Тема 4: Міжнародно-правове регулювання. Міжнародна законність та міжнародно-правова відповідальність 2 страница

а) загальному режиму;

б) універсальному режиму;

в) видовому режиму;

г) спеціальному режиму.

7. Верховенство міжнародного права над політикою належить до:

а) загальносоціологічних засад міжнародного правопорядку;

б) загальних юридичних принципів міжнародного правопорядку;

в) ідеологічних засад міжнародного правопорядку;

г) принципів функціонування міжнародного правопорядку як системи.

8. Демократичні міжнародно-правові відносини є:

а) політико-правовою основою міжнародного правопорядку;

б) економічною основою міжнародного правопорядку;

в) ідеологічною основою міжнародного правопорядку;

г) цільовою основою міжнародного правопорядку.

9. Критерієм правомірності режиму міжнародної законності є:

а) його доцільність у певний історичний період;

б) його доцільність у певних політичних умовах;

в) його відповідність принципам міжнародної законності, які діють у певний період;

г) його відповідність принципам міжнародної законності, які мають локальний характер.

10. В міжнародному правопорядку регіоналізм:

а) є ознакою ефективності;

б) є ознакою послаблення;

в) не впливає на правопорядок;

г) Ваш варіант відповіді.

Реферати (ессе), презентації:

1.Відповідальність міжнародних організацій.

2. Обставини, що виключають відповідальність держав.

3. Види і форми відповідальності у міжнародному праві.

4. Основи міжнародної законності.

5. Дотримання міжнародного правопорядку.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Тема 5: Територія і міжнародне право

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосуються території. У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.

Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові режими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних просторів – відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря. Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування. Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами – членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом. Державна територія – це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія – це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна – морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Територія зі змішаним режимом – це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; 2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом – це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної території. Але найбільш вдалою вважається наступна: державною територією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку – вона визначає просторову межу державної влади. У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права.

Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін. Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет – це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає: – право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року); – визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави.

Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами; – право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини; – виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах; – невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб; – визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в -порушення міжнародного права; – наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб; – право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами.

Питання, що стосуються придбання державної території, завжди належали до числа найважливіших, найскладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприклад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді. Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку. У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо: – здійснює над нею державну владу; – організує на ній господарську діяльність; – повідомляє іншим державам про приєднання цієї території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (наприклад, відкриття Христофора Колумба), – хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і... привласнив»), одержав найменування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння таких територій. Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізованих» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням законних прав і інтересів корінного населення, така практика продовжувалася сторіччями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприклад, як придбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні держави – Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду – США і Японія захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів. У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші – як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті – як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади. Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, – суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п. Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кордонів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони. Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України». Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору. Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження. За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні – вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); б) орографічні – що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); в) геометричні – вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави. Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства. На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права – звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна – у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики – у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного простору – у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів – у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; космінного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) – у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік – у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік – в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 р. та ін.

Всі ріки за їх географічним і правовим положенням діляться на: а) національні – які протікають по території однієї держави і знаходяться під її суверенітетом, режими яких установлюються винятково цією державою на основі внутрішнього законодавства; б) міжнародні – які протікають територією двох і більше держав чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про тікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється заінтересованими державами на основі міжнародного акту. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на: а) багатонаціональні ріки – це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не використовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав, їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки – це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Америці та ін.).

Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному – вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному – повинні мати вихід у море; 3) функціональному – мати можливість здійснення регулярного судноплавства. Слід зазначити особливу значимість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки по управлінню такими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у даний час утратив свою актуальність. У даний час функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання».

Глосарій: територія, територіальне верховенство, державна територія, повітряна територія, сухопутна територія, водна територія, підземна територія, територіальне море, квазідержавна територія, державний кордон, делімітація, демаркація, редемаркація, прикордонний режим, прикордонна зона, материк, острів, анклав, територіальне верховенство держави, прилегла зона, виключна економічна зона, континентальний шельф, міжнародна територія, національна територія, відкрите море, цесія, правові підстави зміни державної території, оренда території, окупація, військова окупація, анексія, давнина володіння, без’ядерна зона.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Що розуміється під поняттям територія у міжнародному праві?

1.2. Які існують види територій з погляду міжнародного права?

1.3. У чому полягають особливості правового режиму міжнародних каналів?

1.4. Що таке анклав?

1.5. Які загальні й відмітні риси правового режиму Арктики і Антарктики?

1.6. Які річки отримують статус міжнародних?

1.7. Що розуміється під поняттям міжнародна (недержавна) територія?

1.8. Які існують способи надбання державної території?

1.9. У чому полягають особливості повітряної території держав?

1.10. Що розуміють під поняттям подвійна цесія?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на практичному занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Підготуйте список спеціальної літератури до питання «Територія у міжнародному праві».

4.2. Скласти таблицю за схемою:

Види міжнародної території	Правовий режим та його особливості

4.3. Поміркуйте над запропонованою тезою і свої роздуми викладіть у формі есе: «Анклав у сучасномусвіті».

4.4. Підготуйте електронний варіант презентації з питання «Територія України з позиції міжнародного права».

5.Розв’язати тести:

1. Основною характеристикою території в міжнародному праві є:

а) загальна площа;

б) правовий режим;

в) географічне положення;

г) чисельність населення.

2. Міжнародний район морського дна є:

а) державною територією;

б) територією з міжнародним режимом;

в) територією зі змішаним режимом;

г) територією з особливим режимом.

3. Анклав є складовою:

а) сухопутної території;

б) акваторії;

в) підземної території;

г) повітряної території.

4. Верхня межа повітряної території держави складає:

а) 140-150 км;

б) 120-130 км;

в) 100-110 км;

г) 90-100 км.

5. Не підлягають привласненню:

а) території з міжнародним режимом;

б) території зі змішаним режимом;

в) території з особливим режимом;

г) умовні території.

6. Які способи зміни державної території не можуть бути визнані правомірними?

а) цесія, ефективна окупація

б) анексія, військова окупація

в) ефективна окупація, давнина володіння, оренда;

г) цесія, військова окупація.

7. Міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав, належать до:

а) державної території;

б) території з міжнародним режимом;

в) території зі змішаним режимом;

г) території з особливим режимом.

8. Проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками це:

а) делімітація;

б) демаркація;

в) розмежування;

г) редемаркація.

9. Якою може бути демілітаризація?

а) обмеженою або повною;

б) повною або частковою;

в) мінімальною або повною;

г) необмеженою або обмеженою.

10. Антарктида:

а) належить країнам-дослідникам;

б) належить всім країнам світу;

в) нікому не належить;

г) належить країні, чий дослідник вперше відкрив Антарктиду.

Реферати (ессе), презентації:

1. Міжнародно-правовий режим водних об’єктів.

2. Без’ядерні зони.

3. Правовий статус Арктики.

4. Міжнародно-правовий режим Антарктики.

5. Інститут подвійної цесії у міжнародному праві.

Література: 4, 5, 6, 30, 31, 51, 65, 71, 75, 76, 78, 92, 95, 102, 107, 115, 119, 121.

* * *

Змістовий Модуль 2. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Дата добавления: 2014-11-29