Масштаби та тенденції міжнародних інвестиційних потоків

Причини та економічні ефекти прямих закордонних інвестицій

Наслідки міжнародної міграції капіталу для країн — експортерів та країн — імпортерів прямих закордонних інвестицій (ПЗІ) різно­манітні та суперечливі.

Головною та єдиною причиною міжнародного руху капіталу є різна прибутковість його вкладання у різних країнах.

Отже, структура вигод та втрат від міжнародної міграції капіталу ідентична структурі вигод та втрат від міжнародного руху товарів та міжнародної міграції робочої сили: усунення бар'єрів вигідне світу в цілому та тим групам, для яких свобода переміщення означає додат­кові можливості, але завдає шкоди групам, для яких свобода означає жорсткішу конкуренцію.

Крім розглянутого прямого ефекту ПЗІ, може виникати вторинний (непрямий) ефект, який виявляється у розвитку супровідних вироб­ництв. Розмір цього ефекту може у декілька разів перевищувати роз­міри прямого ефекту. Суттєва додаткова вигода країн — експортерів капіталу може виявитися у створенні нових ринків збуту, гарантова­ному забезпеченні своїх підприємств дешевою сировиною, можли­вості обійти тарифні та нетарифні бар'єри.

Імпорт капіталу супроводжується виник­ненням численних внутрішніх та зовнішніх проблем. На нього впли­вають структура та спеціалізація виробництва, стан фінансових ринків, рівень конкуренції, становище у соціальній сфері, курс національної валюти. Залежно від цих чинників імпорт капіталу може приводити до тіснішого співробітництва та виступати однією з його форм або загострювати існуючі економічні суперечності між державами, особ­ливо тими, що знаходяться на різних ступенях економічного розвитку.

Наприкінці 80-х років характерною особливістю світового гос­подарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносно­го надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одно­часно і експортерами, й імпортерами капіталу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

1. які переважно вивозять (нетто-інвестори);
2. які приймають;
3. в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ е дещо умовним, оскіль­ки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, дода­лись Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загаль­ний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними моти­вами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближен­ня виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капі­талу. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Дер­жава сама стає інвестором за. кордоном, підтримує і стимулює при­ватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні орга­нізації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнарод­ному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Виклика­но це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну неза­лежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних тери­торіях.

Методи залучення іноземного капіталу до розвитку національної еко­номіки країни:

• позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;

• фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;

• нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допо­мога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональ­них корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позико­вих капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важ­ливою рисою-інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., Німеччини — 62 млрд дол. США. Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності.

Рекомендовані літературні джерела:

Основні: [2, 3, 4, 6, 7].

Додаткові: [14, 20, 37, 44, 46].

Дата добавления: 2014-12-07