Розвиток жанру голосіння, його різновиди

Жанр голосінь має свою еволюцію, що полягає не лише у розвиткові похоронних плачів, а й у виникненні інших різновидів голосінь, нe обов´язково безпосередньо пов´язані зі смертю людини чипохороном. Серед них найбільшу групу становлять рекрутські (солдатські, жовнірські) голосіння.

Рекрутські голосіння — це вид речитативно-поетичного плачу з приводу проводів близького родича у військо.

На перший погляд, здається очевидним, що рекрутські голосіння як вид плачу виникли значно пізніше, ніж похоронні (коли з´явилось таке соціальне явище як рекрутський набір). Але, з іншого боку, ця традиція може сягати доісторичних часів, коли посвята юнаків у воїни (обряд ініціації) здійснювалась поза межами поселення і супроводжувалась важкими випробуваннями, нерідко з проявами неабиякої жорстокості (особливо на північно-слов´янських територіях, про що знаходимо згадки в працях Проппа В.В.). Такі знущання не кожен міг витримати, тому частина хлопців умирала, а певна кількість залишалася жити у військових домах і лише небагато поверталось назад у поселення. Тому проводи юнаків племені супроводжувались голосіннями на зразок похоронних (сам обряд ініціації розглядався як ритуальне вбивство і оживлення, пройшовши які, юнак приймався у повноправні члени роду).

Тому рекрутські голосіння мотивами подібні до похоронних: виряджання у далеку дорогу, з якої не знати, коли виглядати; прощання назавжди, без надії на зустріч; величання новобранця як втраченого помічника для родини у роботі на полі та вдома; поетизація рис його зовнішності, особливо волосся, яке при наборі стригли; передчуття загибелі на полі бою, далеко від рідної землі та сім´ї, де нікому буде поховати та інші..

Із цими проблемами пов´язаний ще один різновид жанру — еміґрантські голосіння (еміґрантські плачі), які виконувалися перед переселенням окремої людини чи всієї родини на територію, просторово віддалену від сталого місця проживання на довгий проміжок часу або назавжди (часто без змоги чи надії повернутись). Переселяючись на інше місце, людина (сім´я) прощалася зі своєю домівкою, Дорогими їй місцями поховання предків. Ці плачі почали поширюватися з кінця 19 — початку 20 ст., коли еміґрація набула масового характеру. Люди голосили, прощаючись із місцем проживання, особливо востаннє проходячи сакральні межі: на порозі хати, виходячи з домівки; у брамі, при виході з двору. Символічно це уподібнює емігрантські голосіння до похоронних. Нерідко плачами супроводжувалась уся дорога в інший край та весь побут на новому місці проживання (плачі виникали через розлуку, ностальгію, труднощі, нерозуміння законів життя нової общини, чужої мови, відсутність підтримки зі сторони «чужих» людей). Надзвичайної емоційної напруги набували голосіння з причини насильницької еміграції — виселення у Сибір, заслання на каторгу, табори, тюрми. Нерідко на місцях насильницького переселення вони трансформувались у тюремні (каторжанські) плачі або пісні.

Жанр похоронних голосінь перегукується з елементами інших обрядів родинного життя. Спорідненість із весільною драмою виявляється у плачах-прощаннях нареченої з родиною, дівуванням, звичним життям. Подібними є й зовнішні ознаки — одягання померлого у новий одяг (неодруженого — у весільне вбрання); покриття покійника саваном та нареченої покривалом чи великою хусткою також має спільне походження; використання свічок, віночків, трав — особливо таких, як барвінок і калина (фігурують і у весільному, і в похоронному обрядах; їх часто садять на могилі); виряджання покійника в дорогу, споряджання його певними речами (своєрідне придане), обов´язковими серед яких були ритуальний хліб, посох, взуття, прикраси, дорогоцінні речі, згодом — гроші. Приготування «постелі» покійнику та нареченим відбувалось теж подібним чином — з використанням запашного зілля, ритуальних предметів; ритуальне обмивання та обкурювання в обох випадках тощо. З обрядами, пов´язаними із народженням дитини, ці плачі споріднені із голосінням породіллі при родах, ритуальним купелем, спорідненістю між труною та колискою (подібність процесу виготовлення, підбору деревини). Споріднює ці обряди й паралельне використання ритуального плачу та ритуального сміху, який був невід´ємною та обов´язковою частиною усіх магічно-сакральних дійств; ритуальним розбиванням посуду, а також — ритуальних ігор (такою зокрема є гра в лубок, яка ще до недавнього часу, за свідченням дослідників, поза межами похоронного обряду не виконувалась).

Поетикою та символікою голосіння близькі й до пісень. На думку М. Грушевського, голосіння відіграли значну роль у розвитку народної лірики: «Між піснею і плачем існує тісна зв´язь, обопільні запозичення, переходи, обміна поетичними образами і символікою; се до певної міри може рахуватись наслідком пізності наших записів, але почалось воно, очевидно, давно — як тільки лірична пісня, особливо жіноча, стала розвиватись. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові, спільні обом категоріям, потворили певні переходи між голосіннями і піснями і увели голосіння властиво в круг ліричної поезії як її частину». Простежується зв´язок голосінь із вдовиними та сирітськими піснями; їх вплив на суспільно-побутову лірику, особливо рекрутські, солдатські та еміґрантські пісні. Виявляється їх тісний зв´язок і з календарною обрядовістю, особливо у системі свят вшанування культу померлих предків.

9. Зв´язок жанрів родинно-обрядової творчості з художньою літературою та їх дослідження

Із зародженням нової української літератури письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості. Найперше це виявилося у драматургії, зокрема у драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка», Г. Квітки-Основ´яненка «Сватання на Гончарівці», п´єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля», в яких даються розгорнуті картини весільного обряду чи його етапів (сватання, заручин). Згодом зображення обряду весілля з´являються у прозі: у повістях Г. Квітки-Основ´яненка «Маруся», «Козир-дівка», Т. Шевченка «Наймичка», оповіданні Марка Вовчка «Козачка», Ю. Федько-вича «Люба згуба», романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», поемі П. Куліша «Настуся». Мотиви весільної лірики використали В. Пачовський у віршах «Ведуть дружби до шлюбу...», «До вечері в шлюбнім строю» (збірка «Розсипані перли»), «Весілля» (збірка «На стоці гір»); В. Бобинський у вінку сонетів «Ніч кохання»; Б.-І. Антонич у поезіях «Весілля», «Весільне», «Весільна ніч».

Похоронний обряд давніший за походженням, тому його мотиви зустрічаємо вже в давній літературі, зокрема у літописах (плачі-голосіння за вбитими князями). Яскравим прикладом цього жанру є голосіння руських жінок за своїми вбитими чоловіками та Плач Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім». Формули голосіння використовуються у текстах давньої літератури, зокрема у «Треносі» (тобто «Плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви...») Мелетія Смотрицького, а також у його творі «Лямент... на... жалосное представленіє... Леонтія Карповича»; «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича та ін.

Мотиви голосінь широко відображені й у ліриці. Яскравими прикладами є цикл «Скорбні пісні» зі збірки О. Кониського «Порвані струни»; «Жалібний марш» Лесі Українки, присвячений пам´яті Т. Шев ченка: «Батечку ж наш! / Та вернись до нас! / Та порадь же ти, батьку, нас, / Як без тебе в світі жити Україні / При лихій годині?»; подібною є поезія Т. Тичини «На могилі Шевченка», з мотивами похорону та розмови з померлим пов´язана його поезія «Мамо, мамусю, чом не їсте?». До похоронних пісень наближений цикл віршів «Надгробні стихирі» зі збірки П. Карманського «Ой люлі, смутку»; ряд творів Миколи Вороного зі збірки «De mortuis» («На Тарасовій панахиді», «Пам´яті І. Франка», «На батьковій могилі», «Лемент», «Requiem» та ін.); вірш В. Поліщука «Понесли його в домовину». Символіка і поетика похоронного обряду використана у віршах Т. Осьмачки «На Ігоревому полі», де автор створює новітню легенду-плач Ярославни, та «Труни в гаях» — символічне всенародне оплакування загиблих героїв. Такі мотиви зустрічаються й у сучасній літературі. Яскравим прикладом є «Тренос над ще однією хресною дорогою» І. Калинця.

Дата добавления: 2014-11-29