві. А на Полтавщині й Харківщині виникли підвалини професіонального театру. У 1808 році директором, режисером і актором харківського театру стає - Г.Квітка- Основяненко, в його трупі працювали М.Щепкін та Т.Пряженковська. Полтавський театр очолив І.Котляревський, з ініціативи якого М.Щепкіна викупили з кріпацтва. Саме Щепкін здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, ставши першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці», Чупруна у «Москалі чарівнику». Його справу продовжили К.Соленик, І.Дрейсіг, талановитий виконавець ролей Виборного, Шельменка, талановитий оперний співак і композитор С.Гулак-Артемовський (1813-1873). В 60-х роках «Артистичне товариство» в Єлісаветграді вперше в Україні поставило п’єсу Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-ті роки – оперу Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві діяв аматорський театр, де почалася діяльність класика української професіональної музики М.В.Лисенка (1842-1912) та драматурга М.Старицького(1840-1904). У Єлісаветграді з ініціативи М.Кропивницького створили професіональний театр, до трупи якого увійшли зірки сцени – М.Садовський (Тобілевич), М.Занковецька (Адасовська), О.Вірина (Колтановська). Слухачів оперних сцен Європи й Америки вражали своїм виконанням партій в класичних і романтичних зарубіжних операх.сестри Соломія та Ганна Крушельницькі.

В модерністський період саме професіональний український театр відіграв важливу роль у поглибленні національного відродження. Режисер, актор і драматург М.Кропивницький продовжив традиції етнографічної драми у виставах «Дай серцю вол, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї», «Олеся», «Титарівна». Плідно працював М.Старицький, автор драматичних творів «Циганка Аза», «Ой, не ходи Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями». На новий шлях вивів українську драматургію І.Карпенко-Карий (Тобілевич), автор драматичних вистав на соціальну, історичну та філософсько-інтелектуальну проблематику – «Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий». В розвитку українського професіонального театру того часу взяла участь плеяда видатних акторів – М.Садовський, М. Саксаганський, М.Кропивницький, І.Тобілевич, М.Заньковецька, Л.Лінецька, Г.Борисоглібська. В 1907 році М.Садовський у Троїцькому народному будинку заснував перший український стаціонарний театр, де виступала М.Заньковецька. В репертуарі театру переважали п’єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена.

В процесі національно-культурного відродження від чужоземних впливів звільнилась архітектура, стверджуючи стильову самобутність. Панівну позицію продовжували займати класичні будови. Але на початку 19 століття прийшов стиль ампір. Хоча при розбудові малих форм - провінційних палат, галерей - він поступається місцем національним будівничим традиціям. Серед видатних українських архітекторів того часу – А.Меленський, впродовж 30 років головний архітектор Києва. Серед його спадку - корпус духовної академії, Миколаївська церква-ротонда на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. На Харківщині й Херсонщині працював П.Ярославський. За проектом професора Київського університету О.Беретті було побудовано головний корпус університету (1827-1842). У 30-ті роки у Львові будуються бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835), Народний дім (1851-1864). Національне церковне будівництво на початку 19 століття тимчасово припинилося, оскільки синод Російської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останнім в храмовій архітектурі, де простежуються національні традиції, виявився троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801). Українську традицію в побудові церков заступає стиль ампір, а пізніше - візантійський стиль.

Серед архітектурних споруд 60-80 років 19 століття –мистецьке вирішення отримують оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-87), у Києві (арх. В.Шребер, 1897-1901), у Львові (арх. З.Горголевський, 1894-99), будинок Нової біржі в Одесі (арх. О.Бернардацці, 1894-1899), будинок Львівського політехнічного інституту (арх. Ю Захарович, 1873-1877).

Однак особливої популярності в архітектурі початку 20 століття набуває стиль модерн (з франц. – новий, сучасний). Його характерні риси - асиметричність планування, використання залізних конструкцій, металічних оздоблювальних матеріалів (зокрема, прикрас з литого заліза), ламаних ліній, стилізування готичних елементів (химер, архітектурної ліпнини й скульптури). До таких споруд належить Бессарабський ринок у Києві (1910, арх.. Г.Гай), Будинок з химерами В.Городецького (1902-1903), Будинок Полтавського земства (арх. В.Кричевський).

Зкінця 18 - до першої половини 19 століття українська скульптура розвивалася під впливом класицизму. Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурівизнано Л.Позена, який працював в малих формах («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні») та І.Забілу, котрий розробив принципи скульптурного портрету (мармуровий портрет Т.Шевченка, Пам’ятник М.Гоголю в Ніжині). Багато талановитих скульпторів українського походження прославилися на ниві російського мистецтва. І.Мартос (1754-1835) з Чернігівщини - професор, а згодом ректор Петербурзької академії мистецтв, створив чимало робіт у мармурі, бронзі. В тому числі, пам’ятники Мініну й Пожарському у Москві (1804-1818), А.Рішел’є в Одесі (1823-1828). У Києві 1835 року на березі Дніпра за проектом архітекторів В.Демут-Малиновського й К.Тона та російського скульптора П.Клодта спорудили пам’ятник князю Володимиру Великому. А скульптор М.Мікешин створив відомий сьогодні пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879-1888).

На початку 20 століття європейську славу здобули скульптори М.Паращук та А.Попель, які поставили у Львові пам’ятник Адаму Міцкевичу та скульптурні портрети І.Франку, Ю В.Стефанику, М.Лисенку, С.Людкевичу. Найвідомішим скульптором вшановувався О.Архипенко, творчість якого – яскрава сторінка українського модернізму (станкова робота «Людська постать», 1914). В діаспорі він увінчав в скульптурному портреті Т.Шевченка, І.Франка, інших видатних діячів України.

Неоціненний внесок в образотворче мистецтво 19 століття зробили Т.Шевченко та його послідовники – Л.Жемчужников, К.Трутовський. Талант Т.Шевченка яскраво виявився у станковому живописі, графіці, монументально-декоративному розписі та скульптурі. Досконало він володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнку олівцем і пером. Шевченко – автор понад 1 тисячі творів живопису, хоча збереглося понад 165 робіт, в тому числі, декоративно-монументальних розписів та скульптур. Його манера – художній реалізм, засобами якого він втілив справжнє життя і побут селянства («На пасіці», 1843, «Селянська родина», 1843). У 1844 році вийшла перша серія офортів «Живописна Україна», яку художник задумав періодичним виданням про побут, історію, звичаї, природу, історичні пам’ятки. Знаменита шевченківська «Катерина» 1842 р. написана в стилі народних картин, де кожний елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб - її силу та непокору. Хоча у манері виконання картини добре відчувається й романтичний настрій.

Провідним жанром живописної творчості Шевченка був портрет, в якому він створив близько 130 робіт. У 1860 році за автопортрети та серію офортів за творами К.Брюллова Т.Шевченко був удостоєний звання академіка гравіювання.

Дата добавления: 2014-11-29