Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ТЕМА 2. 1. Передумови державного перевороту




УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

План:

1. Передумови державного перевороту. Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського.

2. Організація державної влади.

3. Місцеве управління.

4. Судова система.

5. Військове будівництво.

6. Зовнішньополітична діяльність

7. Законодавча діяльність.

Передумови державного перевороту. Прихід до влади гетьмана П. Скоропадського. Розпочинаючи з січня 1918 р. й до часу державного перевороту, 29 квітня відбувався процес падіння авторитету української влади на чолі з М. Грушевським. Чи не найпереконливішим доказом відсутності у Центральної Ради масштабної, надійної опори була мізерність збройних сил УНР, вкрай низька їхня боєздатність й бездарність військового проводу.

За умови присутності в Україні іноземних військ врятувати державний інститут від зазіхань німецьких та австро-угорських генералів могла лише широка й масштабна підтримка Центральної Ради з боку населення країни, особливо селянства. Значна ж, заможніша його частина була незадоволена аграрною політикою української влади й вимагала скасування закону про соціалізацію землі[48], і визнання принципу приватної власності як основи всього господарства.

Зустрівшись із загальним незадоволенням суспільства, Центральна Рада не змогла організувати ефективно діючого державного апарату, здатного навести хоча б елементарний порядок. Уряд не міг контролювати ситуацію на місцях. Всюди зростали безлад, хаос, анархія[49].

Негативно впливали на політичний стан у державі й постійні конфлікти між урядом та фракціями українських політичних партій у Центральній Раді. Різку критику викликали запровадження урядом цензури на друковане слово, заборона старуків і зборів, нехтування інтересами професійних спілок та невизнання колективних договорів, вимоги робітників гарантувати політичну благонадійність.

Командування окупаційних військ усвідомлювало, що ЦР безсильна і нездатна забезпечити виконання взятих нею зобов’язань з поставки до Німеччини й Австро-Угорщини харчування й сировини. 23-24 квітня в Києві відбулася нарада представників цих країн. На нараді було вирішено усунути Центральну Раду та створити новий український уряд. На цій же нараді було вироблено вимоги до влади, що мала прийти на зміну УНР.

Навесні 1918 р. активізували свою діяльність праві партії та організації України. У Києві сформувалася Українська народна громада, яка об’єднала у своїх рядах землевласників і колишніх військових. Серед членів громади значну частину становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва, а її головою став П. Скоропадський. Саме йому надали перевагу німці. Адже генерал мав достатньо гучне історичне ім’я й походив зі старовинного українського роду (Іван Скоропадський був гетьманом України на початку XVIII ст.). Скоропадський у 1917 р. належав до числа найбільших землевласників, які в ході революційних подій виявилися стороною, що серйозно постраждала: соціалістичне законодавство і здійснені на його основі дії були спрямовані на руйнацію самого способу існування поміщицького роду.

Важливе місце в підготовці державного перевороту в Україні зайняла нарада представників центральних держав у ніч із 23 на 24 квітня 1918 р. Саме тоді остаточно було визнано необхідність зміни влади і вирішено питання про майбутнього диктатора України[50].

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні інституції й найважливіші об’єкти. Вони спиралися на підтримку німецьких військ, які фактично окупували Україну.

Результатом державного перевороту стало створення Української держави. Саме таку офіційну назву отримала держава, яку очолював гетьман П. Скоропадський з квітня по грудень 1918 р.

Організація державної влади. Прийшовши до влади, П. Скоропадський мав чітке бачення своєї діяльності:

Ø створити здатний до державної праці сильний уряд;

Ø відбудувати армію й адміністративний апарат;

Ø відтворити порядок на основі права.

Крім того, були сформовані власні погляди на складні питання, що бентежили суспільство: політичне, національне та соціально-економічне. Політична реформа гетьмана полягала у забезпеченні рівномірної участі всіх класів суспільства в політичному житті краю. У національному питані він виступав за компроміс між етнічними групами. П. Скоропадський засуджував великоросів, які вважали, що Україна нічим не відрізняється від Тульської губернії. Соціальна реформа передбачала збільшення числа самостійних господарств за рахунок зменшення великих маєтків.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від соціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «до нормального русла». У концентрованому вигляді все це було викладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «на прохання трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропадським, були такі: «Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті заходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних селян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному, фінансовому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватному підприємництву та ініціативі».

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 р. законах „Про тимчасовий державний устрій України”. Так, виключно гетьману належала:

Ø «влада управи» в усій Українській державі;

Ø він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його поданням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його;

Ø був також «найвищим керівником всіх відносин Української держави з закордонними державами» і «верховним воєводою української армії і флоту»;

Ø здійснював помилування;

Ø уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без Його санкції ніякий закон не міг мати сили».

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загострення ситуації в країні поставило його перед проблемою забезпечення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: «одного правителя заздалегідь визначає сам пан Гетьман, одного обирає Державний Сенат і одного обирає Рада Міністрів». Зазначений механізм було використано лише один раз, коли гетьман перебував з державним візитом у Німеччині[51].

На Раду Міністрів покладалися «напрям і об’єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прикметами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами покладалося на Генерального Секретаря і «підпорядковану йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно – Головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар – державним секретарем.

25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася із заступників міністрів. Вона, зокрема, розглядала «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх нескладності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі», «проекти штатів і кошторису окремих міністерств» та ін. Порівняно з добою ЦР система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, іноземних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з’являються й нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами.

Внутрішня структура створених міністерств вдосконалювалася. Вони поділялися на департаменти та управління. До складу Міністерства торгівлі й промисловості входили департаменти загальних справ, фабрично-заводський, гірничий, внутрішньої торгівлі, торгового мореплавства і портів; Міністерства народної освіти – департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерство сповідань – департаменти православної церкви, інших слов’янських та іншої віри сповідань, духовної просвіти; МВС – департаменти міського самоврядування, державної варти, страхування й біженців та головне управління військового обов’язку й управління у справах преси.

Деякі управління функціонували в складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при Міністерстві юстиції «Головне управління місцями ув’язнення». 21 червня 1918 р. Міністерство народної освіти спеціальним законом було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому створено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом[52].

Місцеве управління. Формування органів місцевого управління відбувалося в ситуації гострого протистояння з боку місцевих організацій політичних партій, більшість яких була соціалістичного спрямування. До того ж гетьман, розпустивши органи місцевого управління й комісарів ЦР, поновив чинний ще за царату адміністративно-територіальний поділ. У губерніях, повітах призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Територіальне самоврядування було позбавлене загального та рівного виборчого права. За кілька місяців в Україні було створено дієвий адміністративний апарат. Але російське чиновництво, яке перебувало в державній адміністрації, було більше зацікавлене у відновлені імперії. Безпосередньо системою місцевої адміністрації керувало МВС[53].

Сподіваючись знайти соціальну опору режиму у середовищі заможних селян, П. Скоропадський виокремив їх у самостійну категорію громадян – категорію козаків. Новий закон про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. запроваджував куріальну систему. Цей закон, на думку міністра внутрішніх справ Кістяковського, мав сприяти залученню до земського управляння хліборобів «елементів досить культурних і виключно національних»[54].

Слід також наголосити на тому, що у проведені кадрової політики гетьман виходив з позиції не «ступеня національної старанності», як було за часів Центральної Ради, а професійних здібностей кандидата.

18 травня було видано також закон про Державну варту (так за часів гетьманщини почала називатися міліція). Вона підпорядковувалася безпосередньо старостам. На перший погляд, ця подія не мала принципового значення, однак насправді вона красномовно свідчила про те, що нова влада, взявши на озброєння повчальний досвід своєї попередниці – ЦР, прагнула йти шляхом створення «сильної» місцевої адміністрації.

Судова система. У перші тижні існування гетьманату в Україні діяла «змішана» судова система, тобто судові установи часів Російської імперії, суди, створені Тимчасовим урядом, суди, засновані Центральною Радою, та власні судові установи. При цьому формально зберігалися демократичні принципи судоустрою: незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, право на захист тощо[55].

Генеральний Суд залишався найвищою судовою інстанцією в державі, а суд творився «іменем закону Української держави». Крім того, законом «Про тимчасовий Державний устрій України» фіксувався один із головних принципів судочинства – «ніхто не може бути притягнутий до відповідальності інакше як на підставі закону»[56]. Створення нової судової системи розпочалося з реформування Генерального суду.

2 червня 1918 р. прийнято закон про Генеральний Суд. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного й адміністративного, а також виконував касаційні функції Головного Військового Суду. Цей закон мав діяти до створення нового органу – Державного Сенату, що й було метою судової реформи[57].

Нарешті, 8 липня 1918 р., гетьман затвердив закон «Про Державний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Новий закон визначав лише структуру Державного Сенату. Він поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

У законі закріплювалися суворі вимоги до кандидатів на посаду сенатора: наявність вищої юридичної освіти; не менше 15-тирічного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора»; заборона займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової та викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора»[58].

На прокуратуру покладалися такі функції:

Ø нагляд за єдиним і точним дотриманням законів;

Ø викриття й переслідування перед судом будь-якого порушення законного порядку та вимагання розпоряджень до його відновлення;

Ø надання суду попередніх висновків у випадках, вказаних у статутах цивільного й карного судочинства;

Ø нагляд за тюремними закладами;

Ø участь у різних губернських «присутствіях»;

Ø нагляд за карними поліцейськими відділеннями[59].

8 липня 1918 р. було ухвалено закон про судові палати й апеляційні суди, що скасував відповідний закон УЦР. Згідно з цим законом відновлювалися колишні судові палати – Київська, Харківська та Одеська. До їхньої компетенції входив розгляд апеляційних скарг на вирок та рішення окружних судів. Суддями судових палат могли бути особи, що мали:

Ø вищу юридичну освіту;

Ø 10-тирічний стаж роботи в судовому відомстві або на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду;

Ø вчений ступінь магістра або доктора й викладали юридичні науки у вищих навчальних закладах не менше 10 років.

Членам судових палат заборонялося займатися будь-якою діяльністю, окрім викладацької.

Водночас із реорганізацією вищих щаблів судової влади уряд вживав заходів для вдосконалення роботи середніх і нижчих її ланок. Окружні суди діяли у складі адміністративного, карного і цивільного відділів. До складу окружного суду входили голова суду, товариш голови, судді, судові слідчі, секретарі, нотаріуси, судові виконавці та судові посланці.

Окружні суди були апеляційною інстанцією, до якої надсилалися скарги на вироки і рішення мирових судів. Станом на середину 1918 р. в Україні діяло 19 окружних судів[60].

У серпні 1918 р. функціонували повітові з’їзди мирових судів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання (у сільській місцевості) або міські думи (у містах) терміном на три роки. До компетенції мирових суддів належали дрібні адміністративні, кримінальні (коли покарання не перевищувало 1,5 років тюремного ув’язнення) і цивільні (за сумою позову не більше 3 тисяч карбованців) справи.

Мирова дільниця складалася з кількох волосних і міських районів. Мирові дільниці об’єднувалися в мирові округи, в межах яких збиралися з’їзди мирових суддів (їх в Україні було 115). Функцією мирового з’їзду був нагляд за мировими суддями. За з’їздом здійснювала нагляд судова палата, якій був підпорядкований відповідний округ[61].

В Українській державі діяли Одеський комерційний суд (на підставі імперського Статуту торгівельного судочинства), а також Київський і Катеринославський вищі та штабні військові суди. На засіданнях Вищого військового суду передбачалась участь прокурора й захисника, а на засіданнях штабних їхня присутність не була обов’язковою.

Всього в Україні станом на 16 серпня діяли 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових з’їздів мирових суддів.

Фактично було відновлено судову систему часів Російської імперії. Вища судова влада належала Державному сенату, далі йшли судові палати, окружні суди, мирові суди.

Нотаріуси Києва, Одеси і Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням представників відповідних окружних судів через старших голів судових палат міністром юстиції.

Створювалося Міністерство юстиції. Міністр наділявся правом:

Ø призначати голів з’їздів;

Ø мирових суддів у тих округах, де вибори суддів не відбувались або де голова не отримав необхідної більшості голосів;

Ø міг звільняти суддів на підставі їхньої низької кваліфікації та несумісних із посадою вчинків.

Однак головне завдання Міністерства юстиції полягало в:

Ø організаційному керівництві судами Української держави;

Ø матеріальному забезпеченні їхньої діяльності, вивченні й узагальненні судової практики;

Ø внесенні пропозицій до уряду щодо вдосконалення судової системи й судочинства;

Ø кодифікації законодавства;

Ø виробленні української правничої термінології;

Ø пристосуванні колишніх юридичних норм до нової політико-правової ситуації;

Ø підготовці проектів карних, карно-процесуальних, цивільних, цивільно-процесуальних та інших нормативних актів[62].

Посилена увага до нормалізації судочинства та вдосконалення судової системи засвідчували прагнення уряду практичними кроками забезпечити пріоритети законів та їхнє неухильне дотримання[63].

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже ЦР, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування до цих планів поставилося без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Крім військового міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське та головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов’язок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії – три), закону «Про політично-правове становище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., що позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу будь-яких «спілок..., товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер».

Нарешті у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально й відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського)[64].

Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 тисячу підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч осіб.

Про наміри гетьмана створити національну армію свідчить практика формування Сердюцької дивізії, яке розпочалося в червні. Дивізія мала 4 піхотні, легкий гарматний, Сердюцький, Лубенський кінний полки та інженерну сотню. Командир дивізії мав статус, рівний статусові командира корпусу. 14 серпня 1918 р. було затверджено „Статут про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому”. Згідно зі Статутом бійці цього формування „повинні бути набрані з селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство, причому, сини хліборобів, які належать до призиву, обов’язково мусили відповідати умові безвідлучного життя для своїх сімей і ні в якому разі не перебувати в цей час на заробітках в місті, чи містечках; всі повинні бути українцями, православними”.Що ж до офіцерів дивізії, то вони повинні були мати відповідну освіту, стаж бойової служби, а також належати до української нації.

Ідея українського війська пронизувала всі заходи, пов’язані з визначенням статусу та умов військової служби українського козацтва. Козацькі організації, утворені за часів Центральної Ради, розпускалися, натомість гетьман у червні доручив військовому відомству „скласти козацьку раду для вибору статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації виявилися дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії”. Відродження козацького стану з його правами та привілеями було не даниною сентиментально-ідилічному замилуванню минулим, а прагненням створити соціально-військовий резерв, прообраз народного ополчення, яким, власне, й було козацтво у давні часи. Структура Вільного козацтва була такою:

Ø на чолі всіх козаків стояла Велика козацька рада з 32 осіб, частина яких призначалася гетьманом, решта обиралася;

Ø козаки однієї губернії утворювали кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьману;

Ø кіш складався з кількох полків[65].

Брак часу, зовнішні та внутрішні фактори завадили гетьманському уряду створити боєздатну, добре навчену й віддану Українській державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соціалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців, на яких розраховував гетьман. Галичани-січовики вбачали в ньому москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея, вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їхнього життя. Тож у критичний момент збройні сили не змогли захистити режим[66].

Характерним для кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зрозуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаджу ступінь національної свідомості, патріотизму тощо.

До вад політики П. Скоропадського можна віднести той факт, що спеціалісти старої школи часто діяли застарілими методами, непопулярними в народі, не встигали за розвитком подій, не враховували революційного характеру моменту та нових вимог, які висував час.

Зовнішньополітична діяльність. Уряд П. Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. За короткий час в Українській державі було створено дипломатичну службу. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загальних справ і зовнішніх відносин (що поділялися на консульські та дипломатичні відділи).

5 липня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимчасові дипломатичні представництва Української держави в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено й закон «Про заснування посад військово-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських посольств у Швейцарії, Фінляндії та Польщі. Самі ж посольства за законом від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр» (до його складу входило 12 осіб), а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Повірений у справах» (у них був лише секретар і «драгоман» (перекладач).

Нарешті серед актів, що закладали правову основу зовнішньополітичної діяльності Української держави, можна назвати і закон «Про закладення Генеральних Консульств і Консульських Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств у інших країнах[67].

Серед основних напрямів зовнішньої політики гетьмана П. Скоропадського чільне місце займало налагодження стосунків з більшовицькою Росією. Тому 4 травня 1918 р. на станції Коренєво (Курська губернія) було підписано перемир’я, встановлено демаркаційну лінію і нейтральну зону.

Загальні мирні переговори розпочалися 23 травня. Вже 12 червня було укладено прелімінарну (попередню) мирну угоду, за якою по всьому фронту припинялися військові дії, поновлювалося пасажирсько-залізничне сполучення та поштово-телеграфний зв’язок. В обох державах мали відкритися консульські представництва.

Проте при вироблені умов мирної угоди виникла низка суттєвих протиріч. Вони стосувалися питань встановлення державного кордону, розподілу боргів, майна та золотого фонду колишньої Російської імперії тощо. Але переговори затягнулися, 7 жовтня призупинилися, а на початку листопада взагалі припинилися[68].

Гетьманський уряд налагоджував дипломатичні стосунки з іншими державними утвореннями, що виникли на уламках Російської імперії. 8 серпня Українська держава і Все велике Військо Донське уклали угоду, яка проголошувала взаємне визнання суверенітету, встановлювала спільні кордони й взаємовигідний товарообмін.

Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської законодавчої ради М. Рябоваловим. Досягнуті домовленості дозволили кубанцям отримувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація призводить до несподіваних рішень. 14 листопада 1918 р. з’являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах. Однак цей крок був вимушеним і тільки прискорив падіння гетьманства[69]. Насамперед П. Скоропадський втратив надійну військову підтримку з боку Німеччини та Австро-Угорщини, а позиція Антанти була жорстко пов’язана з реставрацією колишньої Росії[70]. Крім того, ідея федеративного устрою була близька самому гетьману. Водночас це не означало, що він відмовляв Україні в праві на суверенність. Просто за тих умов єдиною формою російсько-українських взаємин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, на його думку, могла стати федерація.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися за допомогою цих сил постати, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, це торкалося власних інтересів Німеччини й Австро-Угорщини.

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду – візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту передував обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем’єр-міністром Ф. Лизогубом і державним секретарем Німеччини фон Гінце.

Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холмщини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

Українська держава обмінялася посольствами з 12 країнами. Взагалі її визнали «де-факто» або «де-юре» 30 держав світу[71].

У цілому ж Міністерство закордонних справ протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульські представництва з 24 держав[72].

Однак міжнародна ситуація розвивалася так, що після втрати одних союзників гетьманат не зміг заручитися підтримкою інших. Відтак, потрапивши в ізоляцію, режим міг розраховувати лише на власні сили.

Законодавча діяльність. Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування – з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що:

Ø законові надається обов’язкова сила від часу, призначеного для цього в самім законі;

Ø закон можна було скасувати «тільки силою закону»;

Ø закони розробляють, готують відповідні міністерства і передають «на обміркування Раді Міністрів», а «за її ухвалою» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом[73].

2 червня 1918 р. було прийнято закон «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів». Право законодавчої ініціативи, поряд із гетьманом, дістали міністерства, що мали подавати законопроекти на розгляд Ради Міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто головою держави. Міністри отримали право видавати розпорядження для розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законними та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження й навіть пояснення окремих міністрів.

Закони Української держави мали загальний та обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальновживаними засобами, а виконавцям вони передавалися кур’єрами або телеграфом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

В основу законодавства часів Гетьманської держави лягли нормативні акти Російської держави. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які суперечили політичній програмі нової влади.

Гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування актів, насамперед тих, що суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Конституційне право. 1 липня став чинним новий Закон про громадянство:

G громадянами України визнавалися „всі російські піддані”, що перебували на території України на час ухвалення документа;

G подвійне громадянство заборонялося;

G українським громадянином вважався також кожний, хто народився на її території, враховуючи й тих, хто постійно перебував поза межами Української держави, за умови, що він подасть заяву до 2 липня 1919 р., а неповнолітні – протягом року після досягнення повноліття.

G інші особи набували право українського громадянства народженням від громадян України, шлюбом іноземки з українським громадянином, усиновлення іноземця до 17 років українським громадянином і шляхом натуралізації, тобто за умови, коли правоздатна та дієздатна особа перебуває на території України протягом 3-х років і має спроможність годувати себе і родину. Громадянка України втрачала своє громадянство, якщо виходила заміж за іноземця, але могла повернути його після розлучення з чоловіком за умови поселення в Україні і подання заяви про своє бажання стати її громадянкою. Діти від такого шлюбу вважалися українцями, якщо після розлучення вони залишалися з матір’ю;

G іноземці, що проживали на території України, та їхні неповнолітні діти могли стати українськими громадянами згідно із заявою батьків, якщо вони отримали тут вищу або середню освіту і подали відповідне прохання не пізніше, як за 2 роки після цього, або зробили Українській державі значні послуги.

Кожна прийнята в українське громадянство особа мусила скласти присягу на вірність Українській державі. Присяга мала такий зміст: «Обіцяю та заприсягаю бути завжди вірним Українській державі як своїй Батьківщині, охороняючи інтереси Держави і всіма силами допомагаючи її славі та розцвіту, не шкодуючи для цього і свого життя.

Обіцяю та присягаю не визнавати другої Батьківщини, крім Української держави, щиро виконувати всі обов’язки і коритися її уряду і всім постановленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусить бути для мене вище моїх особистих рахунків»[74].

Було прийнято закон «Про віру». Він визначав православ’я державною релігією України. Представники інших конфесій мали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами.

Закон «Права і обов’язки українських козаків і громадян» передбачав, що громадяни були зобов’язані захищати свій рідний край. У новій державі всі мали платити встановлені законом податки та відбувати передбачені законодавством повинності. Громадяни могли вільно продавати й купувати майно, вибирати помешкання й вільно виїжджати за кордон. Будь-чия власність оголошувалася непорушною. Примусове привласнення майна закон допускав тільки за відповідну плату. Кожний громадянин мав право утворювати громади і спілки, вільно висловлювати усно й письмово свої думки[75].

В основу аграрного законодавства П. Скоропадський заклав принцип створення в Українській державі «селянства здорового, забезпеченого землею і здатного найвищою мірою підняти її продуктивність».

14 червня 1918 р. гетьман затвердив «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями», який закріпив, що «кожна окрема особа із сільського населення» могла придбати не більше 25 десятин в одні руки виключно для сільськогосподарських потреб. Перевищення норми землекористування допускалося лише у випадку створення (за особливим дозволом міністра землеробства) зразкових господарств. Скуповувати земельні ділянки без обмеження їхньої норми мав право лише Державний земельний банк. Цей закон не міг стати основним документом для проведення земельної реформи, оскільки у ньому недоопрацьованими залишалися такі питання: ціна землі; система контролю за наділеною власністю; реалізація на практиці його основних положень. Тому подальша розробка аграрного законодавства Української держави тривала.

На початок листопаду 1918 р. був завершений проект земельної реформи. Його основні положення: держава викуповувала у великих землевласників угіддя, розподіляючи їх між селянами з розрахунку 25 десятин на одну особу; винятком були господарства, що мали високе агрокультурне значення, розмір яких не перевищував 200 дес. Більші норми залишалися за господарствами, що забезпечували продукцією цукрову промисловість, вирощували сортове насіння, розводили племінну худобу; не відчужувалися садиби, сади й виноградники.

1 вересня 1918 р. розпочав роботу Державний земельний банк, головним завданням якого було створювати міцні дрібні селянські господарства, надавати їм усіляку підтримку в підвищенні їхньої продуктивності праці. З цією метою банком надавалися позики терміном від 14 до 66,5 років. Банк за свої кошти купував землі, здійснював їхню парцеляцію, продаж. До компетенції банку належали такі питання: перевірка та оцінка висновків у справах купівлі, використання та ліквідації маєтків; визначення форм управління землями, що належать банку[76].

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх передусім належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. У масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких від самого початку не викликала сумніву (наприклад, Закон „Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства” від 8 липня). Деякі нормативи (такі, як Закон „Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями”) породжували дискусії, що не вщухають і до сьогодні.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй черговій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг підсумувати законодавчу діяльність Української держави: «У сфері внутрішнього життя Наш уряд видав низку законів, котрі закладають міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що закладають міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів до земських і міських установ, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих було упорядкування політичного й економічного життя України».

Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, ухвалені Центральною Радою та гетьманським урядом, відомі дослідники О. Павленко і Ю. Храмов віддають перевагу останнім, оскільки гетьманські закони «чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідання, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які податками та виконанням інших обов’язків утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їхніх власних прав і свобод. Фактично це було прообразом на українському ґрунті того, що вже тоді існувало в приатлантичних країнах Заходу (США, Англія, Франція), а тепер становить основу всієї західноєвропейсько-північноамериканської цивілізації...».

І все ж, думається, подібні оцінки слід сприймати радше як аванс тому, до чого прагнув П.Скоропадський. Адже більшість його задумів не вдалося реалізувати, і вони залишилися задекларованими намірами[77].

П. Скоропадський круто змінив вектор прогресивного поступу, зробив спробу наочної реалізації політико-правової моделі суспільного устрою, в основі якої лежала філософія повернення до здавна відомих, випробуваних людством цінностей у поєднанні з національно-специфічними традиціями, що, здавалося, також назавжди відійшли в минуле[78].

 

Завдання для самостійної роботи:

1. Вивчіть біографію П. Скоропадського й дайте оцінку йому як політичному діячу. З’ясуйте, за яких обставин гетьман прийшов до влади. Розкрийте повноваження гетьмана та зробіть оцінку його режиму.

2. Проаналізуйте місце Ради Міністрів у механізмі Української держави. Вивчіть структуру, повноваження та порядок формування гетьманського уряду.

3. Зробіть оцінку діяльності П. Скоропадського у реформуванні інституту державної служби, збройних сил та у зовнішній політиці.

4. Роз’ясніть доцільність створення П. Скоропадським національних збройних формувань.

5. Вивчіть основні напрямки формування органів місцевого управління. Виділіть повноваження губернських і повітових старост. Проаналізуйте причини протистояння опозиційних сил гетьманській владі на місцях. Покажіть наслідки такої діяльності для Української держави.

6. Зробіть схему судових органів влади, виділіть їх компетенцію. Розкрийте значення Міністерства юстиції у діяльності судової гілки влади. Покажіть місце спеціальних військових судів у системі судочинства Української держави. Зробіть загальну оцінку судової реформи П. Скоропадського.

7. Розкрийте функції та повноваження Державної варти та дайте характеристику правоохоронних органів.

8. Проаналізуйте військове будівництво П. Скоропадського.

9. Розгляньте порядок законодавчого процесу згідно із законом від 2 червня 1918 р. «Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів».

10. Проаналізуйте конституційне законодавство часів Української держави.

11. Вивчіть діяльність П. Скоропадського в забезпеченні функціонування й розвитку культури та освіти.

12. Розгляньте агарне законодавство на прикладі Закону від 14 червня 1918 р. «Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями». Проаналізуйте діяльність Державного земельного банку.

13. Дайте загальну характеристику державо- та правотворчої діяльності гетьмана П. Скоропадського.

Нормативно-правові акти Української держави.

 

Грамота до всього українського народу

Громадяне України!

Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі.

Спаслась Вона дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по цей час боротись за цільність і спокій України.

При такій піддержці у всіх зродилась надія, що пічнеться відбудовання порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.

Але ці надії не справдились.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.

Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.

При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.

Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обгрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі Міністри і товариші звільняються.

Всі инші урядовці, працюючі в державних Інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов’язків.

В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий порядок виборів до Українського Сойму.

До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами.

Права приватної власности – як фундаменту культури і цивілізації, відбудовуються в повні мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі.

Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартости від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу.

Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці.

В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви.

Передбачаю всю трудність стоючої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм обов’язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі і чужі які-б-то не було власні побудження, і головною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім дорогої нам України.

В цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків України без ріжниці національності й віросповідання – помогти мені і моїм працьовникам і співробітникам в нашому загальному велико відповідальному ділі.

Гетьман Всієї України Павло Скоропадський

Отаман Ради Міністрів М. Устимович

 

Закони про тимчасовий державний устрій України

Тимчасово до обібрання Сойму і відкриття його діяльності, Державний устрій України і порядок керування основується на слідуючих законах:




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 947; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.157 сек.