Поняття і джерела аграрного права зарубіжних країн

Аграрне право зарубіжних країн

СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

Аграрне право як самостійна галузь науки і навчальна дисцип­ліна існує в багатьох зарубіжних країнах. Інститути аграрного права – це або спеціалізовані форми інститутів цивільного, адміністративного, торговельного, судового права, або сукупність нових для буржуазного права інститутів, які регулюють виробничі відносини у сільському господарстві.

Поділяючись на такі його частини, як приватне і публічне, сільськогосподарське право охоплює значну групу правових відносин. Одна його частина – приватне сільськогосподарське право – у своїй більшості становить сукупність “сільськогосподарських” норм цивіль­ного права, що виділилася в самостійну підгалузь. Головний зміст цієї частини сільськогосподарського права становлять норми, які регу­люють правовий режим сільськогосподарської власності і, перш за все, земельної власності, його основні інститути, правове стано­вище су­б’єк­тів у сільськогосподарському виробництві (юридичних і фі­зич­них осіб). Сюди входить сільськогосподарське право (право власності, сер­ві­тутів, застави, узуфрукта, спадщини та ін.), а також сільсько­госпо­дарські договори.

Існування приватної власності на землю, всупереч побоюванням деяких теоретиків, не вступає у протиріччя з громадськими інтере­сами, оскільки вона давно втратила “необмежений характер” і служить об’єктом активного і різнобічного державного регулювання, яке контролює земельний ринок і обмежує можливість зловживань і негативних процесів, що мали місце в минулому.

Що ж до досить широкої публічної частини аграрного права, то її виникнення пов’язане з активним втручанням держави у розвиток сільськогосподарських відносин. Багато проблем, які не в змозі вирішити приватні сільськогосподарські підприємці, почала брати на себе держава. Це, перш за все, регулювання відносин щодо створення сільськогосподарської інфраструктури (дороги, меліорація, електрифі­кація, комунальне обслуговування, загальнонаціональна організація науково-дослідних робіт, впровадження нової техніки і технології, створення системи збуту, транспортування і переробка сільськогос­по­дарської продукції). Публічне втручання регулює розвиток низки галузей сільськогосподарського виробництва, коли вони стають нерен­табельними або стратегічно важливими. Тут застосовуються спеціаль­ні відносини щодо фінансування, кредитування і оподаткування, регулювання розмірів сільськогосподарського виробництва, структур­ної перебудови сільського господарства, регулювання сільськогоспо­дарського землекористування, основних умов праці в сільському господарстві.

Значне місце у публічному втручанні займає економічне стиму­лювання розвитку сільського господарства і заохочення державою господарств через субсидії та кредити для проведення виробничих процесів, збуту продукції, вдосконалення сільської інфраструктури.

Крім економічних методів, існує ряд адміністративно-приму­сових засобів здійснення аграрного законодавства, зокрема: коопе­рування, здійснення заходів щодо консолідації та меліорації земель, організації сільськогосподарського ринку збуту сільськогосподарських культур тощо. Значного поширення набула практика виробництва що­до ліцензій сільськогосподарських продуктів, установлення збутових квот та культур тощо. Значне поширення має практика виробництва щодо ліцензій сільськогосподарських продуктів, установлення збуто­вих квот та збутових пулів по продажу сільськогосподарських продук­тів, примусове підпорядкування їх правилам, не кажучи вже про правила карантинні, зонування тощо, за порушення яких установ­люються кримінальні та адміністративні заходи покарання. До заходів адміністративного впливу відносяться і здійснювані багатьма капі­талістичними державами планування або програмування розвитку сільського господарства. Протягом останнього десятиліття у капі­та­лістичних країнах набуло широкого застосування планування аграрних перетворень у національному і міждержавному масштабі. Особливо слід зазначити “зелені плани“ Західної Європи: план Любке та Ертеля у ФРН, план Веделя у Франції, план Мансхолта для ЄЕС та ін.

У зарубіжному праві поки не утвердилась єдина назва галузі права, що регулює відносини у сільському господарстві. І наука за кордоном однаково використовує в ряді мов термін аграрне, сільськогосподарське право, які найчастіше вживаються як синоніми.

Поряд з аграрним правом і перетинаючись з ним, виділяється сільське право, ставиться питання про утворення агропродовольчого права, що призводить до плутанини.

У більшості випадків під аграрним правом розуміють сукуп­ність норм, що відносяться до сільського господарства, приватного і публічного права, які регулюють відносини у сільському господарстві. Однак таке визначення встановлює лише межі між правом, що регулює відносини в промисловості і сільському господарстві, не визначаючи обсяг регулюючих відносин. Сфера дії аграрного права по-різному трактується зарубіжними законодавцями і теоретиками права. До сфери регулювання аграрного права відносять, перш за все, рільництво, лісове господарство, внутрішнє риболовство, переробку і збут сільськогосподарської продукції виробниками. Аграрне право регулює діяльність сільськогосподарського підприємства і сільсько­гос­по­дарського підприємця, колективні інтереси у сільському гос­подарстві, їх виробничу діяльність і саме функціонування колективів.

У США діє кілька концепцій аграрного права. Одна з них, наприклад, як на критерій спирається на сферу дії аграрних відносин. Вона спеціально підкреслює, що аграрне право – це така особлива сфера відносин, яка діє лише в сільському господарстві і містить спеціальні сільськогосподарські норми і правові акти, і де своєрідно переломлюються загальні принципи діючого права. Друга концепція характерною рисою визнає додаток цієї галузі права до специфічних суб’єктів права, якими є сімейні ферми. Інші концепції визнають лише окремі групи відносин в галузі сільського господарства й обмежують його відносинами в галузі сільськогосподарського оподаткування, використання сільськогосподарської власності. У ряді випадків сюди відносять лише правові сільськогосподарські органи, такі як федеральне міністерство сільського господарства та його периферійні органи.

Переважна більшість аграрників-юристів у США сходяться на тому, що до аграрного права відносяться три правові категорії:

· загальні правові акти і норми, які традиційно стосуються чотирьох основних правових джерел: конституційного права, писаних законодавчих актів, судових рішень і, нарешті, адміністративного або відомчого законодавства, що застосовуються й в інших галузях (наприклад, регулюючі права придбання ферми), така більшість норм Уніфікованого торгового кодексу США;

· спеціалізовані правові норми, призначені для регулювання відносин сільськогосподарських виробників, які визнаються винятком у системі загальних норм права;

· спеціальні правові норми, що становлять систему державного регулювання сільського господарства.

До сфери аграрного права, перш за все, відносять рільництво та тваринництво. Крім того, сюди часто включають рибальство та лісове гос­подарство, полювання, транспортування, переробку і збут сільсько­господарської продукції, що здійснюється самими виробниками.

Термін “аграрне право” вживається інколи у широкому зна­ченні, охоплюючи сукупність норм, що належать до сільського госпо­дарства. Сюди відноситься в цьому випадку все законодавство, яке регулює сільське господарство.

Межі аграрного права особливо розпливчасті на стиках сільсько­господарського виробництва і промислової переробки сільськогосподарської продукції, індустріального і традиційного ви­робництва сільськогосподарської продукції. Тут немає достатньо однакового і точного визначення економічних і соціальних відносин, які входять до поняття сільського господарства, що регулюються сільськогосподарським правом і становлять зміст його норм.

Звичайно з метою розмежування вдаються до визначення, запропонованого в законодавстві або виробленого в процесі коди­фікації. В Італії при цьому посилаються на Цивільний кодекс 1942 p., який визначає сільське господарство як “оброблення землі, лісо­водство, тваринництво і пов’язані з ним заняття”. Французьке за­ко­нодавство про сільське господар ство, кодифіковане в таких доку­мен­тах, як Сільськогосподарський і Лісовий кодекси, і яке містить норми цивільного, адміністративного та інших галузей права, відносить у сільськогосподарському кодексі до аграрного права регулювання правового режиму земель (консолідація, меліорація земельних ділянок), сільські дороги, водні джерела; регулювання сільськогос­подарського виробництва, полювання і рибальства, функціонування об’єднань у сільському господарстві, правовий режим сільськогоспо­дарсь­кого кредитування, сільськогосподарської оренди: праці і со­ціаль­ного забезпечення, професійної підготовки, проведення наукових робіт і викладання сільськогосподарських предметів у навчальних закладах, організацію і діяльність державних служб. У лісових ко­дексах регулюється порядок надання і використання лісів, власність на ліси тощо.

На думку професора Ж. Мегре, центральну і основоположну групу у французькому аграрному праві утворює сільськогосподарське право. Сюди відноситься, перш за все, право власності на землю, що обробляється, і відповідні інститути: про збільшення земельних діля­нок, законодавство про землі, про сільськогосподарські об’єд­нання, лісові ділянки, товариства з освоєння земель, про полювання. Сюди ж він відносить законодавство про тваринництво і сільськогосподарську продукцію, соціальне законодавство й законодавство, що регулює виробничі відносини всередині селянської сім’ї, законодавство про сільськогосподарські кооперативи, приватні акціонерні товариства у сільському господарстві, об’єднання сільськогосподарських вироб­ників, різні товариства, які мають економічні інтереси у сільському господарстві, зокрема й у галузі ринкових відносин щодо збуту сільськогосподарської продукції, страхування від стихійного лиха, законодавство про працю у сільському господарстві, про організацію управління сільським господарством.

До сільськогосподарського законодавства Ж. Мегре відносить також і відносини в галузі меліорації земель, вилучення земельних ділянок для суспільних потреб, про сільськогосподарські узуфрукти, спадщину сільськогосподарської власності, оподаткування.

Виділяючи аграрне право у самостійну галузь, ряд французьких юристів підкреслюють видання в останні роки великих сільсько­господарських законодавчих актів, які мають самостійне значення, і суттєво виходять за межі колишнього аграрного законодавства. Більше того, самостійність його у цій країні підкреслюється створенням спеціального судового та управлінського апарату, який слідкує за виконанням сільськогосподарського законодавства.

У більшості зарубіжних країн аграрне законодавство становить окрему галузь законодавства. Воно включає аграрні, земельні, лісові та водні кодекси, розділи цивільного законодавства, що стосуються успадкування сільськогосподарської власності.

В основі цих галузей у багатьох країнах лежать аграрні кодекси (Франція, Мексика, Уругвай, Аргентина та ін.). Там, де сільсько­госпо­дарське законодавство не кодифіковано, існують досить розвинуті форми інкорпорації сільськогосподарського законодавства, наприклад, у США. У багатьох країнах видано обширні спеціалізовані сільськогосподарські закони (ФРН, Франція, Англія, Італія). Джерелами сільськогосподарського права в системі континентального права є сільськогосподарські закони, норми наднаціонального права на основі підписаних урядами угод, норми звичаєвого права, кор­по­ративні та адміністративні норми, прийняті синдикатами виробників, державними і судовими органами з питань сільського господарства.

Аграрне законодавство ФРН будується на основі розроблених у 1955 р. плану Любке, потім у 1971 р. – плану Ертеля щодо реор­га­ні­зації структури сільського господарства. Центральне місце в аграр­ному законодавстві ФРН займає аграрний закон від 5 вересня 1955 p., який називався ще Великою Хартією (“Magna Charta”). Він створює загальні правові рамки для державного регулювання у сільському госпо­дарстві. Раніше видані закони про кредитування орендаторів від 5 серпня 1995 р., про сільськогосподарську оренду від 25 червня 1952 р., про структуру ринку від 16 травня 1969 р., про збутові фонди від 26 червня 1969 р., про регулювання сільськогосподарської заборгованості від 26 червня 1957 р., детально регулюють окремі положення в галузі сучасних аграрних відносин. Ці закони – це спеціальні акти, присвячені питанням перебудови аграрних відносин в галузі реор­ганізації сільськогосподарського виробництва і сільсько­госпо­­дарських ринкових відносин.

Основу французького аграрного законодавства становлять сільськогосподарський, лісовий та цивільний кодекси, які регулюють питання сільськогосподарської власності, оренди, трудових відносин, кредитування та ін. Аграрне законодавство Франції зосереджує свою увагу на регулюванні питань структури сільськогосподарської влас­ності, удосконалення орендних відносин, створенні сільськогос­подарських спілок та органів управління сільським господарством. При цьому основні напрями аграрної політики Франції, сформульовані у Законі про сільськогосподарську орієнтацію від 4 липня 1980 р. і спрямовані у достроковому плані на розвиток економічного і де­мо­графіч­ного розвитку країни і передбачає підвищення конкурентоздат­ності сільського господарства, його вклад у розвиток економіки країни, збільшення його експортної власності, закріплення молоді в сільському господарстві, з метою стабілізації сільськогосподарського населення, поліпшення умов життя землевласників через стимулю­-вання розвитку сімейних господарств, які становлять основу сільськогосподарського виробництва.

Істотно впливає на італійське аграрне право і законодавство проголошення і здійснення з початку 60-х років так званих “зелених планів” у національному масштабі, а також планів у цій галузі, що виробляються в рамках ЄЕС. Це і міжнаціональні стандарти, і ціни на сільськогосподарську продукцію, і рекомендації щодо організації і структури виробництва та багато іншого, пов’язаного з обсягом виробництва та організацією сільськогосподарського ринку цих країн.

Англо-американське аграрне право включає крім статутного законодавства велику кількість судових прецедентів. Воно менш кодифіковане, але в цілому досить добре систематизоване в рамках статутного законодавства, де аграрне законодавство виділяється окремими великими розділами. Аграрне законодавство США – одне з найбільш детально розроблених у системі законодавства розвинених країн. Нині воно вийшло далеко за межі цивільного права. Федеральне публічне законодавство сьогодні – це, в основному, зосе­редження в різних розділах зводу законів Сполучених Штатів з питань сільськогосподарської діяльності. У зводі законів США ре­гулюються питання правового режиму сільськогосподарської діяль­ності, вико­ристання державних земель, лісів, вод, кредитування, вироб­ництва і збуту сільськогосподарської продукції, розвитку сільськогоспо­дар­ської інфраструктури, сільськогосподарського експорту та ін. Власне сільськогосподарським або фермерським правом регулюються питання сільськогосподарської власності, земельної оренди, договірних відносин фермерів в межах вертикальної інтеграції, що розвивається. Однак ці питання піддаються сильному впливу державного публічного регулювання. Значне місце в регулюванні сільськогосподарських відносин займає і прецендентне право.

Більшу частину в зарубіжному аграрному законодавстві займає законодавство про примусове регулювання сільськогосподарського виробництва в масштабах галузі сільського господарства або його окремих частин, таких як зернове, м’ясне, молочне виробництво тощо, регулювання збуту сільськогосподарської продукції, встановлення стандартизації цін на сільськогосподарські продукти.

У США періодично, починаючи з 30-х років, видається зако­но­давство, яке регламентує обсяги виробництва і збуту основних сільсько­господарських культур. Спочатку воно було спрямоване на обмеження виробництва сільськогосподарської продукції в умовах пе­ревиробництва, нині воно стимулює розвиток сільськогоспо­дарського виробництва заходами субсидування і кредитування виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Суворі заходи щодо регла­мен­тації виробництва і збуту проводить Англія, ФРН, Японія, Франція та інші країни.

Аграрне законодавство, в основному, здійснюється двома ме­тодами. По-перше, адміністративно-публічним впливом на проведення структурних змін через оренду, упорядкування розмірів сільськогоспо­дарських підприємств, примусове здійснення меліорації і заходів щодо усунення черезсмужжя і збільшення земельних володінь, по-друге, економічним впливом, через систему кредитування, надання податко­вих привілеїв, регулювання ринкових відносин і головним чином цін. Причому, в рамках ЄЕС ця галузь аграрних відносин, як правило, регулюється на загальноєвропейському рівні.

Аграрне право як господарське і торговельне становить самостійну галузь права, однак питання щодо його самостійності до цього часу залишається спірним. Більшість зарубіжних аграрників вважають, що нині аграрне право, яке складається з двох частин – приватного і публічного права, – є в певному аспекті об’єднаним і має високий ступінь самостійності, оскільки у кожній самостійній галузі економіки і соціальному житті суспільства завжди виникає особлива галузь права. Визнання самостійності аграрного права призводить до виділення його і як самостійної навчальної дисципліни. У Франції, ФРН, США, Італії, Іспанії та інших країнах створені посібники і навчальні курси аграрного права, які вивчаються у сільськогос­по­дарських і юридичних навчальних закладах. Серед цих робіт, зокрема, у Франції треба виділити тритомний курс аграрного права професора Жана Мегре, курс аграрного права Л. Лорвелле, підручник аграрного права Жана Моро, в Італії – нариси аграрного права професора Джигас­тоне Болла, підручник професора Джовані Галлоні, працю Д. Вінколі “Право сільськогосподарського виробника“, у ФРН – курс аграр­ного права професора К. Крешеля, в Іспанії – підручник аграрно­го права професора Бальяріна Марсиаля і курс аграрного права Санза Харкі, в Англії – курс аграрного права Дж. Стефансона, у США – підручник аграрного права Дж. Юргенсмейєра та сільськогосподарське право в матеріалах і судових рішеннях групи авторів, а також сільськогосподарське право на допомогу правознавцям, які представляють інтереси фермерів під редакцією декана юридичного факультету Арканзаського університету Дж. Луні.

Дата добавления: 2014-11-29