Культури в еміграції

Культура України за доби тоталітаризму. Діячі української

У тридцяті роки на зміну культурного піднесення в Радянській Україні приходить доба «розстріляного відродження», найвищою точкою якої став голодомор 1932-1933 років, що забрав життя близько 4-8 мільйонів осіб, з яких 80% склало українське селянство. Руйнації піддався традиційний громадський уклад українського культурного життя з певною дистанцією до влади, місцевим самоврядуванням та демократичними правами у вирішенні спільних справ, який спричиняв спротив насильницькій комуністичній колективізації. Головні культурні інституції пережили деструкцію, арешти діячів української культури, науки, освіти, мистецтва стали буденним явищем. Фатальним для культурного життя виявися лист Сталіна від 26 квітня 1926 року до Л.Кагановича та членів політбюро ЦК КП (б) України. Тут різко критикувалась творчість О.Шумського, М.Скрипника та М.Хвильового, яких звинуватили в націоналізмі за гасло «Геть від Москви» в смислі самостійного спрямування розвитку української культури. Проекти подальшого розвитку української мови та культури було підпорядковано створеному у 1930 році Інституту мовознавства.

Глибокої деформації зазнала у тридцяті роки українська культурна традиція. Переслідування сільської культури стало ознакою колективізації та інтернаціоналізації життя. Під приводом релігійної належності заборонені були народні ритуали, пісенно-театральні різдвяні й весільні вистави, свято Івана Купала, церковні дзвони, старовинні жанри локального співу. Поступово зникли народні скрипалі, кобзарі, бандуристи, народні імпровізатори, забулися християнські тексти – псалмів, дум, балад, історичних пісень. Запроваджувалася самодіяльність із відповідним ідеям інтернаціоналізму пісенним репертуаром, заохочувалося виконання російських пісень, знищувалися церковні хори. Все це сказалося на українській побутовій мові, її лексиці, фонетичних особливостях, позбавленій природності, виник суржик.

З арешту активіста полтавської «Просвіти» І.Ліщини-Мартиненка почалися репресії проти УАПЦ та широких лав українського духовенства. Заборони накладалися й на сільських іконописців, що малювали характерні сюжети з української історії («Козак Мамай»). У 1927 році митрополита Липківського усунули й заслали в Сибір. В січні 1930 року на надзвичайному церковному Соборі прийняли рішення про самоліквідацію УАПЦ. Почалося боротьба проти релігійного мислення та впровадження атеїзму. До 1936 року в Україні було зруйновано 73413 церковних будівель.

У квітні 1930 року в Харкові відбувся суд над «Спілкою визволення України» - 45 видатними діячами культури й науки. Покінчив самогубством М.Хвильовий, був арештований та засуджений до тюремного ув’язнення О.Вишня, помер у таборах М.Зеров. Протягом 1934-38 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів у члени Спілки письменників України. Цю плеяду діячів культури називають «розстріляним відродженням»: 130 діячів науки мистецтва, освіти розстріляно, 11 заподіяли самогубство, 119 заслані у табори.

Голодомор 1932-1933 років збігся з постановою ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року «Про припинення українізації». З ліквідуванням курсу на українізацію кардинально змінилася ситуація у системі освіти. Вона торкнулася припинення дії Педагогічного українського інституту на Північному Кавказі, викладання у школах перевели на російську мову, припинився випуск газет і журналів українською мовою. Протягом 1931-1934 років відбулося повне підпорядкування середніх шкіл, педагогічних та художніх учбових закладів, формально належних управлінню Народного комісаріату освіти України, - Москві. Боротьба проти «буржуазного націоналізму» та дбання про інтернаціональне виховання молоді стають визначальними у культурному розвитку. У червні 1938 року на з’їзді КП(б)У М.Хрущов оголосив політику двомовності, після чого вийшла постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках».

З тридцятих років починається тотальне підкорення усіх форм художньої культури естетичним догмам і стилістичним стандартам соціалістичного реалізму (соцреалізм у). Талановиті радянські письменники й музиканти, художники та поети, творчий дебют яких відбувся в ці роки, вимушені були орієнтуватися на офіційно визнаний стиль. Жорстко відслідковувалася орієнтація соціалістичного реалізму на виробничо-селянську тематику, соціалістичні ідеали, критику буржуазно-націоналістичної культури. Догми естетики соцреалізму поширювали коньюктуру в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, сприяли знищенню національних шкіл, зміні генотипу народної культури.

Тяжкі випробування Великої вітчизняної війни 1941-1945 років збудили патріотичні почуття, посприявши новому сплеску поезії, живопису, кіно, театрального мистецтва. Поезія А.Малишка, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, проза О.Гончара,документальна кінодраматургіяО.Довженка піднімали дух та гідність українців, незважаючи на трагізм воєнних років.

Споріднену з народним словом і романтично піднесену поезію А.Малишка покладали на музику найталановитіші українські композитори П.Майборода («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О.Білаш («Цвітуть осінні тихі небеса»).

Документальні стрічки «Битва з нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» за сценаріями О.Довженка стали гідним результатом роботи воєнних операторів в жанрі кіно-публіцистики. Кіно-мистецькі роботи О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932), «Аероград» (1935), «Щорс» (1939) належать до кращих здобутків соцреалізму в галузі кіномистецтва. Однак автор публіцистичних фільмів, п’єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957), кіноповісті «Повість полум’яних літ» (1944-1945.) переслідувався офіційною критикою. Нереалізованим залишився довженківський сценарій екранізації повісті М.Гоголя «Тарас Бульба»(1940).

Значним явищем в українській музиці воєнних років стала симфонія «Україна моя», написана 1943 року видатним українським композитором А.Штогаренко м на вірші А.Малишка та М.Рильського. Українські співаки та музиканти у складі фронтових бригад їздили по фронтах, виступали у воєнних частинах, шпиталях.

Духу соцреалізму відповідала драматургія О.Корнійчука, кінорежисера та партійного діяча, керівника Спілки письменників України (1946-1953), лауреата державних премій, голови Верховної Ради УРСР (1959-1972). Успішно йшли вистави за його п’єсами «Загибель ескадри»(1934), «Платон Кречет»(1934), «Правда»(1939),«Богдан Хмельницький»(1939), «Фронт»(1942),«В степах України»(1941), «Макар Діброва» (1948), «Сторінка щоденника» (1964), «Пам'ять серця»(1969). Прагнення глибокого аналізу психології героїв, яскрава виражена індивідуальна позиція автора відрізняли ці твори. Водночас неподоланим їх недоліком ставали соціальний схематизм і спрощеність життєвих ситуацій, партійна заідеологізованість, вороже ставлення до Західної Європи та естетика денаціоналізації українського мистецтва.

Нова хвиля репресій української культурної інтелігенції почалася в кінці сорокових - на початку п’ятидесятих років. На з’їзді письменників 1946 року саме О.Корнійчук доповів про вияви «буржуазного націоналізму» у творах П.Тичини й М.Рильського. А з березня 1947 року, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став Каганович, почалася боротьба з «безрідними космополітичними елементами». Критиці піддалися твори А.Малишка, роман Ю.Яновського «Жива вода», роман І.Сенченка «Його покоління», повість П.Панча «Блакитні ешелони», твори О.Довженка, Л.Смілянського, Т.Масенка, О.Кундзіча. Переслідування зініціювали статті «Об искажениях и ошибках в освещении истории украинской литературы», «Про журнали «Вітчизна» і «Перець», «Тези ЦК КПРС до 300-річчя воз’єднання України з Росією». У червні 1951 року на Другій декаді української літератури і мистецтва в Москві гостро критикувалися вірш В.Сосюри «Любіть Україну» та опера К.Данькевича «Богдан Хмельницький» (на лібрето О.Корнійчука та В.Василевської). Непереконливість сценічного втілення ідеї воз’єднання українського та російського народів ставилася в провину режисеру-постановнику опери М.Стефановичу. Після нової редакції в опері з’явилася фінальна сцена – «Переяславська Рада», що задовольняла вимогам цензурного комітету.

Мистецька стереотипізація й денаціоналізація під натиском соцреалізму завершилися масовою й поп-культурою та арт-бізнесом, орієнтованими на споживача й запобігання перед американською модою у постсталінські часи.

За умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури формувалася й протилежна тенденція – відродження української духовності й культури. Це сприяло появі періоду «відлиги» (1956-1961), коли декотра лібералізація політики КПРС відбилась на потеплінню до української культури. Поліпшення мовної ситуації, хвиля українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти відбувалося завдяки зусиллям провідних діячів української культури – М.Рильського, П.Плюща, П.Тимошенка, А.Хижняка, М.Шумила. Було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка, сформовано генерацію молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців – так званих «шестидесятників»,які прагнули відновити втрачену національну традицію. Творча діяльність І.Світличного, В.Стуса, Л.Костенко, В.Симоненка, І.Драча, М.Вінграновського, І.Дзюби, В.Мороза, В.Чорновола, М.Осадчого, становить героїчну сторінку української культури цих років. Для В.Стуса, В.Марченка, О.Тихого, Ю.Литвина, які були репресовані, «відлига» скінчилась трагічно.

Невід’ємною складовою процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Це творчість Є.Маланюка (1897-1968), поета, публіциста, есеїста, критика, світогляд якого певний час перебував під впливом ідей філософа української еміграції Д.Донцова стосовно виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак у своїй творчості він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми та принципи неокласичної поетики. За змістом творчість Маланюка споріднена з гуманізмом І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в його поезії належить концепції «Україна – Скитія, степова Гелада». Він автор есе, присвячених філософії української культури.

Також і творчість С.Гординського (1906-1993), поета, перекладача, художника, мистецтвознавця. Окрім Львівського університету, він навчався в Академії мистецтв у берліні та Академії Жюльєна у Парижі (у художника Ф.Леже).Автор поетичних збірок, цікавих класичною формою, здійснив один з оригінальних перекладів «Слова о полку Ігоревім», перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гбго, Бодлера, ГАпполінера, Е.Вернхарна ДжБарона, Е.По. Й.В.Гете, Ф.Шіллера. Автор цікавих розвідок «Франсуа Війон. Життя і твори»,статей про Шевченка, про український іконопис. Талановитий живописець, учень С.Новаківського, графік, організатор мистецьких виставок.

Серед письменників –це творчість І.Багряного (1907-1963). В часи навчання у Київському художньому інституті, належав до літературного об’єднання «Марс». Був репресованим у 1932 р., в 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944, перевиданий у 1947р. під назвою «Тигролови») та «Сад Гетсиманський» (1950), написані на документальному матеріалі та особистих переживаннях, з глибоким філософським аналізом світоглядних і моральних засад державної політики, розкрили національну трагедію поневоленого народу. Співзвучний творам Ремарка, Брехта, Драйзера.

В музичній культурі відзначимо внесок А.Рудницького, що прокладав модерністський напрям в українській музиці. Диригент оперних, симфонічних оркестрів та хорів у Нью-Йорку, Торонто, Філадельфії. Серед його творчої спадщини – опери «Довбуш»Ю «Анна Ярославна», «Княгиня Ольга», кантати, симфонії.

Філософська думка української еміграції привертає творами з філософії мистецтва, зокрема, присвяченими українському бароко, та дослідженнями філософії Г.Сковороди Д.Чижевського. Заслуговують окремої уваги присвячені теорії української нації роботи Д.Донцова, Ю. Липинського, В.Винниченка, Р.Шпорлюка, оригінальні праці з антропології та філософії історії І.Мірчука, О.Кульчицького, І.Шлемкевича, В.Олексюка.

Дата добавления: 2014-11-29