Та боротьби за національну незалежність

Українська культура в часи відновлення державності

Другий етап національного культурного відродження ХХ століття прийшовся на 1917 - 1930 роки. Підйом культури, визначений демократичними перетвореннями 1917 року, припинився з наступом сталінського тоталітаризму на третьому етапі – відрізок з 1930 по 1953 роки. Відчутно відбилися на розвитку культури події Другої світової та Великої вітчизняної війни 1941-1945 років. Після визволення Європи від фашизму, з початком післявоєнної розбудови та після розвінчання культу особи Сталіна, почався четвертий етап - стихійного громадянського опору комуністичному режимові засобами культури й мистецтва 1956-1987 років. Культурне оновлення, викликане новою хвилею радикальних соціально-політичних змін, характерне для п’ятого етапу розвитку культури України на початку ХХI століття.

Періодизація культурного процесу.

Передумови розвитку української культури ХХ століття.

Культурний розвиток України ХХ століття розподілився на п’ять етапів. На перший - з 1905 по 1917 роки - припали Перша російська революція 1905-1907 років, події Першої світової війни 1914 року та революції 1917 року.

Переломним моментом послугувало 14 березня 1917 року - в Києві офіційно проголосили падіння монархії та встановлення нового уряду. 17 березня 1917 р. зібрався український національний конгрес, в якому взяли участь представники партій, наукових, освітянських, кооперативних, студентських та інших українських організацій. На конгресі обрали український парламент – Центральну Раду, очолену М.Грушевським. Генеральним секретарем уряду став відомий письменник В.Винниченко. У першому Універсалі Центральної Ради 23 липня 1917 року буловизначено змістовну спрямованість національного відродження – «Віднині самі творитимемо наше життя». В умовах суверенної держави програмувалася рівність українського народу з іншими народами, що жили на території України. Четвертий універсал Центральної Ради проголосив самостійність Української Народної Республіки, яку визнали держави Антанти. З моменту утворення Центральної Ради розвиток української культури набув державної підтримки.

Розвиток української культури початку ХХ століття визначився потребою національного державного суверенітету. Основою єдності української культури в цей політично суперечливий час стали традиції, звичаї та фольклор. Як відзначав історик М.Брайчевський, характерною рисою українського суспільства від часів Київської Русі та правління Романа Мстиславовича до козацької доби був «демократизм усіх державних інституцій, створених нашим народом» та прагнення республіканського конституційного устрою. Саме тому на початку ХХ століття орієнтація на традиційний осередок культурного життя в Україні – сільську громаду, з рівними представницькими та виборчими правами кожного - мала виконати роль значного об’єднуючого чинника.

Вимоги національної самостійності осмислювалися видатними діячами українського ренесансу початку ХХ століття – І.Франком, М.Грушевським, Б.Грінченком, М.Міхновським. На їх думку, Україна, зберігаючи етнічну самобутність, повинна знайти нові форми самореалізації людини, близькі сучасній європейській культурі. Питання автономного українського історико-культурного процесу досліджував М.Грушевський, наголошуючи на виключності української історії, різності розвитку російської та української націй, необхідному зв’язку України з Європою. Д.Яворницький запровадив фундаментальне вивчення історії Запорізької Січі. Наукове товариство ім. Шевченка (до 1917 року) випустило понад 100 томів «Наукових записок» та 35 томів «Етнографічного збірника» з науковими матеріалами про історію козацтва.

Процес відродження української культури активізувався за часів правління гетьмана П.Скоропадського. Проводилась радикальна політика українізації духовного життя. Передусім, це впроваджувалося у сферу народної освіти. Почалась послідовна перебудова вищої школи. У жовтні 1917 року Український народний університет у Києві перетворено на Державний Український університет. Педагогічну академію реорганізовано в Українську народно-педагогічну академію, мета якої - готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. У 1917 році відкрилися Катеринославський університет, сільськогосподарський інститут в Одесі, консерваторію в Харкові. За активної участі видатного українського вченого й діяча культури І.Огієнка, у 1918 році для підготовки дипломатичних і економічних кадрів організовано Близькосхідний інститут, реорганізований 1920 року в Інститут закордонних справ. Також відкрито Державний Український університет у Кам’янець-Подільському, Український вчительський інститут в Житомирі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві. Кафедри українознавства з’явилися у Харківському та Новоросійському державних університетах. У 1918 році почала роботу Українська академія мистецтв, до викладацького складу якої увійшли відомі художники Г.Нарбут, Ф.Кричевський, М.Бойчук, А.Мурашко.

Велику увагу приділялося гетьманським урядом українській науці. Під керівництвом міністра освіти М.Василенка, влітку 1918 року було створено комісію з видатних вчених для складання проекту уставу Академії наук України. У вересні його розглянули та ствердили Радою Міністрів, а 14 листопада прийняли закон про заснування Української Академії наук в Києві. Указом гетьмана П.Скоропадського призначили перших дійсних членів УАН з різних напрямків. З історико-філологічного відділення ними стали: професор Харківського університету Д.Баглея, професора Київського державного українського університету, відомого славіста і письменника, тонкого лірика і знавця понад 60 мов А.Кримського, професора Київської духовної академії М.Петрова, професора Чернівецького університету, доктора С.Смаль-Стоцького. З фізико-математичного відділення членами Української академії наук обрали: академіка Російської Академії наук В.Вернадського, професора Київського політехнічного інституту С.Тимошенка, професора Київського університету П.Тутковського. З соціальних наук - професора Київського державного українського університету М.Туган-Барановського, професора Катеринославського університету Ф.Тарановського, професора Київського політехнічного інституту В.Косинського, секретарем комісії по давнім актам - О.Левицького. Першим президентом УАН в історію української культури увійшов В.Вернадський.

На період гетьманства П.Скоропадського припадає заснування таких наукових та культурно-просвітницьких закладів, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, національна бібліотека, Державний драматичний театр. Розвивалася активна діяльність з організації українського музичного життя: створено Українську державну капелу та симфонічний оркестр.

Бажання цивілізаційного приєднання до Європи стимулювало чимало відкриттів світового значення в галузі науки й техніки. У 1909-10 роках Київське Товариство повітроплавання за участю І.Сікорського запровадило ідею важкої авіації та проект одного з перших у світі гелікоптерів. А в 1911-1913 роках брати Кас’яненки з Черкас збудували перший у світі літак широкого використання. Видатний винахідник Ю.Кондратюк почав опрацьовувати теоретичні й практичні питання можливості розвідки космосу, написавши у 1919 році працю «Завоювання міжпланетних просторів» (надруковану аж у 1929 році), яка вплинула на розвиток не тільки української, а й світової космонавтики. Чималу увагу науковців у двадцяті роки було зосереджено на фундаментальних дослідженнях у галузі промислових технологій, культури і мистецтва.

В листопаді 1918 року Міністр віросповідань УНР А.Лотоцький проголосив декларацію про створення Української автокефальної церкви, велику роль у становленні якої відіграв І.Огієнко. В середині двадцятих років УАПЦ налічувала близько 3 тисяч парафій з мільйоном прихожан. При церквах організувалися «братства», створювались церковні хори та організації самодопомоги, які сприяли відправленню служби українською мовою.

Активну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта », яке існувало у всіх великих містах з 1917 року. Розбудова шкіл, хат-читалень, заснування стипендій кращим учням, влаштування лекцій та вистав, організація курсів українознавства, створення хору й оркестру народних інструментів, святкування Шевченкових роковин, відновлення народних гулянь на Різдво і багато інших заходів було спрямовано на відродження української мови й писемності, національних традицій та духовності. На хвилі національного відродження найбільшим здобутком радянської влади двадцятих років стала ліквідація безграмотності. Про зростання авторитету «Просвіт» свідчить статистика за 1921 рік - в Україні діяло 1963 місцеві організації. Робота продовжувалася навіть під час голодомору 1921-1922 років. Процеси українізації сягнули кордонів Російської Федерації - Нижнього Дону та Кубані, які за Берестецьким договором 1919 року, відійшли до Української Народної Республіки. У 1923 році виникла організація українських кубанських письменників «Кубфільгарт» на чолі з поетом І.Дорожним. Процеси українізації розгорталися також в місцях проживання українців у Курській та Воронезькій губерніях Росії, на Поволжжі та далекому Сході. У 1924-1925 роках українська мова розвивалася поруч з упровадженою в адміністративних районах мовою національних меншин. На 1930 рік в Україні виходило 89% газет українською мовою.

Але з часом більшовицька влада запровадила цензуру, яка вилучила книги М.Грушевського, М.Драгоманова, Г.Хоткевича. 2 лютого 1922 року ЦК КП(б)України провів Всеукраїнську нараду, де діяльність «Просвіти» піддали жорсткій критиці за націоналізм. Відтоді перспективою просвітницької роботи визначили перехід до інтернаціоналізму і соціалізму. У кінці двадцятих років почалася боротьба з просвітянством. Чимало представників української інтелігенції –вчителів, лікарів, працівників кооперації, священників - репресували за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. З 1923 року більшовики підпорядкували «Просвіти» меті будівництва комунізму.

Прагнення європеїзації посприяло появі модерних тенденцій в українському мистецтві. Почався активний пошук стилістичних засобів в межах символізму, імпресіонізму, романтизму, неоромантизму, неореалізму, кубізму, експресіонізму, футуризму. На цій хвилі з’явилася нова школа української літератури, представлена творами О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника, які намагалися по-сучасному розповісти про народне життя. Відповіддю на революційні події 1905 року пролунав «Мойсей» І.Франка, повість «Фата моргана» М.Коцюбинського, теми революції піднімали твори Лесі Українки «Осіння казка», «Пісня про волю», «В катакомбах».

Загальне піднесення національної культури стимулювало розвиток літературного процесу. У 1918-1921 роки виникло багато літературних об’єднань, друкувалися такі художні збірки й альманахи. як «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Червоний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шляхи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції».

Нову українську поезію відзначив романтичний настрій. Модерний стиль вимагав прискорення руху життя, пошуку адекватних цьому ритму форм і засобів художнього виразу. Цим настроєм проникнуті поетичні збірки В.Чумака «Заспів», В.Сосюри «Червона зима», І.Кулика «Мої коломийки».Чільне місце у тогочасній поезії посідають твори В.Блакитного, Д.Загули, Г.Епіка, В.Поліщука, Є.Плужника, Г. Шкурупія. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

З одного боку, прагнення продовжувати гуманістичні традиції Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, а з іншого – інтерес до європейського модернізму позначили творчість українських літераторів 1917-1921 років. Тяжінням до нового відрізнялася творчість поета, театрознавця і перекладача М.Вороного (1871-1940). Випускник філософський факультет Віденського та Львівського університетів, він добре знав європейську літературу, особисто знався з І.Франком, що сказалось на формуванні світогляду та літературно-естетичних вподобань Вороного. У 1901 р. він опублікував у «Літературно-науковому віснику» програмний лист із закликом про участь письменників в створенні альманаху, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Відійшовши від народницької поетичної традиції, Вороний став одним з перших урбаністів в української поезії, протиставив буденності – поетичне натхнення, стверджував прагнення краси й космічної безмежності життя («З над хмар і долин», «В сяйві мрій»). Його новаторські пошуки у галузі театрального мистецтва, скінчилися заснуванням Національного зразкового театру (1917) та українських вищих драматичних курсів (1918-1919). (Пізніше, не дивлячись на мистецькі заслуги, Вороний підпав репресіям – у 1934 та 1948 роках).

Впливи європейського символізму й футуризму помітні в творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка. В творчому осмисленні модерністської естетики складався поетичний доробок поетів Б.Лепкого, В.Пачовського, С.Луцького, М.Яцків, П.Карманського, що згрупувалися навколо львівського видавництва «Молода муза» (1906-1909). Продовжуючи українську барокову традицію в контексті символізму, ці поети виробили необароковий стиль. На відміну від російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, поборов відчуття безнадії та відчаю. Такою сприймалася збірка Д.Загули «На грані » (1919), пройнята мотивами революційного героїзму й оптимізму. Узагальнення філософського значення пронизували збірку М.Бажана «Будівлі» (1929), що вражала несподіваним синтезом барокових і новаторських рис, тонким емоційним зіставленням століть і культур, яскравим відчуттям мовного національного колориту.

Особливе місце у розгортанні українського культурного відродження початку ХХ століття належало неформальній київській літературній групі «неокласиків», естетична програма яких потребувала строгої форми, гармонійної довершеності вірша, наслідування класичних зразків. З іншого боку, вони прагнули позбавлення сентименталізму і поверховості, виступали проти ідейної платформи «Пролеткульт у», профанації літератури у закликах масовості, пролетаризації, заперечення культурної класичної спадщини. Ідейним лідером «неокласиків» був М.Зеров - поет та есеїст, критик, професор лінгвістики й знавець 15 мов, блискучий перекладач, стиліст і досконалий знавець античності. На питання Хвильового «Камо грядеш?» він відповів - «До джерел» («Ad fonts»), а головними завданнями української літератури бачив засвоєння всесвітнього літературного досвіду, вирізнення української літературної традиції та переоцінку літературного надбання.

Помітною поетичною постаттю серед неокласиків вирізнявся М.Рильський, злет творчості якого почався із збірки «Під осінніми зорями» (1918), де романтичний дух поєднався з вишуканою ліричною формою. У збірках двадцятих років «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна», класична чуткість перемагала романтичні тенденції. Відчувався і вплив французької поезії, що виник внаслідок перекладів західноєвропейської літератури. У 1932 році після критики за «втечу від життя», «ідеалізм» та «книжність», М.Рильський перебудувався в напрямі соцреалізму, ставши автором поезій «Літо», «Україна», «Пісні про Сталіна».

Ще одна яскрава постать української поезії початку ХХ століття – П.Тичина. Після виходу збірки «Сонячні кларнети» він здобув слави «глибоко національного поета», хоча згодом під впливом нових подій також став поетомсоціалістичних перетворень.

До групи неокласиків належали М.Драй-Хмара, П.Филиппович, О.Бургардт, життя яких скінчилося трагічно в тоталітарну добу.

Плідно діяли київські літературні об’єднання - «Аспис», «Ланка», «Марс », в складі яких працювали В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Д.Фальківський, тривалий час також викреслені з офіційного літературного процесу.

Видатним теоретиком національно-культурного відродження виступив поет М.Хвильовий (1893-1933). Керуючи Академією пролетарської літератури, він гаряче виступав за самостійний розвиток української літератури, її піднесення до світового рівня. М.Хвильовий поділяв принципи неокласиків, вбачаючи мету літератури в розкритті прекрасного в людині, що суперечило гаслам «пролетарської культури» та «класовим цінностям». Останні поет вважав хуторянством і критично ставився до масовості в культурі. Новий літературний стиль назвав «романтикою вітаїзму» з притаманною «фаустівською етикою» самовдосконалення й самодисципліни. Офіційна критика реалізму, уподібненого матеріалізму, і одночасна критика романтизму, як класово чужого явища, на тлі запровадження єдиного ідеологічного орієнтира художньої творчості викликала низку художньо-публіцистичних творів М.Хвильового. У статті «Камо грядеш» письменник відстоював ідею національно-культурного відродження й орієнтації на західноєвропейське мистецтво. В статті «Україна чи Малоросія?» (вперше опублікована 1990 року) виступив за розбудову України української. Такими думками проникнутий роман «Вальдшнепи». За словами С.Гординського, новели М.Хвильового «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а оповідання «Санаторна зона», «Я(Романтика)», «Редактор Карк» відносяться до зразків світової літератури. За часів сталінізму, звинувачений у буржуазному націоналізмі М.Хвильовий, був розстріляний. Посмертно він реабілітований, а у 2011 році в Дніпропетровську встановлено пам’ятну дошку видатному українському поетові.

Розвиток нової драматургії багато в чому визначався творчістю В.Винниченка (1880-1951), в якій відбилися протиріччя часу. Більшу частину життя провівши в еміграції, він вивів на сцену українську інтелігенцію, показав українське місто. Драматургія В.Винниченка, хоча й позначена, за спостереженням М.Зерова ідеологічним перевантаженням та композиційним схематизмом, віддзеркалила специфіку українського суспільного розвитку початку ХХ століття. Письменник одним з перших художньо дослідив психологію заполітизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадянському, а мораль – світоглядним принципам та ідеалам загалу. У 1921 році в Берліні відбулася прем’єра його п’єси «Чорна пантера і Білий ведмідь», сюжетний центр якої - трагічний розрив між високими ідеалами й нужденною реальністю буття богеми. П’єса «Між двох сил» (1918) відобразила конфлікт ідеалів людини та її політичних поглядів, моральні хитання у межових ситуаціях. В.Винниченко мудро передбачив перспективу політичної й духовної ситуації в українському відродженні.

Широку популярність здобула драматургія М.Куліша (1892-1937). Головною її темою стали взаємини людини з новою історичною дійсністю, колізія між прийняттям громадських цінностей та психологією індивідуалізму й прагненнями свободи. Вистави за п’єсами Куліша - психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична соната» - у тридцяті роки йшли у Москві й Берліні. А п’єси «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» у постановці Курбаса набули великого резонансу, помітно вплинувши на культурне життя. Попитом користувалась і драматургія Я.Мамонтова – п’єси «Дівчина з арфою» (1918), «Дієз Іра» (1922), «Коли народ визволяється»(1923), «Республіка на колесах»(1927), «Княжна Вікторія»(1928), «Своя людина»(1936).

Процеси національно-культурного відродження збурили театральну галузь. Двадцяті роки проходили під знаком вистав за творами О.Олеся, В.Винниченка, де відчувався вплив європейського авангарду. Набуття сучасного професіоналізму та збереження національної самобутності постало найближчим завданням національного театру. Потребувалась новаторська театральна естетика, адекватна пошукам нової людини та міркуванням про європейську традицію. У Києві діяли три театри: Державний драматичний, очолюваний О.Загаровим і В.Кривецьким, Державний Народний П.Саксаганського і «Молодий театр», організований Лесем Курбасом та Гнатом Юрою. Останній у 1919 році з групою акторів створив театр ім.Франка.

Видатний режисер-реформатор Лесь Курбас (1887-1937), вихований на класичній освіті, близький орієнтирам неокласиків, прагнув піднести український театр до світового рівня шляхом синтезу здобутків класичної європейської драматургії з традиціями українського театру. Естетична платформа організованого ним «Молодого театру» орієнтувалася на модерністські тенденції, тому прем’єри першого сезону за п’єсами «У пущі» Лесі Українки та «Затоплений дзвін» Г.Гауптмана, «Гайдамаки» Т.Шевченка та «Цар Едип» Софокла супроводжувалися сенсаційним успіхом. В 1922 році на основі «Молодого театру» Курбас створив новаторське об’єднання «Березіль», яке згуртувало молодих акторів А.Бучму, О.Добровольську, Н.Ужвій, В.Василька, Й.Гірняка, Н.Титаренка, В.Чистякову, М.Крушельницького. Знахідки «Березілі» заклали фундамент новаторської української театральної школи.

Новаційні тенденції в українському живопису та графіці на початку ХХ століттярозробляли майстри з європейською освітою – О.Мурашко, О.Новаківський, П.Ковжун, І.Труш, М.Сосенко, М.Бойчук.

Під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму, а разом з тим і національного мистецтва складався творчий стиль Г.Нарбута. У його п’ятнадцяти композиціях до «Української абетки» (1917) особливо відчутні фольклорні українські мотиви. Нарбут - автор малюнків грошових знаків Української Народної республіки, державної символіки, гербів. Графіці Нарбута властиві витончена техніка, бездоганний художній смак.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов (1880-1930), О.Екстер (1882-1949), В.Єрмілов (1894-1967). Тенденції модернізму відбилися у творчості П.Холодного (1876-1930), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924).

Звернення до експресіонізму відчувалося у картинах «Молох війни»(1919), «Революціонерка»(1924) художника О.Новаківського (1872-1935), який заснував у Львові художню школу (1913), де здобули початкову мистецьку освіту С.Гебус-Баранецька, Г.Смольський, О.Плешкан.

Значний внесок у розвиток українського монументального живопису зробив художник М.Бойчук (1882-1937). Індивідуальна його концепція живопису базувалася на поєднанні національних іконописних традицій із традиціями світовими. Під керівництвом Бойчука було розписано Луцькі казарми у Києві (1919), санаторій ім. ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводський театр у Харкові (1933-1935). Послідовниками художника стали його учні - Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр. По звинуваченню за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в історію та теорію світового мистецтва увійшло поняття «школа Бойчука».

Традиції європейського модернізму слугували орієнтиром також для членів «Об’єднання сучасних митців» (ОСМ), заснованого художником А.Петрицьким (1895-1964), який працював найбільше у театрально-декораційному жанрі, оформляючи вистави «Молодого театру» Л.Курбаса. Чільне місце у творчому доробку А.Петрицького належало портрету, про свідчить серія з 150 портретів діячів української культури початку ХХ століття (в тому числі, М.Семенко, П.Усенко, Остапа Вишні).

Новаторські пошуки відзначили роботу художників М.Бурачек, М.Жука, В. і Ф.Кричевських, К.Костанді, О.Шовкуненка, О.Куриласа, В.Монастирського, О.Сорохтея..

На розвитку української скульптури тих часів позначилися вимоги соціального замовлення - монументальна пропаганда, спрямована на увічнення вождів революції. Сувора роль ідеологічної цензури особливо позначилася на роботі Всесоюзного конкурсу на проект пам’ятника Т.Шевченку в Києві 1926 року та Міжнародного конкурсу на проект пам’ятника Т.Шевченку в Харкові 1930 року. На першому було відхилено 26 пропозицій, на другому - не прийняли навіть роботи відомих українських скульпторів Братко, А.Петрицького, І.Кавалеридзе, мотивуючи це оцінкою Кагановича, нібито образ Шевченка відповідає ідеалу людини, що «зневірилася у своєму майбутньому». Тому пам’ятники Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві й Каневі (1939) створював російський скульптор М.Манізер за участю Лео Моля (Леоніда Молодожаніна).

Світового визнання набули роботи скульптора О.Архипенка (1887-1964), який у 1908 році емігрував до Франції. З його творами «Ступаюча жінка» (1912), «Постать»(1920) пов'язаний розвиток скульптурної пластики ХХ століття.

Інтерес викликали й роботи скульпторів М.Черешньовського, який зробив скульптурний пам’ятник Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада), автора скульптур Шевченку у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971) Лео Моля (Л.Моложанина). Світового визнання здобула творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я.Гніздовського (1915-1985), який з 1949 року оселився у США. Широковідомі сьогодні його «Соняшник» (1962), портрет М.Скрипника (1971), живописні роботи «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981).

В українській архітектурі двадцятих років ХХ століттявідчутне прагнення відновити втрачений національний стиль, творчо переробляючи традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького бароко». В цьому напрямку працювали архітектор Д.Дяченко, один з репресованих засновників нового українського архітектурного стилю, якому належали споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914-1915), комплекс Української сільгоспакадемії (1925-1927). Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1988-1978), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червонозаводського театру в Харкові.

Проходив становлення процес організації українського музичного життя: було створено Українську державну капелу та симфонічний оркестр. Музична культура розвивалася під впливом народнопісенного мелосу й музичної школи М.Лисенка, з одного боку. А з іншого, під дією стилістики західного пізнього романтизму Р.Вагнера, Р.Штрауса, О.Скрябіна, А.Дворжака, Е.Гріга, та і мпресіонізму М.Равеля й К.Дебюссі. У розвитку хорового жанру шляхом збагачення жанрових можливостей, орієнтацією на великі форми, збільшенням інтересу до поліфонії велику роль відіграли М.Леонтович та Я.Степовий. В оперних театрах Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава працювали співаки світового рівня І.Паторжинський, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, О.Петрусенко. Цікавими для розвитку симфонії, кантатно-ораторіальної та інструментальної музики стали композиторські експерименти Л.Ревуцького і Б.Лятошинського. У Західній Україні розгорнули діяльність композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інституту ім.Лисенка (1907), в оперному театрі працювали співаки із світовими іменами - С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Меншинський, О.Руснак. Широку освітянську діяльність проводили музично-співацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».

Українське національно-культурне відродження припинилось 1926 року внаслідок початку репресій, політичних переслідувань та фізичних розправ з культурною українською інтелігенцією.

Дата добавления: 2014-11-29