Історія сфрагістики

Функції сфрагістичних знаків.

Типи печаток.

Предмет і завдання сфрагістики як науки.

Сфрагістика

Лекція

Сфрагістика – спеціальна історична дисципліна яка досліджує історію виготовлення і використання печаток (від грец. сфрагіс – печатка), також в обігу використовують термін сіґілографія (від лат. sigillum – печатка).

Об'єктом вивчення сфрагістики є печатка.

Термін «печатка» (П.) охоплює два поняття:

- штамп або матриця (камінні, металеві тощо), за допомогою якої зроблено відбиток

- власне сам відбиток на папері, воску, сургучі та інших матеріалах

Предметом сфрагістики є зовнішній вигляд печатки, написи на ній.

Задачі:

- встановити достовірність джерела, авторство (кому належить печатка – конкретній історичній особистості чи органу влади), датування;

- дати оцінку печатці як історичній пам'ятці;

- дослідження мистецтва дрібної пластики.

Сфрагістика тісно пов'язана з такими дисциплінами, як геральдика, нумізматика, епіграфіка. Крім того, вона надає додатковий матеріал для вивчення мистецтва дрібної пластики. Для кажної історичної епохи характереним є той чи інщий вид печатки. Дані сфрагістики можуть відігравати значну роль при дослідженні тих чи інших історичних джерел.

Науковці розділяють печатки на дві групи за способом скріплення ними документа:

- вислі

- прикладні.

В ислі печатки прикріплялися до документів на шнурі за допомогою спеціальних щипців, які називалися буллотіріі.

Прикладні печатки відтискали на самому документі або предметі. Для цього застосовувалися різні за способом виготовлення і формою штампи. Матрицю штампа вирізали з твердого матеріалу: каміння, металу, дерева, кістки.

У ХІХ ст. з’явився так званий «штемпель» (укр. «печатка»), виготовлений з гуми, каучуку чи еластичної речовини, який залишає не рельєфне зображення, а лише відтиск, подібний до друкованого.

Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша - затвердження документів, надання їм юридичної сили. Вона збереглася і донині. Печатки використовують для штампування листів, засвідчення права власності.

Оскільки печатки призначені, перш за все, для засвідчення достовірності документа, то первісно сфрагістика була складовою частиною дипломатики. Дипломатика – дисципліна, яка вивчає форму і зміст різних актів, документів і т.д.

У середні віки були зроблені перші спроби систематизувати сфрагістичні знання, встановити найзагальніші принципи дослідження печаток, як знаків засвідчення вірогідності документів. Причиною цього була запекла боротьба за землю, феодальні привілеї та майнові права, що досить часто супроводжувалися підробкою документів, у тому числі і привішених до них печаток. Тому для визначення автентичності актів необхідна була документальна експертиза. Оскільки перевірка вірогідності документів проводилась виключно в практичних цілях, центрами дослідження печаток стають середньовічні суди, державні та духовні установи, які видавали документи. На перше місце серед них висувається канцелярія папи римського, де були складені спеціальні списки всіх можливих способів підробки печаток. У листі папи Інокентія III з 1198 р. до каноніків Мілана наводиться десять можливих зразків фальшування печаток, починаючи від випадків прикладання примітивно карбованих фальшивих печаток і завершуючи майстерним способом зняття печаток з оригінальних документів і прикріплення їх до сфальсифікованих актів. Реєстри папи римського мали двояке значення, вони не лише застерігали ченців від підроблених сфрагістичних знаків, а й служили зразком для власних фальшувань. Відомо, що у середньовіччі монастирі були найбільшими центрами фальсифікації документів.

Печаткознавство бере свої витоки з ХІІІ ст. на теренах Німеччини, а згодом інтерес до цієї галузі поширюється у всьому європейському просторі. Першим автором, який осягнув усю сукупність сфрагістичних знань своєї епохи, був Конрад з Муре, канонік Цюріха. У своєму трактаті «Summa de arte prosandi», написаному 1275 р., він подає правила укладання документів. Шостий розділ цього рукопису присвячений знакам посвідчення актів, зокрема печаткам. Виходячи із сучасної йому практики, автор викладає основи практичної сфрагістики: типи печаток залежно від власників, форму й колір пам'яток, способи їх прикладання до актів, матеріал відтисків, на печатні зображення та написи, правове значення печаток, співпадання осіб, згаданих у документах, з написами привішених до них печаток, випадки користування чужими печатками тощо. Трактат Конрада з Муре був першою і, по-суті, єдиною працею з практичної сфрагістики у середньовічній Західній Європі. На подібних засадах розвивалась також практична сфрагістика Росії, центрами її були московські прикази та суди всіх інстанцій.

Історія Російської та української сфрагістики.

Ріст міжнародного престижу Росії призвів у середині XVII ст. до пожвавлення дипломатичних відносин між Москвою і країнами Європи та Азії. У Посольському приказі (інша назва – Державний приказ посольської печатки), який відав зносинами з іноземними урядами, були складені спеціальні довідники з дипломатичної переписки. Значна увага в них приділялась печаткам – складовим елементам грамот і листів. Так, 1666 р. маляр Станіслав Лопуцький виконав царю Олексію Михайловичу «...знамя (зображення гербу) а на нем четырнадцать печатей разных государств». На початку 70-х рр. XVII ст. правитель Посольського приказу А. С. Матвєєв написав твір «Всех Великих князей московских й всея Росии самодержавцев персони, титла й печати, как они великие государи сами себя описывали; также всех государей христианских й бусурманских, которые имеют ссылки с Вами великим государем, персони их, титла и печати». Рукопис праці не зберігся, але про його зміст можна судити з «Большой государственной книги» 1672 р., так званого «Титулярника», написаного під керівництвом А. С. Матвеєва перекладачем Посольського приказу Миколою Спафарієм та піддячим Петром Долгово. Малюнки до «Титулярника» майстерно виконали золотописці Григорій Благушин, Федір Лопов, Матвій Андрєєв, Дмитро Квачевський та ін. «Большая государственная книга» є унікальною пам’яткою середньовічної геральдики і сфрагістики, в якій зібрані відомості про печатки та герби Росії, Англії, Франції, Іспанії, Італії, Швеції, Речі Посполитої, Великого Литовського князівства, Данії, Голландії, Флоренції, Бранденбурзького курфюрста, Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського та Московського патріархів, великих торгових міст Гамбурга і Любека.

Досить широко застосовувались печатки у судовій практиці Росії. На основі сфрагістичного аналізу встановлювали вірогідність документів, виявляли підробки та інші зловживання. У правій грамоті 1566 р. розповідається, як під час одного судового процесу позивач Субота Стромилін підробку спірних документів пояснив тим, що «печати порчены», вони повинні бути «на нитях белых, а не шелку». Суд визнав слушність доказу і грамоту як підроблену відхилив.

Таким чином, сфрагістика у середні віки залишалась сумою практичних навичок, розрізнених прийомів сфрагістичного аналізу, що використовувались при експертизі документів. Але нагромаджені в той час знання про печатки мали важливе значення для закладання наукових основ допоміжної історичної дисципліни – сфрагістики.

Родоначальниками наукової сфрагістики стали мавристи – члени духовної конгрегації св. Мавра, центром якої був французький монастир ордену бенедиктинців Сен-Жермен-де-Пре. Конгрегація мавристів була заснована в 1618 р., коли у Франції точились гострі релігійні війни. Виступаючи проти протестантів і намагаючись отримати першість у цій боротьбі, мавристи виявили і опублікували значну кількість корисних їм історичних документів. Вони виробили правила критичного видання писаних джерел і, тим самим, заклали основи допоміжних історичних дисциплін. Найчіткіше мета сфрагістики сформульована в класичній праці відомого мавриста Жана Мабільйона «De re diplomatica libri sex» («Шість книг про річ дипломатичну»), виданій у 1681 р. Ж. Мабільйон вважав печатки невід’ємним елементом документів і запропонував використовувати їх при визначенні достовірності історичних джерел. Сфрагістика мавристів була тісно пов'язана з практичною сфрагістикою середньовіччя, але за своєю природою та метою вивчення вона стояла на якісно відмінній основі. У праці Ж. Мабільйона розглядалось вузьке коло сфрагістичних матеріалів, в основному, з бенедиктинських архівосховищ Франції. У книзі іншого дослідника сфрагістики – німецького юриста М. Гейнекція «De veteribus Germanorium aliarumjue nationum sigillis», що вийшла у 1709 р., подано систематичний огляд усіх відомих на той час видів і типів печаток. М. Гейнекцій збагачує проблематику дисципліни, закладає основи наукової сфрагістики.

Протягом XVIII ст. сфрагістика була складовою частиною дипломатики і відігравала допоміжну функцію, дозволяючи визначати датування та автентичність документа. Відомий дослідник дипломатики Йоган Гейман (німецький історик (1711-1760), займав професорську кафедру в Альтдорфі. Написав "De re diplomatica imperatorum et regum Germaniae" (Нюрнберг, 1745) і "De re diplomatika imperatorum Germaniae" (H., 1749)., який запровадив термін «сфрагістика», фахівець у галузі дипломатики і геральдики Й. X. Гаттерер, професор Харківського університету К. П. Паулович та інші відносили сфрагістику до семіотики – одного з розділів дипломатики, присвяченого знакам засвідчення документів. За допомогою печаток здійснювалась перевірка достовірності джерел, визначались час і місце написання документів, їх можливі автори. Це мало особливо велике значення при дослідженні тих актів, що збереглись фрагментарно, на яких були відсутні дати і підписи.

Поступово сфрагістика почала набувати самостійного значення. Пов'язано це було з розвитком археології – все частіше дослідники знаходили печатки у відриві від документів. Ці печатки давали вченим новий матеріал для дослідження, дозволяючи дізнатися про ті чи інші органи влади, доповнюючи картину окремих історичних подій.

У Західній Європі печатки стали самостійною галуззю досліджень у кінці ХVІІ ст. Значний вклад у становлення сфрагістики вніс французький учений Густав Шлюмберже (1844 – 1929).

Одним з перших дослідників російської сфрагістики був коллекціонер давньоруських літописів Є. Болховітінов. Йому належить короткий огляд сфрагістичних пам'яток з давніх часів до ХVІІІ ст.

Вперше опис великої кількості печаток здійснив М.І. Новіков у багатотомній (6 частин) «Стародавній російській вівліофіці». До складу видання ввійшли духовні та договірні грамоти князів, ханські ярлики, документи Новгородської феодальної республіки.

В 1855 р. А.Б. Лакієр видав «Російську геральдику», яка протягом 150 років перевидавалась неодноразово, не втратила свого значення і сьогодні. Праця включає в себе матеріали зі сфрагістики. В цій роботі А.Б. Лакієр здійснив першу спробу класифікувати російські печатки, відзначив їх самобутність та національний характер.

У другій половині XIX ст., коли видання і вивчення писаних джерел набрало широкого розмаху, дослідникам сфрагістики вдалося вирішити багато складних і важливих джерелознавчих питань, що дозволило уникнути багатьох помилок при відтворенні історичного минулого. Наприклад, відомий російський дослідник сфрагістики М. П. Лихачов виявив підробку жалуваних грамот роду Протасьєвих, які неодноразово використовувались істориками (В. О. Ключевський, В. І. Сергієвич та ін.) для обґрунтування теорії спадковості кормлінь. Сфрагістична експертиза не обов’язково вимагає наявності печаток на документах. Встановити підробку, з’ясувати непорозуміння і сумніви можна також за допомогою аналізу коротких описів затверджуючих документ печаток, які подавались у заключній частині багатьох грамот та актів. Так, зокрема, перевіряється вірогідність списків та копій документів. Історико-дипломатичний аспект сфрагістичних досліджень підкреслюється М. Лихачовим у курсі лекцій з дипломатики. «В целом своем обьеме, – зазначав він, – входит в дипломатику учение о печатях – сфрагистика или иначе сигиллография. Исключение должен составить только тот спорный отдел сфрагистики, как самостоятельного знання, где печати рассматриваются как памятники истории искусства». У визначенні М. П. Лихачова акцентовано увагу на основну тенденцію розвитку сфрагістики, як одного із підрозділів дипломатики, але, воно не відображало повною мірою тогочасного стану розробку цієї дисципліни. Ще з середини XIX ст. в історіографі Росії намітився інший напрям у дослідженні сфрагістичних пам’яток. Він характеризується тісним взаємозв’язком сфрагістики з інщими допоміжними історичними дисциплінами.

На поч. ХХ ст. була відткрита головна сфрагістична скарбниця Стародавньої Русі – Новгородське городище. Головне накопичення городищенських печаток пов'язано з іменем засновника російської сфрагістики М.П. Ліхачова, який в 1904–1917 рр. підготував фототипічний альбом, до якого ввійшли таблиці, які складаються з майже 700 давньоруських актових печаток. У 1928–1930 рр. з'явились два випуска матеріалів з історіївізантійської та русської сфрагістики, в яких Ліхачов заклав основи російської сфрагістики.

Продовжив справу Ліхачова В.Л. Янін, який написавдвотомну працю«Актові печатки Стародавньої Русі X–XV ст.» (М., 1970). Том перший присвячений домонгольським буллам (746 печаток), том другий – сфрагістиці Новгорода (797 печаток).

Проблемою української сфрагістики в ХІХ – ХХ ст. цікавилися дослідники: Б. Барвінський, К. Болсуновський, М. Грушевський, П. Єфименко, О. Лазаревський, І. Луцький, Є. Люценко, граф Г. Милорадович, В. Модзалевський, Ю. Нарбут, М. Петров, Марія й Михайло Слабченки, А. Стороженко, пізніше К. Антипович, М. Битинський, П. Клименко, Р. Климкевич, І. Крип’якевич, Я. Пастернак, В. Прокопович, В. Сенютович-Бережний, А. Барсуков, Є. Каменцева, А. Лаппо-Данилевський, Н. Лихачев, В. Лукомський, Б. Рибаков, В. Янин, М. Ґумовський, Ф. Пєкосінський, В. Семковіч, А. Вериґа-Даровський, В. Вітті, В. Евальд, Н. Банеску, Д. Бліфельд, В. Гавриленко, О. Маркевич, В. Стрельський, В. Фоменко. Значнний внесок у дослідження української сфрагістики зробив В.Перкун.

Речові матеріали української сфрагістики зберігаються в численних архівах і музеях Російської Федерації і України, зокрема в Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі, Державному Історичному Музеї в Москві, Київському Державному Історичному Музеї, Інституті Археології АН України, Львівському Музеї та в Інституті Суспільних Наук у Львові, у приватних колекціях, а також у Білорусії, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині, Франції, Румунії, Угорщині, Болгарії, Греції, Туреччині, США.

Дата добавления: 2014-11-29