Структура політики, її суб’єкти і об’єкти

Структура політики може бути виражена через її форму, зміст, процес і рівні.

Форма політики – це її організаційна основа, інститути: сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової, влади, партійних і громадсько-політичних утворень, рухів, груп інтересів і т. ін.

Зміст політики визначають такі основні категорії:

а) політичні цінності: фундаментальні ідеї, зразки діяльності, суспільні ідеали; за своєю природою і сутністю вони становлять синтез індивідуальних, соціально-класових, національно-етнічних та загальнолюдських засад;

б) політичні інтереси: усвідомлені мотиви, стимули до політичних дій, що визначають їх напрям і характер; спрямовані на здобуття, утримання, перерозподіл або реалізацію державної влади; спираються на економічні, соціальні та інші практичні інтереси, співвідносяться з вимогами останніх. Демократичний порядок не означає механічного урівноваження всіх інтересів, що функціонують у суспільстві. Держава, громадсько-політичні інститути покликані створювати умови для реалізації здорових, перспективних інтересів і зводити заслін перед спотвореними політичними інтересами, такими, що суперечать життєвим потребам і соціальним прагненням народу, національним інтересам країни;

в) політична свідомість: політичні погляди, теорії, загальні орієнтири і установки індивідів, їх знання і уявлення про політику, усвідомлене ставлення до своїх найважливіших інтересів та розуміння шляхів їх досягнення;

г) політичні норми: загальноприйняті, а також встановлені державою або визначені іншими суб’єктами політики обов’язкові правила, що відображають вимоги розвитку широкого спектра політичних відносин, політичної системи. Найважливіші політико-правові норми зафіксовані в Конституції та інших нормативних актах у галузі конституційного права. Це також партійні програми, устави, меморандуми, тексти політичних доповідей, промов тощо.

Політичний процес є формою функціонування політичної системи, сукупністю дій усіх інституціональних і неінституціональних суб’єктів політики; відображає реальну взаємодію індивідів, соціальних груп, інститутів влади в реалізації ними своїх специфічних ролей і функцій. Політичний процес виявляється через політичні відносини: між соціальними спільнотами, між організаціями, які виражають інтереси цих спільнот, між спільнотами, організаціями та державою, нарешті, всередині певних організацій, партій або владних структур, а також на міждержавному рівні.

Рівні політики:

– нижчий (мікро-рівень): охоплює окремі структури і організації, індивідуальну діяльність, партійні осередки, громадсько-політичні організації, профспілки;

– середній (мезо-рівень), або проміжний: органи місцевого самоуправління, різноманітні установи і організації районного і обласного масштабу;

– вищий (макро-рівень) – загальнодержавний, національний: характеризує діяльність органів державної влади і впливових (парламентських) політичних партій всередині країни;

– найвищий (мега-рівень): зовнішньополітична діяльність держав та міжнародних організацій у вирішенні питань міждержавних стосунків та глобальних проблем людства.

Суб’єкт політики (від лат. subjectum – носій прав і обов’язків) – це індивід, соціальна група, організація, які так чи інакше беруть участь у політичному житті. (У англійській мові слово „суб’єкт” (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно означає „підданий”, а використовується слово „актор” (від лат. actor – діяч)).

Об’єкт політики (від лат. objectum – предмет) – це особа, соціальна група, організація, а також суспільні сфери, явища, процеси й ситуації, на які спрямована діяльність і вплив суб’єктів політики. Суб’єкти і об’єкти політики співіснують у діалектичній єдності: суб’єкт не існує без об’єкта, на який чинить вплив, а в момент зворотного зв’язку (підтримки чи протидії з боку останнього) перетворюється на об’єкт політики, і навпаки – об’єкт, змушений у той чи інший спосіб реагувати на дії суб’єкта, сам стає суб’єктом. Отже, все залежить від тих конкретних обставин, у яких розгортається політична діяльність.

До суб’єктів і об’єктів політики належать:

– особа як первісний суб’єкт і об’єкт політики;

– політичний лідер – персоніфікований суб’єкт і об’єкт, здатний справляти суб’єктивний вплив на політичні процеси і, разом з тим, змушений враховувати вплив того середовища, в якому діє;

– політична еліта, діяльність якої має вирішальне значення для вироблення та здійснення державної політики;

– соціальна спільнота як основний суб’єкт і об’єкт політики (класи, соціальні прошарки, професійні, демографічні, територіальні групи населення);

– етнонаціональна спільнота;

– громадський рух як основний покажчик рівня і характеру суспільних потреб;

– громадсько-політична організація – усталений, сформований суб’єкт і об’єкт політики, що сприяє розвитку трудової, соціальної та політичної активності й самодіяльності своїх членів, захищаючи їхні інтереси;

– політична партія – політизований, колективізований суб’єкт і об’єкт політики, що має свою платформу, чітку структуру, активно включений у політичні процеси і схильний до взяття влади;

– держава – офіційно визнаний суб’єкт і об’єкт політики, який діє через свої законодавчі, виконавчі та судові органи, забезпечуючи життєдіяльність суспільства в усіх його сферах (суб’єкт), і є об’єктом для всіх попередніх суб’єктів політики [Політологічний енциклопедичний словник /Упоряд. В.П. Горбатенко... – С. 640 – 641].

Класифікація суб’єктів політики може бути здійснена за характером їхньої дії і місцем, яке вони посідають у структурі суспільства:

а) соціальні суб’єкти: окремі індивіди і різні спільноти (соціально-класові, етнічні, демографічні, територіальні), громадсько-політичні організації, які виявляють свою політичну поведінку через непрофесійні форми політичної участі;

б) інституціональні: держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд тощо), політичні партії, органи місцевого самоврядування), створені для безпосереднього здійснення процесу владування;

в) функціональні: церква, армія, засоби масової інформації – вони, як правило, спеціально не виконують політичних функцій, а беруть у ній участь за певних умов, іноді опосередковано. Так, армія є складовою частиною держави і не може виступати самостійним суб’єктом політики, але стає ним під час військових переворотів, беручи на себе усю повноту державної влади. Бувають винятки і щодо церкви: у Ватикані поняття держава і церква нероздільні, у деяких мусульманських країнах (Іран) релігійна влада як офіційний політичний інститут стоїть над державою.

Розмежування між зазначеними групами суб’єктів є умовним, у конкретних обставинах політичного процесу їхня взаємодія буває досить щільною, хоча окремі з них мають різні динамічні якості: більш консервативними з них є держава, нація, партія і значно радикальнішими – окремі особи, деякі політичні лідери, масові рухи популістського характеру.

Дата добавления: 2014-12-07