Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історія, етапи і фактори розвитку кримінально-виконавчого законодавства України 2 страница




Тоді ж були закладені основи створення системи місць позбавлення волі «нового типу», що мала розгорнутися в умовах так званого «військового комунізму». Так, згідно з Тимчасовою інструкцією Народного комісаріату юстиції (НКЮ) від 23.08.1918 р. «Про позбавлення волі як виду покарання та порядок його відбування» усі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі та жіночі, а установи повинні були скластися в наступну систему:

1. Загальні місця ув’язнення (тюрми).

2. Реформаторії та сільськогосподарські колонії як виправно-каральні заклади, особливо для злочинців молодого віку.

3. Іспитові установи для осіб, стосовно яких були підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення.

4. Карально-лікувальні установи для ув’язнених із психічними вадами.

5. Тюремні лікарні.

Крім цих установ створювалися арештантські приміщення для тимчасового тримання затриманих міліцією осіб, а також осіб, які були підсудними або арештантами, які підлягали пересилці. Арештантські будинки були також підзвітні НКВС і відділам місцевих Рад.

Декретом ВЦВК від 21.03.1919 р. були створені концентраційні табори і табори примусових робіт, які не входили до загальної системи місць позбавлення волі. Перші підпорядковувалися Всеросійській надзвичайній комісії, де на час Громадянської війни за постановами РНК утримувалися особи з числа іноземців і колишніх панівних класів, які за певних умов були спроможні боротися з радянською владою. Табори примусових робіт перебували у підпорядкуванні НКВС і являли собою місця, де «примусовою працею в суворій трудовій дисципліні мали спокутувати свою провину особи, котрі вчинили різні злочини та провини (обвинувачені у спекуляції, саботажі, службових злочинах – В. С.), свідомі гнобителі й визискувачі чужої праці та прихильники буржуазії й царсько-дворянського ладу». [31]

Використання кримінального покарання як засобу політичної боротьби за владу обумовило домінування серед принципів виконання покарання принципу класової боротьби.

«Радянська держава не вважає за потрібне лицемірно приховувати свою класову політику і класовий принцип затверджується послідовно в нашому кримінальному законодавстві.

Ми не можемо поставити в однакові умови категорію працюючих і неімущих з одного боку, а з другого – наших класових ворогів, які вчинюють злочини у силу класових привичок, поглядів, інтересів, - і насамперед тому, що цим ми поставили б наших ворогів у явно привілейоване становище, яке вони без сумніву спроможні б були використовувати». [32]

Відзначимо, що принцип класової боротьби існував з різними формулюваннями до недавнього часу і продовжує мати своїх прихильників у політичній боротьбі партій сучасності.

Надалі класова політика реалізовувалася у сфері виконання покарань за наступними напрямками: розподіл ув’язнених по виправно-трудових установах; встановлення умов проходження окремих ступенів «прогресивної системи»; надання дозволів на побачення і переписку, використання літератури та інших джерел інформації; зарахування робочих днів; надання відпусток; застосування умовно-дострокового звільнення; проведення культурно-просвітницької роботи тощо.

Пільги і переваги в усіх цих питаннях, як правило, надаються тільки трудящим.

Як писали у 1931 р. Е. Г. Ширвіндт і Б. С. Утевський, «лезо кримінальної репресії спрямовано в той бік, де знаходяться класові вороги пролетарської держави» [33].

При цьому показово, що за спогадами Б. С. Утевського, до складу Колегії Народного комісаріату юстиції маріонеткової Української СРР у
1919 р. взагалі не входили українці [30]. Ситуація в національному питанні почала змінюватися тільки після початку політики «коренізації».

Практику застосування покарань органами позасудової репресії (масові розправи трійок ЧК і ОГПУ, які завершувалися розстрілами, сюди не входять) можна розглянути за даними НКВС за 1918–1924 роки в наступному вигляді:

- за народними судами налічувалося в 1920 році – 22,3 % від загальної кількості засуджених, в 1921 році – 31,6 %, в 1922 році – 43,2 %;

- за революційними трибуналами налічувалося в 1920 році – 35,3 %, в 1921 році – 40,2 %, в 1922 році - 42,1 %;

- за надзвичайними органами налічувалося в 1920 році – 30,4 %, в 1921 році – 21,2 %, в 1922 році – 2,0 %;

- за іншими установами налічувалося в 1920 році – 12,0 %, в 1921 році – 7,0 %, в 1922 році – 5,7 %. [33]

Перші в радянський час спроби кодифікації та систематизації кримінально-виконавчого законодавства були зроблені за часів підготовки першого проекту Пенітенціарного кодексу УРСР у 1924–1925 рр. [34]

Проект цього Кодексу передбачав створення наступної системи місць позбавлення волі:

1. Арештні дома в яких повинні утримувати ув’язнених, які знаходяться під слідством, а також засуджених на строк не більше 6-ти місяців.

2. Виправно-трудові будинки призначалися для утримання засуджених на строк більше 6-ти місяців і з суворою ізоляцією, а також усі ув’язнені, які знаходяться під слідством згідно постанов відповідних органів.

3. Виправні сільсько-господарчі колонії пропонувалося створювати для утримання засуджених на строк до 5-ти років, якщо Розподільча Комісія встановить що вони належать до трудящих, скоїли злочин з непорозуміння, вперше, або внаслідок скрутного матеріального становища і не викликають небезпеки щодо втечі.

4. Ізолятори спеціального призначення виконують покарання у виді позбавлення волі з суворою ізоляцією відносно засуджених які не належать до класу трудящих і скоїли злочин з класових звичок, поглядів або інтересів.

5. Перехідні виправно-трудові будинки призначалися для засуджених, які пристосувалися до трудового життя і визнані Розподільчою комісією гідними до переводу в умови напіввільного режиму.

6. Реформаторіуми для неповнолітніх правопорушників (у виці від 14 до 18 років) призначаються для засуджених виключно за вироком суду, а також для позбавлених волі правопорушників робітничо-селянського походження у віці від 18 до 20 років.

7. Установи для хворих ув’язнених (лікарні, колонії для туберкульозних ув’язнених).

Перший в Україні Виправно-трудовий кодекс, який набрав чинність із 1 листопада 1925 р., у цілому зберіг започатковану у проекті Пенітенціарного кодексу систему виправно-трудових установ (деякі уточнення були внесені щодо назви установ: арештні будинки були перейменовані в будинки попереднього ув’язнення; виправно-трудові будинки – в будинки примусових робіт; виправно-сільськогосподарські колонії – в трудові колонії). [12]

Але з часу затвердження Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. «Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР» була створена система ГУТАБ (рос. ГУЛАГ), яка виконувала нову міру соціального захисту у виді позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях СРСР.

Фактично була створена централізована загальнодержавна, у межах цілого СРСР, система мобільного пересування значних людських трудових ресурсів до місць їх цільового працевикористання на об’єктах загальнодержавного призначення (будівля шляхів, каналів, залізниць, шахт, рудників, заводів, фабрик, гідроелектростанцій, військових об’єктів, видобуток дорогоцінних металів, лісозаготівля та інші види діяльності, включаючи й науково-технічну).

При цьому згідно зі штатним розкладом виправно-трудового табору тільки вищий керівний склад управлінь, відділів і районів мали спеціальні звання, тобто були атестованими співробітниками. Всі інші посади (адміністративно-господарчі, інженерно-технічні, і потребуючі спеціальних знань) займали ув’язнені, деякі з яких проходили підготовку на спеціальних курсах. [35]

Після створення системи ГУТАБ правове регулювання діяльності місць позбавлення волі набуло вузьковідомчого і утаємниченого характеру.

Початком відновлення законності, дотримання прав і свобод громадян, які формально були закріплені Радянськими Конституціями того часу, була Постанова ЦК КПРС від 30.06.1956 р. «Про подолання культу особи і його наслідків». У 1957 р. в посібнику з виправно-трудового права автори вказують: «Видання посібника – це перша спроба за останні 20 років систематичного викладання навчального курсу Радянського виправно-трудового права… в результаті ворожої діяльності Берії і його співучасників основні положення радянського кримінального законодавства про виправлення і перевиховання засуджених як завдання покарання, а також виправно-трудові кодекси радянських республік (1924 і 1933 років) були забуті та ігнорувалися протягом багатьох років (1937–1953)». [32]

Але могутня репресивно-каральна державна машина СРСР сталінської доби була не спроможна самоліквідуватися. Однак вона мусила почати якось реорганізуватися. Постановами Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р. «Про затвердження Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР» і від 8 грудня 1958 р. «Про затвердження Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР» [36] були започатковані спроби відродження принципу територіальності засудження і відбування призначеного покарання. Тобто йшлося про створення системи установ за місцями звичайного мешкання осіб, які вчинили злочини.

Таким чином, у 50-ті рр. ХХ ст. почала забуватися практика переміщення значної кількості засуджених для виконання виробничо-господарських завдань загальнодержавного призначення у віддалених районах СРСР. Намітилася тенденція обладнання колоній і тюрем за територіальним принципом з одночасним створенням у них власної виробничої бази, яка дозволила б використовувати працю засуджених за місцем відбування покарання.

Протягом 60-х рр. ХХ ст. здійснювалась робота з кодифікації виправно-трудового законодавства, яка завершилась прийняттям першого Загальносоюзного законодавчого акта у сфері виконання покарань. 11 липня 1969 р. були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. [37]

23 грудня 1970 р. було прийнято Виправно-трудовий кодекс Української РСР, який набув чинності з 1 червня 1971 р. і діяв зі змінами і доповненнями до 1 січня 2004 р. (набуття чинності Кримінально-виконавчим кодексом України від 11.07.2003 р.). [38]

За період 1970–1990 рр. була здійснена децентралізація загальносоюзної системи виправно-трудових установ. Був практично втілений принцип територіального відбування покарання, створено власну виробничу базу виправно-трудових колоній, почався процес організації загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених, зміцнилася система підготовки наукових і практичних кадрів системи виконання покарань. [39]

З розпадом Радянського Союзу (1991 р.) почалася перебудова виправно-трудової системи України у напрямку кримінально-виконавчої.

З цією метою тільки за період з 1992 до 2000 р. в Україні було прийнято 16 законів і три постанови Верховної Ради України, 11 указів Президента України і 15 постанов Кабінету Міністрів України, які були спрямовані на гуманізацію законодавства, удосконалення діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи і зміцнення законності у сфері виконання кримінальних покарань. [40]

Після прийняття нового Кримінального кодексу України (2001 р.), який визначив нову систему кримінальних покарань, авторський колектив у складі О. М. Бандурки, П. С. Барнацького, М. Г. Веребенського, Ю. А. Кармазіна, В. А. Льовочкіна, Є. Л. Осауленко, В. М. Трубнікова, В. П. Севостьянова, С. Я. Фаренюка, М. В. Хомича, І. В. Штанька з урахуванням пропозицій, які були висловлені відомими українськими вченими: Л. В. Багрій-Шахматовим, В. О. Глушковим, І. П. Лановенко, М. П. Мелентьєвим, В. П. Пєтковим, Г. О. Радовим, О. П. Северовим, В. М. Синьовим, А. Х. Степанюком, В. П. Філоновим, Ю. О. Фроловим та іншими науковцями і практиками запропонував у встановленому законом порядку проект Кримінально-виконавчого кодексу України, який був прийнятий до розгляду Верховною Радою України 11.07.2003 р. за № 1129-ІV. [1]

Цей кодекс можна вважати нормативно-правовим актом «перехідного» періоду реформування держави від тоталітарного до демократичного режиму правління. Тому деякі пропозиції, які були передбачені проектом, не знайшли свого закріплення в остаточному варіанті Кодексу.

Але до безперечних досягнень його розробки і прийняття слід віднести наступні:

- КВК розроблений на базі аналізу сучасних політико-правових ідей, сформульованих в загальнодержавних, правових і наукових документах, а також працях вчених України;

- здійснено спробу впровадження механізму реалізації конституційних норм і положень у кримінально-виконавче законодавство;

- поширено і визначено об’єкт і предмет правового регулювання виконання усіх видів кримінального законодавства;

- започатковано процес урахування міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

- збережено спадкоємність і розвиток ідей вітчизняних і зарубіжних вчених у галузях наук кримінології, кримінального, виправно-трудового і кримінально-виконавчого права;

- удосконалено і узгоджено структуру і зміст КВК зі змістом і структурою Кримінального кодексу України (2001 р.);

- забезпечений розвиток відпрацьованих у практиці виконання покарань основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених з процесом їх законодавчого закріплення;

- розширено коло суб’єктів державних, громадських, релігійних інституцій, які приймають участь в процесі виправлення і адаптації засуджених і звільнених від відбування покарання. [41]

За роки незалежності в Україні реформування кримінально-виконавчої системи здійснювалося і продовжує здійснюватися за наступними основними напрямками: по-перше, це гуманізація законодавства щодо застосування і реалізації покарань; по-друге, покращення умов тримання засуджених; по-третє, удосконалення роботи персоналу органів і установ виконання покарань. [42]

Питання щодо етапів розвитку кримінально-виконавчого законодавства України є досить складним.

Професор В. М. Трубніков вважає, що: «Спроби покласти в основу періодизації час прийняття законів або інших нормативно-правових актів, які визначають спрямованість і зміст кримінально-виконавчого законодавства в той чи іншій етап розвитку держави... не мають необхідної методологічної бази. А коли ми звертаємось до аналізу таких складних і багатоаспектних соціальних явищ, як злочин і покарання, то їх оцінка не має ані державних, ані інших кордонів». [43]

Професор Г. О. Радов, поклавши до підґрунтя періодизації історії пенітенціарного законодавства більш широку філософську ідею гуманізму, пропонував поділяти її на три періоди:

Перший – «каральний», який надходить з відомих людству часів про «кару небесну» і має теологічне походження до появи у ХVІІІ сторіччі «філантропічних» ідей у країнах Західної Європи;

Другий – «філантропічний» період, який пов'язаний із поширенням прогресивних гуманістичних ідей у Російській імперії, до складу якої входили й українські землі з ХVІІІ до початку ХХ сторіччя;

Тертій – «політичний» період, пов'язаний зі зміцненням державної влади і використанням кримінального покарання як одного із засобів для її захоплення і утримання. Цей період триває з ХХ сторіччя до сьогодення. [12]

Початок формування принципово нового кримінально-виконавчого законодавства України, сутність якого свідчить про бажання України стати поряд з цивілізованими країнами світу, де честь, гідність і права людини вважаються насправді найвищою соціальною цінністю.

Якщо запропоновані реформи кримінально-виконавчої системи і відповідної служби України стануть дійсністю. То сучасний і майбутній період можна буде вважати «гуманістичним». [44]

До факторів, які впливають на розвиток кримінально-виконавчої системи, законодавства, права і відповідної служби в Україні, слід віднести наступні:

1. Політичний – пов'язаний із стабільністю, міцністю і стійкістю державної влади, а також із деполітизацією системи органів і установ виконання кримінальних покарань. Усі суб’єкти вироблення і реалізації єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань повинні спиратися у своїй діяльності на найбільш широке коло демократичних, громадських, суспільних, наукових та інших соціальних інституцій і обов’язково нести відповідальність за результати реалізації цієї політики.

2. Кримінологічний – допомагає оцінити стан, структуру, динаміку злочинності в Україні, виробляє комплекс взаємоузгоджених заходів щодо боротьби, профілактики, попередження, запобігання або протидії їй. Визначає місце і роль в цій діяльності ДКВС.

3. Економічний – визначає місце і умови функціонування підприємств установ виконання покарань у системі розвитку ринкових відносин країн з транзитивною економікою.

4. Соціально-демографічний – визначає рівень соціального захисту всіх верств населення України в усіх сферах життєдіяльності людини і забезпечує збереження і поступове зростання життєвого рівня і народонаселення в Україні і забезпечує соціальний захист персоналу ДКВС і засуджених;

5. Національно-релігійний – забезпечує гармонійні і безконфліктні основи існування кожної людини, незважаючи на її національну або релігійну приналежність;

6. Міжнародний – сприяє становленню України як самостійного і незалежного суб’єкта міжнародних відносин, який спроможний забезпечувати захист прав своїх громадян, які засуджені і утримуються в місцях позбавлення волі за кордоном.

7. Науково-технічний – забезпечує розробку і втілення у практику виконання кримінальних покарань сучасних технологій, засобів і методів, які сприяють покращенню умов функціонування органів і установ виконання покарань.

8. Науково-педагогічний – забезпечує науково-педагогічну підготовку персоналу Державної кримінально-виконавчої служби.

9. Організаційно-управлінський – реалізує завдання щодо виконання всіх видів кримінальних покарань в Україні, забезпечуючи належне функціонування всіх органів і установ ДКВС.

10. Культурний – забезпечує усвідомлення і втілення у норми повсякденної поведінки змісту загальнолюдських цінностей, як персоналом ДКВС, так і засудженими.

Кількість, зміст і значення означених вище факторів не можна обмежити тому, що вони є умовним напрямком впливу на розвиток кримінально-виконавчої системи України та її структурних елементів і самі знаходяться в постійному динамічному взаємозалежному розвитку, але їх врахування завжди сприятиме більш свідомому розумінню питань виконання кримінальних покарань.

 


Література до глави ІІ

1. Кримінально-виконавчий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 3-4, ст. 21.

2. Рішення Конституційного Суду України № 12-рп-98 від 9 липня 1998 року // Офіційний вісник України. -1998. - № 32. – ст. 1209.

3. Zakon.rada.gov.ua – 09.06.2009.

4. Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми теорії та методології. Монографія. – К.: Тов. «Видавництво «Юридична думка»». – 2008. – с.327.

5. Закон України від 23.06.2005 «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 30. – ст. 409.

6. Закон України від 14.04.2009 «Про внесення змін і визнанні втратившими силу деяких законодавчих актів України щодо діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України» // Голос України. – 2009. - № 106 (4606). 11.06.2009. с. 6-7.

7. Карпачова Н.І. Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини та проблеми їх реалізації в Україні // Право України. – 2009. - № 4. – с. 6.

8. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.Х. Степанюка –Х.: Право, 2005. – с.8.

9. Шебанов А.Ф. Система законодавства як наукова основа кодифікації // Радянська держава і право. – 1971. – № 12. – с. 31.

10. Наукові основи радянської правотворчості. – М.: Наука, 1981. – с. 302.

11. Коллингвуд Р.Дж. Ідея історії. Автобіографія. М.: Наука, 1980, с.87-88(-392с)

12. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О. Радов, І.І. Резник. – Київ: РВВ КІВС, 1988, - т.1. – ч.1 с.3-4,13(-414с)

13. Кримінально-виконавче право України: (загальна та особлива частини): Навч. посіб. / О.М. Джужа, С.Я. Фаренюк, В.О. Корчинський та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – 2-е вид., перероб. та допов. – Київ.; Юрінком Інтер, 2002. с.37 (-448с)

14. Кривуля О.М. Філософія: світ – людина – дух. Навч. посібник. – Харків.: ТОВ "Прометей", 2003. - с.97-103. (-296с)

15. Владимирський–Буданов М.Ф. Хрестоматія з історії руського права. – СПб., Київ, 1899. - с.1-113.

16. Исаев И.А. Історія держави і права Росії. Курс лекції. –М.,1993. - с. 9‑16.

17. Білоцерківський В.Я. Історія України. Курс лекцій. – Харків, 1999. – с. 62. (-652с)

18. Сергеевський Н.Д. Руське кримінальне право частина загальна. – СПб., 1910. - с. 116.

19. Фойницький І.Я. Учение о наказании і связи с тюремоведением. – СПб, 1889.

20. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник / Гель А.П., Семаков Г.С., Яковець І.С.; За ред.. проф. А.Х. Степанюка. – К.: Юрінком Інтер, 2008. с.48 (-624с).

21. Циплин В. Курс церковного права: Навчальний посібник. – Клін: Видавництво «Християнське життя», 2004. – с. 17-20.

22. Російське законодавство Х-ХХ сторіч (у дев’яти томах). Т. 4. Законодавство періоду становлення абсолютизму. – М., 1986.

23. Мачулин Л.І. Історія тюремного Харкова (1668-1917 рр.). – Харків: Мачулин, 2005. – с. 110-111.

24. Тюремный вестник. 1912. Октябрь. С. 1706.

25. Ширвиндт Е.Г., Утевский Б.С. Советское исправительно-трудовое право. – М.: Юрид.лит., 1957. – с. 98.

26. Григор’єв О.М. Пенітенціарна теорія та практика в Російській імперії в кінці ХVІІІ – на початку ХХ століття: Історико-правове дослідження (на прикладі Українських губерній). – Дисертація канд. юрид. наук. – Київ: КНУВС, 2007. – с. 167.

27. Детков М.Г. Зміст пенітенціарної політики Російської держави і її реалізація в системі виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі в період 1917-1930 років. – М., 1992. – с. 5-26.

28. Ленин В.И. «Конспект раздела о наказаних пункта Програми о суде» // Ленин В.И. Полное собрание починений, т. 38, с. 408.

29. Утевский Б.С. Воспоминания юриста. – М.: Юрид.лит., 1989. – с. 219.

30. Становлення радянського виправно-трудового права (жовтень 1917 р. – 1925 р.). Вып. 1 ч. 1. - Рязань, 1984. – с. 33-38.

31. Ширвиндт Е.Г. Наше виправно-трудове законодавство. – М., 1925. – с. 30 (115 с.).

32. Ширвиндт Е.Г., Утевський Б.С. Радянське виправно-трудове право. – М.: Вид-во Юридична література, 1957. – с. 18 (244 с.).

33. Ширвиндт Е.Г., Утевський Б.С. Радянське виправно-трудове право. Вид. 2-е. – М.: НКВС, 1931. – с. 70.

34. Пенітенціарний кодекс УРСР. – Харків: НКВС УРСР, 1924.

35. Кузьмін С.І. Політико-правові основи становлення і розвитку виправлено-трудових установ. Навч. посібник. – М.: Академія МВС СРСП, 1988. – с. 50-54 (96 с.).

36. Кузьмін С.І. Діяльність виправно-трудових установ (1936-1960 рр.). – Навчальний посібник. – М.: Академія СРСР. – с. 33-34 (95 с.)

37. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. – М.: Юрид. літ., 1983. – с. 324-347 (352 с.)

38. Виправно-трудовий кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1971. - № 1. – ст.. 6.

39. Богатирьов І.Г., Богатирьова О.І. Державна кримінально-виконавча служба України (Історія та сучасність). – Дніпропетровськ: ПП «Ліра ЛТД», 2007. – 352 с.

40. Карпачова Н.І. Стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні. – Харків: Консул, 2002. –с. 198 (350 с.)

41. Севастьянов В.П. Загально концептуальні принципи розробки проекту Кримінально-виконавчого кодексу України // Збірник наукових праць. Серія “Право”. Вип. 3. – Харків: ХНАДУ, 2003. – с. 158-162.

42. Вербенський М.Г. Гуманізація виконання покарань в Україні. // Вісник Центру суддівських студій. – 2004, № 2-3. – с. 6-9.

43. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України. – Харків: “Рубікон”, 1998. – с. 22-23. (398 с.).

44. Пєтков В.П. Пенітенціарне законодавство і його реформування: Навчальний посібник. – Запоріжжя: ЗЮІ, 1997. – с. 87 (240 с.).


Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

1. Поняття і завдання кримінально-виконавчого законодавства України.

2. Система нормативно-правових актів у сфері виконання кримінальних покарань в Україні.

3. Поняття принципів законодавства та критерії їх визначення.

4. Закріплення принципів у Кримінально-виконавчому кодексі України.

5. Наукові принципи розвитку кримінально-виконавчого законодавства України.

6. Основні методологічні підходи історичного дослідження кримінально-виконавчого законодавства України.

7. Перші відомі джерела законодавства Київської Русі (ХІ-ХІІІ ст.).

8. Статут Великого князівства Литовського.

9. Покарання в українській козацькій державі (ХV-ХVІІІ ст.).

10. Кодекс “Про права, за якими судиться малоросійський народ” (1743–1748).

11. Організація і діяльність “Товариства піклувального про тюрми”.

12. Система військово-тюремних установ (1869).

13. Діяльність Головного тюремного управління Тимчасового Уряду (1917).

14. Класовий принцип застосування і виконання кримінальних покарань (1919–1953).

15. Перший виправно-трудовий кодекс України (1925).

16. Положення про виправно-трудові табори ОДПУ (НКВС) СРСР (1930).

17. Кодифікація виправно-трудового законодавства з 1953 до 1991 р.

18. Реформа кримінально-виконавчої системи України (1992–2003).

19. Етапи розвитку кримінально-виконавчого законодавства України.

20. Фактори розвитку кримінально-виконавчої системи України.

Глава ІІІ. Органи і установи
кримінально-виконавчої системи України




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-29; Просмотров: 2086; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.007 сек.