Ключові терміни та поняття 4 страница

Тож, розгортання Першої світової війни, що тривала впродовж серпня 1914 - листопада 1918 рр. було не випадковим. Вона була закономірним результатом гострих суперечностей між великими світовими державами. Так, у 1882 р. виник Троїстий союз у складі трьох держав Німеччини, Австро-Угорщини і Італії. Невдовзі до них приєдналася Туреччина. Упродовж 1904-1907 рр. сформувався союз Англії, Франції і Росії – Антанта. Головним вважався англо-німецький економічний, військово-морський і колоніальний антагонізм. Особливої гостроти набули суперечності великих країн на Балканах і Близькому Сході. Німеччина намагалася розширити тут сферу свого впливу, а Австро-Угорщина після анексії Боснії та Герцеговини, готувалася захопити Сербію. Росія прагнула зберегти і розширити свої політичні позиції на Балканах, захопити також Західну Україну.

Безпосереднім приводом до розв’язання світової війни стало вбивство спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франц-Фердинанда, 28 червня 1914 р., у боснійському місті Сараєво. Цей замах був терористичним актом помсти за пригнічення, якого зазнавало слов’янське населення від Австро-Угорщини.

Так розпочалася війна, в яку було втягнуто 36 країн з населенням понад 1,5 млрд. осіб, тобто 75 % населення земної кулі. В армії воюючих країн було мобілізовано понад 73 млн. осіб. Узагалі, Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинули і 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати армії, що воювали на фронті цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у військові будні. Зростаючі втрати призводили до великого напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для низки воюючих країн, війна, за висловом історика Ореста Субтельного, стала «змаганням на самознищення».

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Тож, українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були воювати одні проти одних. В російській армії нараховувалося, зокрема, 3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис. Війна в цілому розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український національний рух, що було активізувався на початку ХХ століття.

У ставленні до війни, українській політичні сили зайняли різні позиції. Так, партії Західної України як правило активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу. Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. галицькі українці об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР, у серпні 1914 р. з добровольців – молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт», – був створений легіон Українських січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Більше того, полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни, він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Водночас партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно: більшість українських партій підтримали Росію у війні; частина Товариства Українських Поступовців пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету; а найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України (СВУ). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української самостійної держави і для її досягнення вирішила співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України ігнорували українські національні інтереси. Австро-Угорщина мала намір приєднатися до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну. Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала Греко-католицька Церква – її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

До того ж, у роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки, що призводило до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні зменшилися на 1, 9 млн. десятин тощо.

Поза всяким сумнівом Перша світова війна стала випробовуванням для всього суспільства і призвела врешті до зміни способу його існування в цілому, зачепивши так чи інакше кожного окремого громадянина. Так, змальовуючи становище різних верств у 1915 р. в Одесі газета «Маленькие одесские новости» від 1 січня 1916 р. зазначила, що більш-менш непогане існування було забезпечене службовцям великих іпотечних банків. Проте несприятливо позначилося зростання цін на добробуті дрібних службовців установ. Показовим є опублікований у газеті лист чиновника однієї з державних установ м. Вінниці, де він змалював злиденне становище своєї родини, в якій було четверо малолітніх дітей і непрацююча дружина, яка мала їх доглядати. При щомісячному жалуванні 35-40 руб., він сплачував за квартиру 18 руб. на місяць, дрова обходилися в 10 руб., а отже на харчування та одяг для шести чоловік залишалося 6-12 руб., прожити на які було неможливо. Сам чиновник був змушений ходити пішки, в літньому пальті, а діти його давно не бачили білого хліба.

Різке підвищення цін і дефіцит продуктів призвели до розвитку спекуляції, яка стала однією з тяжких реалій життя населення. Слід зазначити, що спекуляція була не тільки наживою, а й інколи способом виживання, оскільки перепродування одного давало можливість купити інше. В умовах дефіциту, зросли норми закупівлі продуктів, оскільки населення намагалося зробити запаси.

Великою цінністю були також одяг і взуття. Так, начальник постачання армії Південно-Західного фронту зазначав, що новобранці й ратники прибувають на призовні пункти в подертому, й не по сезоні одязі і взутті, залишаючи більш-менш придатне вдома. Через те, виникає термінова потреба терміново забезпечувати їх казенним обмундируванням.

На фоні суцільного зубожіння основної маси населення розквітли правопорушення й злочинність. Преса раз по раз сповіщала про випадки зловживання службовим становищем, дезертирство, підробку документів, спекуляцію, укривання прибутків, ошуканство, а також про різке зростання числа крадіжок та грабунків. Війна ставала дедалі важчою буденністю, тлом повсякденного тяжкого життя, у втомленому суспільстві назрівала криза.

Про глобальну гуманітарну кризу яскраво засвідчують підсумки війни: так, за роки війни Росія втратила загиблими і пораненими від ран понад 2 мільйони чоловік, такої самої цифри досягнула й Німеччина; Франція – втратила майже 1 мільйон 600 тисяч чоловік, Австро-Угорщина – 1 мільйон 100 тисяч чоловік. Значних людських втрат зазнали також Англія, Сербія і Чорногорія, Італія, Румунія, Туреччина, Болгарія. Усього у війні за підрахунками науковців було мобілізовано понад 65 млн. чоловік, з них убито і померли від ран – понад 8 мільйонів, поранено понад 21 мільйон.

Цікавою видається й наступна статистика. Якщо за все ХУІІ ст. кількість загиблих у європейських війнах становила 950 тис., за ХУІІІ ст. – 1 млн. 563 тис., у період наполеонівських війн (1801-1815 рр.) – 687 тис., то в умовах однієї лише Першої світової війни – близько 10 млн. осіб. Тобто за роки війни загинуло у два рази більше людей, ніж за всі попередні війни разом взяті протягом 300 років. Промислове і сільськогосподарське виробництво в окремих країнах Європи скоротилося на 20-50 %, що призвело до масового недоїдання, голоду. Проте для деяких країн війна мала протилежні наслідки. Так, президент США Вудро Вільсон уже влітку 1916 р. заявив, що США стали настільки багатою країною (за рахунок військових постачань), що зможуть «фінансувати значною мірою весь світ». США не лише ліквідували свій борг, а й одержали на 10 млрд. доларів зобов’язань Антанти.

Врешті, 11 листопада 1918 р. у Комп’єнському лісі (Франція) між Німеччиною, одного боку, і США, Англією, Францією та іншими державами – з іншого, було підписано перемир’я. Об 11 годині пролунав перший залп артилерійського салюту в 101 постріл, який сповіщав про закінчення Першої світової війни. А 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції були прийняті міжнародні домовленості, які в історичній науці прийнято називати терміном «Версальська система». «Версальська система» визнала винними у розв’язанні Першої світової війни виключно Німеччину та її союзників. Більше того, учасники конференції прийняли рішення про судову відповідальність Вільгельма ІІ та осіб, що «вчинили дії, супротивні законам і звичаям війни». Складовою частиною Версальською системи стало прийняття Статуту Ліги Націй, який одразу підписали 44 держави. Метою нової міжнародної організації, згідно зі Статутом, був «розвиток співробітництва між народами та гарантування миру і безпеки». Невдовзі, було проведено також Вашингтонську конференцію, яка закріпила панівну роль у світі США і мала надати світові, як і її попередниця – Паризька конференція, додаткові гарантії відвернення нового глобального конфлікту.

3). 1917-1918 рр. принесли по суті революційні зміни, і як показав час, відкрили нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 р. впала Російська імперія: Лютнева революція ліквідувала самодержавство, що існувало упродовж багатьох століть, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія. Українські національно-патріотичні сили вирішили скористатися сприятливою суспільно-політичною ситуацією, що склалася для проголошення української державності.

Розпад Російської імперії супроводжувався швидким піднесенням різних російських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав’язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економічного й політичного устрою.

Існуючу в Росії гостроту соціальних суперечностей на деякий час послабив вступ країни в Першу світову війну, що в єдиному патріотичному пориві об’єднав навколо уряду усі стани населення. Проте тривало це недовго. Стала відчутною економічна криза 1915-1916 рр. Економіка насамперед забезпечувала потреби фронту, тому розвивалася однобічно. Народ скоро відчув дефіцит товарів, підвищення цін, падіння купівельної спроможності карбованця, нестачу палива. У країні, яка посідала до війни перше місце у світі з виробництва зерна, з’явилися черги за хлібом, процвітала спекуляція.

Боляче сприймалися поразки Росії на фронтах, репресії уряду щодо українства Галичини, інших народів. Ширилися страйки робітників і селянські виступи, посилився національно-визвольний рух, а уряд робив жорстокішою політику щодо «недержавних» народів.

У середині лютого 1917 р. через нестачу хліба, спекуляції і постійне підвищення цін у Петрограді застрайкували 90 тис. робітників, до яких згодом приєдналися робітники Путіловського заводу. Адміністрація закрила кілька цехів заводу, що стало приводом до початку масових страйків. Ця політична демонстрація вважається початком Лютневої революції, яка в результаті й повалила самодержавство. 27 лютого 1917 р. в Петрограді було утворено два нових органи влади: Тимчасовий комітет ІУ Думи (згодом Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим і Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з соціалістом Чхеїдзе. Утім, реальна влада була зосереджена в руках Тимчасового уряду, до якого належали представники буржуазії, російські дворяни, поміщики тощо.

Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів і в Україні. На порядку денному, зокрема, постало питання необхідності єдиного центру українського руху. Зрештою 4 березня 1917 р. представниками українських партій переважно соціалістичного спрямування і громадських організацій була створена Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої обрали Михайла Грушевського. Своєю метою УЦР проголосила державне самовизначення українського народу. Утворення УЦР якраз і поклало початок Української національно-демократичної революції. В історичній літературі прийнято розрізняти три етапи революції: власне добу Центральної Ради, добу гетьманату та добу Директорії Української Народної Республіки (УНР).

В перші дні свого існування УЦР звернулася до українського народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі. Невдовзі Центральна Рада здобула підтримку військового, селянського з’їздів, багатьох інших зборів та мітингів демократичних сил. 10 червня УЦР прийняла Перший універсал, який проголошував Україну автономією в складі Росії.

Утім, стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над територією України. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду, в результаті яких було досягнуто певного компромісу. Дотримуючись взятих зобов’язань під час переговорів, УЦР з липня 1917 р. схвалила Другий Універсал, у якому певною мірою виступила проти своїх же «намірів самовільного здійснення автономії України». З іншого боку, як показав час, Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей і невдовзі затвердив спеціальну інструкцію згідно з якою право чинність УЦР мала поширитися лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську. До того ж компетенція УЦР значно звужувалася. Однак Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, не наважилася на відкриту конфронтацію з ним. Врешті, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

Тим часом, 25-26 жовтня 1917 р. у Петрограді більшовики (частина російських соціалістів), здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Володимиром Леніним. Цей переворот звісно докорінно змінив ситуацію в Росії і в Україні, адже програма більшовиків передбачала перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, встановлення республіки Рад, націоналізацію всієї землі та банківської системи, контроль за виробництвом, вихід з війни, співробітництво з поміркованими соціалістами. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримано іншими соціалістичними партіями. Новий радянський уряд не визнавали також держави Заходу. Після захоплення влади в Петрограді більшовики поступово встановили радянську владу майже на всій території Російської імперії.

Захопивши владу, більшовики розпочали злам старої державної системи і створення нової – диктатури пролетаріату (робітників важкої промисловості). Над місцевими радами ставили революційні комітети, які формувалися виключно з більшовиків. Декретом РНК створювалися так звані народні суди в складі голови і народних засідателів, однак необмежені права на арешт, слідство, винесення вироку і його виконання були надані Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК) на чолі з Феліксом Дзержинським. Цей орган був підпорядкований лише вищому партійному керівництву, а не державному контролю.

У 1918 р. більшовицький режим запровадив політику воєнного комунізму. Ця політика передбачала комплекс заходів: націоналізацію всіх засобів виробництва, розподіл продуктів порівно, застосування примусової праці, ліквідацію товарно-грошових відносин і цілковиту диктатуру більшовицької партії. У країні поступово встановлювалася однопартійна система, партія більшовиків перестала бути суто політичною організацією, її апарат почав зрощуватися з державними структурами. Тепер тільки вона намагалася визначати політичну, економічну, ідеологічну, культурну і духовну ситуацію в країні. Узагалі більшовизм переміг завдяки помилкам Тимчасового уряду і поміркованих соціалістів; радикалізму народних мас, доведених царизмом, економічною і політичною кризою до відчаю; а також значній політичній волі, енергії, організованості, тактичній поведінці більшовиків.

Українська Центральна Рада засудила більшовицький переворот, не визнала влади більшовиків і зайняла щодо них ворожу позицію. Українці вважали, що влада має належати усій революційній демократії, а не більшовикам, що становлять лише її частину. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, проголосувавши утворення Української Народної Республіки як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». УНР планувала вступити у федеративні зв’язки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. Більшість сучасних істориків вважають таке рішення помилкою УЦР, бо на той момент визріли всі умови для проголошення повної державної незалежності України.

Втім, УЦР була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні, хоча на той час більшовики ще не мали широкої популярності в Україні. Врешті протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у військовий конфлікт між ними. Війна між сторонами тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр. і показала повну неготовність УЦР до війни, оскільки постійної армії в українців не було. Найдраматичнішою подією став кривавий похід більшовиків на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 300 київських студентів і курсантів. Усі вони героїчно загинули 29 січня 1918 р. Крути справедливо вважаються символом честі українського народу.

В умовах наступу більшовиків на Київ, 22 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Однак прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були дуже нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а у озброєнні – в 40 разів. Врешті 26 січня більшовики увійшли в Київ, вчинивши там кривавий червоний терор – загинуло до 5 тис. чоловік. Відтоді Центральна Рада могла сподіватися лише на зовнішню допомогу.

Між тим, проголошення ІУ Універсалу надало можливість Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. 9 лютого 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир. Згідно його положень, Україна виходила зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку; Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над територією УНР; УЦР взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику кількість продуктів і сировини. Як наслідок більшовики, що також підписали мир з Четверним союзом вимушені були визнати УЦР, розпустити свій альтернативний орган влади – ЦВК Рад України. Уже впродовж лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис.) окупували Україну.

Однак сподівання УЦР на допомогу Німеччини виявилися марними – в Україні було встановлено жорсткий німецький окупаційний режим, Центральна Рада поступово втрачала реальну владу в Україні. Більше того, в опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, що опирався на німецькі окупаційні власті. З’їзд проголосив Павла Скоропадського гетьманом. По суті відбувся державний переворот. Мотиви зрозумілі – Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства, до того ж німецька адміністрація не була задоволена соціалістичним складом Центральної Ради.

Уряд гетьмана Павла Скоропадського (одного з найбільших землевласників в Україні) складався з великих землевласників, військових, окремих громадських діячів. Однак фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму. В умовах гетьманування П. Скоропадського, замість УНР була проголошена Українська держава. Відновлювалося поміщицьке землеволодіння, утверджувалася приватна власність на заводи, фабрики тощо. Разом з тим, створювалася регулярна українська армія, гетьман мав намір відродити козацтво як стан. Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: проводилася українізація шкіл, відкривалися гімназії, було відкрито Українську академію наук, Національний архів тощо. Водночас демократичний режим поступово замінявся авторитарним. Розпочалося, зокрема, переслідування опозиції – партій лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії тощо. Гетьман зосередив усю владу (виконавчу, законодавчу, судову) у своїх руках.

Проте, гетьманський переворот, хоча і відбувся досить спокійно, загального визнання не мав. Гетьмана не підтримали робітники, селяни, інтелігенція. Погляди гетьмана в тих умовах не могли консолідувати суспільство. Опозиційні до гетьмана сили об’єдналися в опозиційний уряд – Директорію (у складі В.Винниченка, С.Петлюри, В.Чеховського, М.Шаповала та ін.). До того ж боротьбу з гетьманом активізували і більшовики. Вони у липні 1918 р. утворили Комуністичну партію більшовиків України, як складову Російської комуністичної партії більшовиків. Комуністи прагнули відновити в Україні радянську владу.

Тим часом, у листопаді 1918 р. закінчилася Перша світова війна, а відтак почалася евакуація німецьких військ з України. Більшовики за таких умов анулювали Брестський мирний договір і зняли із себе зобов’язання не втручатися в українські справи. Водночас Директорія у відповідь також почала масове повстання і 17 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ. Гетьман Павло Скоропадський цього ж дня зрікся влади і покинув місто.

Невдовзіза сприяння уряду Директорії, що була урядом соціалістичного спрямування було відновлено назву УНР, визначено органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів). Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 22 січня 1919 р. проголошено злуку УНР і ЗУНР.

Однак вже 2 лютого 1919 р. через 1.5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовиків покинула Київ. Узагалі 1919 рік – один із самих складних років ХХ століття – на території України діяло шість різних армій: українська, радянська, біла, армія Антанти, польська, анархістська армія Нестора Махна. За один лише рік Київ п’ять разів переходив з рук в руки, а територія самої України була розділена багатьма фронтами.

До того ж, Директорію роздирали внутрішні протиріччя. Скажімо, Володимир Винниченко вважав, що спочатку варто вирішити економічні питання, а Симон Петлюра – військові. Крім того В. Винниченко та ряд інших діячів у зовнішній політиці схилялися до союзу з більшовиками, С. Петлюра – з Антантою. Слід також додати, що Директорія проводила непослідовну і нерішучу внутрішню політику. Наприклад видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією тощо. Директорія втрачала симпатії населення в час коли більшовики свій рейтинг збільшували. Слід мати також на увазі невдалу зовнішню політику. Наприклад, у квітні 1920 року Директорія підписала Варшавський договір з Польщею. Поляки згідно з його положеннями визнавали незалежність УНР, але як своєрідну компенсацію за це “віддавав” Польщі Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся. Це звісно викликало обурення серед населення Західної України.

Врешті у березні 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, за яким Польща визнала існування самостійної Радянської України; до Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя. Тож, боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії. Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.

Серед основних причин поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. варто виділити: низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була мало чисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Водночас робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідеї незалежності України. Крім того, бракувало єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Варто врахувати також дуже несприятливу міжнародну ситуацію, адже боротьбу проти українського національного руху вели набагато сильніші зовнішні сили: більшовики, білогвардійці, війська Антанти, польська армія.

Хоча з іншого боку, у ході революції український народ створив власну державу і кілька років утримував її існування. До того ж, героїчна боротьба українців упродовж 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 році.

4). З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхсрат (парламент), ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії, закрито більшість національних газет, окремі слов’янські партії, масово інсценувалися політичні процеси у звинуваченні в «русофільстві» тощо. Терор і посилення національного гноблення викликав опір. Нерідко чеські та південнослов’янські солдати здавалися в полон російським і сербським військам. Революційний і національно-визвольний рух в імперії посилився під впливом революції 1917 р. в Росії. Так, в 1917 р. кількість страйкуючих в Австро-Угорщині досягла майже 2 млн. осіб.

Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не збирався три роки. Проте це не внесло спокою. Мешканці Праги вийшли на масову демонстрацію і направили до австрійського намісника депутацію з вимогою надання Чехії національного самовизначення. Між Австро-Угорщиною і Німеччиною велися гострі дебати щодо майбутнього поділу польських губерній. Водночас польські політичні сили дбали про завоювання незалежної держави. Українські депутати у віденському парламенті заявили, що галицькі землі були складовою частиною Київської держави (ХІ – ХІІ ст.), тому Східна Галичина має існувати як окремий коронний край під Австрією, або прилучитися до Української Народної Республіки.

Українське питання знову постало після підписання УНР у 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Спроба України змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію і Закарпаття, де переважало українське населення, викликала рішучий опір Габсбурзької монархії.

Зрештою, восени 1918 р. австро-угорська монархія в результаті революційної та національної боротьби внаслідок поразок на фронтах почала розпадатися. У відповідь на це, 18 жовтня 1918 р. українські політичні та церковні діячі Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УНРада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу. З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців.

Утім, вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918 р.: зокрема 1 листопада з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів-українців, активно підтриманий населенням міста. А вже 2 листопада австрійський намісник передав владу УНраді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство. соціальне забезпечення. Згодом, 9 листопада, сформовано західноукраїнський уряд, який очолив спершу Кость Левицький, а вже 13 листопада 1918 р. УНРада прийняла закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).

Разом зтим, ЗУНР одразу ж стала об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнилася тим, що Польщу підтримували країни Антанти, які прагнули створити з неї своєрідну «буферну зону» для боротьби проти більшовизму. Уже 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, переїхавши спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова, де і приймалися найважливіші закони, що повинні були регулювати суспільно-політичне життя в новоутвореній державі.

Дата добавления: 2014-11-29