Ключові терміни та поняття 2 страница. 1567 р. в маєтку князя Григорія Ходкевича у Заблудові, що на північному сході Підляшшя, втікач із Московії Іван Федоров

1567 р. в маєтку князя Григорія Ходкевича у Заблудові, що на північному сході Підляшшя, втікач із Московії Іван Федоров, який увійшов в історію української культури як Іван Федорович, заклав першу друкарню. У Заблудові Федорович надрукував «Євангелія учительная» (1569 р.) і «Псалтир» (1570 р.). Щоправда не ХУІ ст., а ХУ ст. вважається століттям винайдення книгодрукування. Німець Йоганн Гутенберг почав відливати з металу літери, з яких складав рядки, сторінки набору, і вже з нього робив відбиток на папері. Близько 1450 р. він випустив першу друковану книжку.

Невдовзі І.Федорович перебрався до Львова, Дермані, а тоді Острога на Волині, який у той час був центром православного культурного відродження, і в маєтку князя Костянтина-Василя Острозького заснував друкарню. Близько 1576 р. в Острозі було відкрито вищий навчальний заклад, пізніше відомий як Острозька академія, в якому сформувалося не одно покоління українських інтелектуалів. Мовою навчання була грецька, частково латина, проте нічого не відомо про використання церковнослов’янської. Друкарня, що працювала в Острозі у 1578-1612 рр., видала понад два десятки книжок, найвідомішою з яких є безсумнівно Острозька Біблія (1581 р.).

І тут виникає доречне питання – що дало поштовх цьому культурному стрибкові? Історики схильні це пов’язувати новою організацією життя тогочасного суспільства на західний взірець, змінами, впливами, які несла з собою Люблінська унія. Майже всі етнічні українські землі відтепер опинилися в складі Речі Посполитої. Слід врахувати не лише соціально-економічні аспекти цього питання, а вочевидь треба дивитися на унію ширше – врахувати національні її аспекти.

Вважаємо, що висновки українських вчених про відчутні реформаційні впливи на українське духовне життя кінця ХУІ – першої половини ХУІІ ст. мають під собою раціональне зерно. Україна, яка майже цілком опинилася у складі європейської держави, також не могла уникнути тих суспільних процесів, які відбувалися тоді в Європі. А Україна очевидно, як частина європейської культурної цілісності, переживала ті ж самі процеси, що і та цілість до якої вона належала. Власне, саме національний аспект повинен, на наш погляд, бути чи не основним критерієм при оцінці ролі релігійно-церковного фактора в культурно-національному відродженні кінця ХУІ – поч. ХУІІ ст.

Доходимо висновку про двоякий вплив реформації на Україну: загальнокультурний і конфесійний. Але якщо в загальнокультурному вимірі реформація справила позитивний вплив на пробудження і розвиток першого українського національно-культурного відродження, то в конфесійному плані, у формі протестантизму вона діяла радше на шкоду національним інтересам. І власне тому більшість української церковної ієрархії не спокусилася протестантським нововірством і розпочала реформу Церкви шляхом унії з Римом, а міські братства зосталися вірними Константинопольському патріархові.

1. Визначте причини та зміст реформаційних процесів у Європі.

2. З’ясуйте мотиви проведення контрреформації у Європі.

3. Охарактеризуйте діяльність братств в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.

4. Подумайте, чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав культурні процеси в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. національним відродженням?

4). Усі українські історики сходяться на думці, що козацький феномен займає чільне місце в українському історичному процесі. Звісно, що козацтво є частиною історії українського степу. За часів Київської Русі великі частини Південної України, особливо степова зона, залишалися рідкозаселеними, оскільки за цими землями закріпилася давня слава улюбленого місця кочових народів, останніми з яких були печеніги та половці. Після монгольського вторгнення, у середині ХІІІ ст., міста та землеробські поселення перемістилися далі на північ. Тому у колишніх Київському та Переяславському князівствах помітно зменшилася кількість населення, яке навіть після приєднання до Литви, у ХІУ ст., й далі було об’єктом нищівних набігів монголо-татар. У ХУ ст. на Київщині та Переяславщині мешкало в середньому троє жителів на квадратний кілометр, що різко відрізнялося від ситуації на західноукраїнських землях – Галичині, Волині, Поділлі, де густота іноді сягала 14 осіб на квадратний кілометр. Така демографічна розбіжність почала скорочуватися лише у другій половині ХУІ ст., особливо після 1569 р., коли Польща приєднала литовські Волинське, Київське та Брацлавське воєводства, населені українцями. На кінець ХУІ ст. Польща стала житницею Європи і тривалість її економічного добробуту залежала від нових джерел сільськогосподарської експлуатації.

Вздовж південних кордонів цих воєводств у пониззі Дніпра лежав відкритий степ, званий у тогочасних писаннях Диким Полем (по-польськи «Dzikie Pole»), де не мешкав ніхто з осілих землеробів. Фактично це була нічия земля, яка відмежовувала поселення у Польсько-Литовській державі від іншої цивілізації, розташованої на південних кордонах української території – кримських татар.

Подорож до диких місцевостей задля рибальства, мисливства і, якщо вдасться, сільського господарства, яка передбачала повернення на зиму додому чи, зрештою, поселення у степу, називалася козакуванням. З огляду на постійну загрозу з боку ногайських загонів, український простолюд з прикордонних земель мусив захищати себе і вправлятися в мистецтві самооборони. Незабаром самозахист у декого переріс у наступ на загони татар.

Своєрідними «дверима» в Поле із середнього Подніпров’я служили пороги – переривчасте пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів. Про зовнішній вигляд порогів дають уявлення розміри найбільшого з них – Ненаситця, що мав протягу понад 2 км. Водяні маси цього порогу падали з ревом із камінних урвищ дванадцятьма лавами, а висота падіння води сягала 5 м., швидкість течії у вирах – до 4 м/с.

Безмежне природне багатство цього українського прикордоння, мабуть, переважало над небезпекою проживання тут, бо вже в ХУ ст. дехто з густіше населених земель на північному заході йшов на ризик і спускався вниз Дніпром та його притоками у пошуках риби, диких турів, коней та яєць диких птахів. Спершу ці вилазки в пошуках їжі затягувалися лише на кілька тижнів; невдовзі, однак люди приходили на ціле літо – цього цілком вистачало аби засяти і зібрати врожай з родючого грунту. Першими шукачами багатств були дрібні шляхтичі та міщани – верстви, чий статус у польсько-литовському суспільстві постійно знижувався через могутніх землевласників-магнатів. Розповіді про природні багатства степів швидко ширилися, і незабаром до шляхти та міщан приєдналися селяни, яких стало найбільше, і деякі з них прибували з далекого заходу – Поділля та Галичини. Землевласники на півночі не пропустили можливості збагатитися і почали висувати претензії на частину тих продуктів, які їхні селяни везли додому з українських диких степів. Не дивно, що більш відважні вирішували зовсім не повертатися на зиму, а збудувати домівки на цій безлюдній землі.

На думку Н.Яковенко, слово «козак» уперше зафіксовано в латино-персько-татарському тексті кінця ХІІІ ст. Словом «козак» позначали сторожа, вартового. У пізніших першоджерелах слово «козак» означало швидше розбійників, вигнанців, авантюристів. Історик Володимир Литвин вважає, що термін «козак» має тюркське походження, а вперше його появу фіксує Початкова монгольська хроніка під 1240 р. Наприкінці наступного сторіччя термін згадується в латино-персидсько-кипчацькому рукописі – «Кодексі Куманікус» та в додатку до грецького збірника житій святих – «Синаксарі». 1492 роком датується перша згадка про дії козаків-християн, котрі в гирлі Дунаю, під фортецею Тягинь, напали на турецьке судно, а наступним роком – датується ще одна згадка про те, що черкаський староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської фортеці Очаків. Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на порубіжжі із мусульманським світом стають регулярними. Звичне вживання слова «козак» нарівно і татарськими і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця ХУ ст. воно було цілком звичним.

Головними причинами виникнення козацтва слід вважати: посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства – селяни та міщани власне втікали від феодальних повинностей та державних податків; наявність в суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством; постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

Додамо, що козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об’єднувалися у військові загони, нерідко й самі завдавали ударів татарам і туркам.

Упродовж перших десятиліть ХУІ ст. відбувалося стрімке чисельне зростання кількості козакуючих. Однак варто зауважити, в цей час термін «козак» позначав не стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять. Історичні джерела, зокрема, фіксують активну участь у козакуванні шляхетської молоді та представників місцевої адміністрації, наприклад, південноукраїнських старост Дашкевича, Лянцкоронського, Претвича, Корецького та ін.

Із середини ХУІ ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття – незалежного та вільнодумного на українські внутрішні землі, ті, що були вже обжиті раніше, – в городи або на волость. Процес перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів протікає досить швидко і органічно. Пере мішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненавистними їм урядниками.

Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається в часі з процесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету (привілейованої частини суспільства) відтепер стає не виконання військових обов’язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіла землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще більш динамічно подібні процеси розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі взагалі не було місця для боярського стану.

За результатами своєрідного тогочасного першоджерела – люстрацій (описів державних маєтностей з метою визначення їхньої прибутковості) лише незначна частина бояр була визнана шляхтою. Переважна ж більшість, не потрапивши до шляхетського стану, була змушена шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва. Ця обставина була дуже важливою, бо замість споконвічної достатньо аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утверджувалася сильна, соціально визначена верства. Верства, яка так чи інакше виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і яка вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та виплати утримання за свої військові послуги.

Зауважимо, що перша згадка про обговорення на засіданні державної ради Великого князівства питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби відноситься ще до 1524 р. Тоді було ухвалено виділити з державної казни на ці потреби кілька сотень кіп грошей. Успішна реалізація подібних планів стала можливою лише в ході Лівонської війни 1558-1583 рр. У 1568 р. на Запоріжжя було передано грамоту Сигізмунда ІІ Августа, що містила пропозицію про перехід козаків до нього на військову службу, як для участі в походах, так і забезпечення спокою в межах держави. Врешті грамотою у червні 1572 році польський король Сигізмунд ІІ Август підтвердив наказ коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Це фактично означало про початок правового закріплення за козацтвом прав окремішнього соціального стану. Наступний крок було зроблено вже в роки правління Стефана Баторія. Зокрема у вересні 1578 р. у Львові відбулася зустріч козацьких посланців з королем, у ході якої було досягнуто домовленості про набір 500 козаків на королівську службу. Досягнуті домовленості були скріплені універсалом Стефана Баторія – «Постановою про низовців» від 16 вересня 1578 р. У відповідності з нею козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їх незалежність від коронного війська; резиденцією проголошувалося містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався їхній шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди – корогва, військова печатка, булава, бунчук; день св. Миколая визначався днем виплати козакам королівської платні. Утім, набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми суттєвого поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку. Зокрема, вже в роки Лівонської війни, крім 500 козаків-реєстровців, у боях брали участь ще близько 4 тисяч осіб.

Дуже важливу роль у наступному організаційному становленні та згуртуванні козацтва відігравав факт виникнення організаційного ядра – Запорозької Січі. У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький об’єднав козаків, створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр – Запорозьку Січ. Недаремно ж М.Грушевський називав його «духовним батьком огнища нової української республіки». Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування, але назва “Запорізька Січ” поширилася на все об’єднане навколо Січі козацтво. Ця Запорізька Січ стала зародком нової української державності. Найголовніше, що Запорізька Січ як своєрідне державне утворення, соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється передусім тим, що Запорізьку січ створив сам народ. Наприклад Верховна Рада на Січі належала козацькій раді, котра своєю чергою обирала старшину (гетьмана, писаря, обозного і т.д.). Запорізька Січ мала свій військовий та територіальний устрій. Січові козаки складали військо-кіш, що своєю чергою поділявся на курені, а територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. До того ж на Січі побутувало звичаєве козацьке право, якого козаки свято дотримувалися. Можемо підсумувати, що наприкінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Безсумнівно, що посилення Польщею соціального, національного та релігійного гноблення, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні соціального і національного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво. Так, наприкінці ХУІ ст. дуже широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання. Упродовж 1591-1593 рр. тривало повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, а також повстання 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, що по суті охопило вже всю територію України. Повстання тривали й надалі, зокрема впродовж 1630-х рр., під проводом Тараса Федоровича, Івана Сулими, Якова Острянина. По суті взаємини козаків з Польщею після цього значно напружилися.

Багато зусиль для унормування взаємин між Польщею і козацтвом доклав Петро Конашевич-Сагайдачний. Він проводив доволі компромісну політику щодо Польщі, був реформатором. Сагайдачний здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його як регулярне військо із суворою дисципліною. Однак найбільшою заслугою цієї людини було те, що він навернув козаків до підтримки української культури, православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України, багато зробив для консолідації українського суспільства. За сприяння Сагайдачного було відроджено православну церкву в Україні. Безумовно, що союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам. Щоправда потугам Сагайдачного не судилося збутися – Польща невдовзі вжила жорстких заходів проти козаків. Так, у 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва.

Повстання кінця ХУІ – першої третини ХУІІ ст. сприяли зростанню національної свідомості українців, накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних виступів. Козацтво поступово ставало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козацтва торкалася усіх сфер життя українського суспільства: боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру, церкву. Саме козаки, як вже зазначалося вище, створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності, її витоком.

1). Означте передумови, причини, історичне середовище формування козацтва.

2). Роз’ясніть тезу: «Із середини ХУІ ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва».

3). Розкрийте обставини появи в польському суспільстві ранньомодерної доби реєстрового козацтва.

4). За допомогою фактичного матеріалу доведіть, що в організаційному становленні та згуртуванні козацтва велику роль відіграло виникнення Запорозької Січі.

5). З’ясуйте «фактор Петра Сагайдачного» у взаєминах козацтва з польською державою на зламі ХУІ і ХУІІ ст.

5). Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в силі Кримського ханату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного сусіди стимулювало процеси консолідації козацтва. Так, у середині ХУ ст., після розпаду Золотої Орди, на теренах Кримського півострова, у пониззі Дніпра, на Приазов’ї та Прикубанських землях утворилася держава під назвою Кримське ханство, столицею якої стало місто Бахчисарай. На чолі цієї держави стояла войовнича династія Гіреїв. 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. Державною релігією Кримського ханства став іслам, а мусульманське духовенство відіграло важливу роль в управлінні державою. Саме Кримський ханат найбезпосередніше впливав на українські землі. Задовго до остаточного розпаду Золотої орди на початку ХУІ ст., Кримський ханат розвинувся у самостійний політичний організм.

Кримська економіка базувалася головним чином на работоргівлі. Згідно із законами Мухамеда, невільництво засуджувалося, але наступники пророка зробили один важливий виняток: відповідно до ісламської правової теорії, захоплених під час війни полонених можна було перетворювати на рабів. Османська імперія з її військом та гаремами завжди потребувала рабів, і незабаром нова держава-васал у Криму стала основним постачальником цього товару. Звісно, що татари як і їх українські поселенці на півночі степів, почали осідати і займатися сільським господарством. Але з появою османських економічних потреб татари побачили в українському степу джерело більших прибутків ніж ті, які давало сільське господарство. З іншого боку, наскоки на українські землі були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивні і сільське і скотарське господарства не в змозі були задовольнити всі їхні потреби.

Перші вторгнення зафіксовані у джерелах 1468 та 1474 рр. – відтоді аж до кінця ХУІІ ст. татари майже щорічно нападали на українські землеробські поселення на півночі, захоплюючи ясир, який можна було потім продати в рабство. Напади татар спустошували Поділля, Волинь, Холмщину, Галичину та Київщину. 1482 р. Менглі-Гірей організував великий похід в Україну, під час якого захопив і пограбував Київ. Узагалі впродовж 1450-1556 рр. орди кримських татар учинили понад 80 грабіжницьких нападів на українські землі. Як правило після татарських погромів міста надовго втрачали колишнє політичне й економічне значення.

Тож кримські татари були останніми в довгому ряду кочових цивілізацій (скіфи, сармати, хозари, Золота орда), які панували в південних степах України і продовжували традицію симбіотичних економічних взаємин між прибережними містами та степом. Оскільки захоплення рабів було найважливішим джерелом розвитку кримської економіки, то більшість місцевостей на південь від Брацлавського та Київського воєводств між Південним Бугом та Дніпром і поза ними стала рідкозаселеною або цілком безлюдною «нічиєю» землею, знаною як Дике Поле. Як вважає історик Павло Роберт Магочий, ці землі по суті стали Україною в її первісному значенні: пограниччям або кордоном, але не в сенсі краю цивілізації, як це часто вважається, а, радше, як буферна зона між Польсько-Литовською державою на північному заході, Московією на північному сході та Кримським ханатом і Османською імперією на півдні.

1). Визначте, у чому полягав фактор Кримського ханату для української історії.

6). Безумовно, важливим фактором, що впливав на історію українських земель є фактор Росії. Зауважимо, що процес об’єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався ще в ХІУ ст. Поступово спалахували феодальні усобиці, а відтак великокнязівська влада наймогутніших досі владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі формувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське. Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало також прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди. Традиційно виділяють три об’єднувальних етапи: 1). Кінець ХІІІ – 80-ті рр. ХІУ ст.; 2). 80-ті рр. ХІУ ст. – 1462 р.; 3). 1462 – 1533 рр.

В умовах першого етапу об’єднання наприкінці ХІІІ – 80-х рр. ХІУ ст. у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби мало вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об’єднання російських земель. Наприкінці ХІІІ ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство, однак поступово у нього з’явився суперник у вигляді Московського князівства.

Особливу роль у посиленні влади московських князів відіграло правління Івана Калити (1325-1340 рр.). Він, зокрема, зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського – українця Петра до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави. Іван Калита заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Зі зміцненням становища Московського князівства як «збирача» російських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. московський князь Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі. Історичне значення цієї перемоги було великим. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об’єднання розрізнених російських князівств. З іншого боку, поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад.

Другий етап об’єднання російських земель – 80-ті рр. ХІУ ст. – 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства. Дмитро Іванович, що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой, приєднавши ряд територій, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він, зокрема, ліквідував залишки місцевого самоврядування, підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень тощо.

Третій етап об’єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади та оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана ІІІ (1462-1505) і Василя ІІІ (1505-1533). У ХУІ ст. тривав процес розширення території Московської держави. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство. Таким чином, територія країни збільшилася на стільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця ХУ ст. «Московія», як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.

За царя Івана ІІІ (Івана Грозного) (1533-1584) тривала завойовницька політика Москви. Було, зокрема, приєднано Казанське та Астраханське ханства, Росія втрутилася у Лівонську війну, що тривала впродовж 1558-1583 рр. Іван Грозний прагнув будь-що отримати вихід до морського узбережжя, приєднати прибалтійські землі, щоб роздати їх служилому стану. Утім, Лівонська війна закінчилася для Росії поразкою. Більше того, розорення часів опричнини, голод і епідемії другої половини ХУІ ст. спричинили виключно тяжке становище держави. Суспільно-політична обстановка в Росії ще більше ускладнилася упродовж першої половини ХУІІ ст. – добу польсько-шведських інтервенцій в країну, гострої боротьби за царський престол. Ситуацію вдалося унормувати першому з правління династії Романових – Михайлові Романову. Так, до середини ХУІІ ст. вдалося подолати господарську розруху: відновилося землеробство, розвивалися промисли і ремесла, зростали міста як центри промислово-торговельного життя країни, виникли перші мануфактури в чорній металургії, зростали обсяги зовнішньої торгівлі тощо. Посилити самодержавну владу намагався також цар Олексій Михайлович (1645-1676). Саме за його правління, у 1653 р., Земський собор ухвалив рішення прийняти Україну «під високу руку царя» й оголосити невдовзі війну Польщі.

1). Визначте, у чому полягав фактор Московії для української історії.

7). Однією з головних передумов визрівання в Україні Національної революції, що вибухнула з початком 1648 р. стали стрімкі процеси розвитку козацтва, яке впродовж другої половини ХУІ – початку ХУІІ ст. зазнало разючих внутрішніх змін і набуло принципово нового сприйняття себе із зовні. Насамперед козацтво неймовірно зросло кількісно. Крім того, воно усвідомило себе виразником національно-релігійних інтересів українського народу, як влучно зазначив В.Литвин, козацтво зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану «в собі» та «для себе» у стан, який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу. Важливість такої метаморфози значно підсилювалася тією обставиною, що українська шляхта в цей час поволі втрачає позиції виразника інтересів свого народу внаслідок інтенсивних процесів покатоличення та масового засвоєння українським нобілітетом надбань польської культури.

Відсутність релігійної толерантності в Речі Посполитій, особливо в роки королювання Сигізмунда ІІІ, змусило козацтво активно втручатися в процеси міжконфесійної боротьби, надавши їй більш жорстких форм, аніж ті, що існували в межах не достатньо ефективної шляхетської сеймової боротьби. Чисельне зростання козацтва та зміцнення його економічної спроможності, в тому числі й унаслідок розвитку хутірського господарства, неминуче провокувало загострення конфлікту соціально-економічного характеру. Адже розширення козацького землеволодіння відбувається в умовах інтенсивного зростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти. Становлення фільваркової системи об’єктивно породжує посилення позаекономічної експлуатації селянства, збільшення кількості панщини, поширення кріпосницьких порядків на ті регіони пристепової України, де до цього часу вони не набули поширення. І якщо на західноукраїнських землях чи на Волині становлення фільваркового господарства грунтується на давніх традиціях шляхетського землеволодіння, то зовсім інший вимір набувають ці процеси на Подніпров’ї. Крім того, що тамтешнє селянство не було призвичаєне до кріпосницької залежності, воно також мало перед собою приклад існування вільного козацького господарства. Вкрай важливою передумовою бурхливого поширення революційних процесів саме в цьому регіоні виступав і особливий склад душі, ментальних уявлень і орієнтирів, які сформувалися в жителів прикордонних свобод і містечок. Адже вище наголошувалося на тому, що фактор постійної загрози з боку войовничих південних сусідів виробив у тамтешнього люду звичку в разі потреби зі зброєю в руках боронити свою волю та волю своїх близьких. Насування загрози для вільного життя не з півдня, а із заходу не міняло суті ставлення цієї частини українського населення, яка виробила в собі звичку відповідати на застосування сили також силою спротиву.

Варто звернути увагу й на той факт, що непомірне розростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти виступало серйозним гальмом у розвитку вільнонайманого цехового ремесла та зародженні мануфактурного виробництва. На відміну від країн Західної Європи, де швидкими темпами проходили процеси модернізації, інтенсивно протікали процеси формування міської буржуазії, землі, що входили до складу Корони Польської залишалися острівцем фільварково-панщинного типу господарювання, яке гальмувало поступальний рух уперед.

Приводом для актуалізації кризової ситуації стала поява а оточенні короля Владислава ІУ планів щодо організації широкомасштабного хрестового походу проти османів, в яких неабияка роль відводилася українському козацтву. У квітні 1644 р. у Варшаві відбулася таємна зустріч короля з козацькою реєстровою старшиною серед якої був і Богдан Хмельницький. У ході розмови обговорювалися плани організації масштабної виправи козаків на Чорне море проти турецьких військ. Користуючись сприятливою нагодою, старшина домоглася від короля обіцянки стосовно відновлення старих козацьких вольностей, збільшення реєстру до 12 тисяч осіб та надання козацькому регіону особливого статусу. Оскільки проти планів короля існувала серйозна опозиція, було вирішено приготування до майбутньої війни проводити у глибокій конспірації.

Дата добавления: 2014-11-29