Основах законодавства України про охорону здоров'я

Кодексі законів України про працю

Основні законодавчі акти з охорони праці

Основним законом, що гарантує право громадян на належні, безпечні та нешкідливі умови праці, є Конституція України (від 28 червня 1996 р. із змінами та доповненнями). У ній проголошено, що громадяни України мають право на працю, яку вони вільно обирають або на яку погоджуються.

Роботодавець (власник підприємства) зобов’язаний забезпечити працівникам безпечні та нешкідливі умови праці відповідно до вимог безпеки і гігієни праці.

Держава створює умови для повної зайнятості працездатного населення, однакові можливості для громадян у виборі професії та роду трудової діяльності, запроваджує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки робітників.

Реалізація цих прав здійснюється через виконання вимог, викладених у законодавчих актах щодо охорони праці, а саме:

- Законі України "Про охорону праці"

- Законі України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"

- Законі України "Про пожежну безпеку"

- Законі України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення

- Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища"

- Законі України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"

- Законі України "Про поводження з радіоактивними відходами"

- Законі України "Про дорожній рух"

- Законі України "Про колективні договори і угоди" тощо.

Закон України "Про охорону праці" № 2694-ХІІ від 14.10.1992 р.

має велике соціально-економічне значення, оскільки стосується життєвих інтересів громадян. 21.11.2002 р. Верховна Рада України затвердила Закон "Про внесення змін до Закону України "Про охорону праці", який повніше відповідає вимогам європейських директив.

У "загальних положеннях", крім основних завдань організації охорони праці чітко визначенні поніття:

Роботодавець – це власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання; фізична особа, яка використовує найманну працю.

Працівник – це особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).

Сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних і фізичних осіб, які використовують найману працю та на всіх працівників.

У ст. 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці щодо:

- пріоритету життя і здоров'я працівників;

- підвищення рівня промислової безпеки;

- соціального захисту працівників, повного відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

- інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

- використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Розділ ІІ "Гарантія прав на охорону праці".

Трудовий договір не може містить положень, які суперечать законам та ін. нормативно-правовим актам. Під час укладання трудового договору роботодавець повинен поінформувати працівника під розписку про умови праці та наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливий вплив їх на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах.

Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.

Усі працівники підлягають загальнообов’язковому державному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Права працівників на охорону праці під час роботи передбачають, що умови праці на робочому місці, безпека, стан засобів колективного та індивідуального захисту, санітарно-побутові умови мають відповідати вимогам законодавства.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя, для людей, які його оточують, для виробничого середовища. Про що він повинен негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Цей факт підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки.

За період простою з причин, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не виконує вимоги колективного договору. У такому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за його згодом на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і в разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати навчання працівника з набуття ін. професії.

Дата добавления: 2014-11-29