Розвиток театру та кіно 2 страница

На початку нового тисячоліття театральне мистецтво України знову опинилося на роздоріжжі. Стара мережа державних театрів, створена ще в 30-х роках XX ст., потребує реформування, утверджується також новий тип видовища, виникають нові організаційні театральні форми. Так, уКиєві було створено перший приватний Національна опера України ім. Т. Шевченка, Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, Національний Львівський академічний театр ім. М. Заньковецької та Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, а також понад десяток академічних, колективі в і велика кількість державних театрів й антреприз. Театр «Браво» (художній керівник Л. Гитаренко), виникли театральні агентства, антрепризи, актори державних театрів почали працювати за контрактом.

Проте головне - кардинально змінюється сам театр. Відтак, у сучасному театральному процесі помітні дві основні тенденції: з одного боку, театр вбирає в себе дедалі більше елементів розважальних видів мистецтв - шоу, естради, цирку, з іншого, - він стає елітарнішим, тяжіє до камерності й втрачає риси масового мистецтва, такого, яким він був упродовж багатьох років.

Духовна культура українського народу у XIX ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу. Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їх духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 р., причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опублікована газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму проблему - поразку Червоної Армії у боях 1941 р., трагічні наслідки цього. Він вбачає причини у конфлікті поколінь військових керівників, старого і нового генералітету. Це була нормативна правда, вигідна політичній верхівці, оскільки реабілітувала її прорахунки. І все ж вона була моментом істини у цілому комплексі обставин, що вплинули на несприятливий перебіг подій першого етапу війни. За сценаріями О. Корнійчука 1943 р. знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України".

Художні фільми про війну створюються на українських кіностудіях: "Костянтин Заслонов", "Від Бугу до Вісли", "Зв'язковий підпілля" за сценаріями Ю. Яновського, "Ракети не повинні злетіти" і "Перевірено - мін немає" - за сценаріями II. Загребельного. Т. Левчук поставив фільм-трилогію "Дума про Ковпака" з К. Степанковим у головній ролі і "Війну". Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної, ролі у фільмі "В бій ідуть тільки "старики". Йому ж належить авторство стрічки "Ати-бати, йшли солдати".

Перипетії воєнних років передає хронікально-документальне кіно. Визнання глядачів в Україні та за її межами здобув фільм В. Артеменка "Солдатські вдови", серед яких - і мати режисера. З мальовничого села Мельники, що на Черкащині, на фронт пішли сотні чоловіків, а повернулися одиниці. Загинули й музиканти духового оркестру, їх осиротіло чекають і вдови, і музичні інструменти. З першого повоєнного випуску школи цього села вийшли відомі митці: письменник і режисер В. Ілляшенко, режисери кіно ІО. Тупицький і В. Артєменко, пізніше - театральний режисер М. Ілляшенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України - фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" О.Іллєнка, "Вавилон XX"режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх удома і. за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова - видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору - однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично йвиразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців

Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколай­чука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка - майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з ба­гатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті, народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках. На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Доброволь-ського, Г. Юри, Н. Ужвій, її; Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О, Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, II. Козицького, хоровому й пісенному - П. Гайдамаки, II. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, її; Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О, Ватулі, О. Кусенко. Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідео­логічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресій. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, а й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політично ціле­спрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робила можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі" і "Довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір - шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, ІО. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. За-ливаха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потужного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від рукопису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'яти років. "За все своє творче життя, - згадував О. Довженко, - я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікованими майстрами".

60-ті роки увійшли в історію як роки значного духовного піднесення. Де­мократичний рух, пов'язаний з наслідками хрущовської «відлиги», великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскравіше виявився у двох національних кі­нематографіях - грузинській («Древо бажань» - Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно - явище цікаве і трагічне водночас. Його витоки беруть початок з міфології давніх слов'ян, традицій українського фольклору, творчості раннього О. Довженка.

Напрям «українське поетичне кіно» асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіно - митці розповідали про одвічні проблеми життя-смерті, кохання-ненависті, товариства-зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно України вважають картину «Тіні забутих предків» (1964) - історію про гуцульських Ромео і Джульєтту - Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне кохання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського, яку перенесли на екран талановиті українські митці. Фільм «Тіні забутих предків» - яскравий приклад ко­лективної кінотворчості. Своїм тріумфом (призи міжнародних фестивалів у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов'язана дивовижному творчому ансамблю однодумців - оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скорику, виконавцям головних ролей - Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об'єднала на знімальному майданчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924-1990).

За кордоном фільм «Тіні забутих предків» демонструвався під назвою «Червоні коні». Цей яскравий художній образ закарбував на плівці талано­витий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Останній фільм - яскравий твір українського кі­номистецтва - присвячено трагічній сторінці історії України - утвердженню соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іллєнко запропонував глядачеві драматичну кіноісторію про трагічне протистояння в родині Звонарів, що перетворило її головних героїв - Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколайчук) - на братів-ворогів.

Саме Іванові Миколайчуку (1941- 1987) судилося стати своєрідним символом, «актором номер один» поетичного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах «Пропала грамота», «Анничка», «Захар Беркут» та ін. Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: «Вавилон - XX» і «Така тепла, така пізня осінь».

Важливе місце в контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка «Камінний хрест» - вільна екранізація відомої новели В. Стефаника. Так, українські режисери значну увагу зосередили на традиційному для нашого кінематографа жанрі - екранізації («Вій» за М. Гоголем К. Єршова, «Хліб і сіль» за М. Стельмахом Г. Кохана, «Захар Беркут» за І. ФранкомЛ. Осики, «Пропала грамота» за М. Гоголем Б. Івченка, «Каштанка» за А. Чеховим Р. Балаяна, «Овід» за Л. Войнич М. Мащенка, «Чорна курка, або Підземні мешканці» за А. Погорельським В. Греся, «Лісова пісня. Мавка» за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, «Танго смерті» за М. ХвильовимО.Муратова, «Меланхолійний вальс» Б. Савченка, «Записки кирпатого Мефістофеля» Ю. Ляшенко, «Співачка Жозефіна й мишачий народ» С. Маслобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Осика), і «міської прози» (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні пошуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком самостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.). Майже аналогічна ситуація склалася й у інших кіножанрах: біографічному фільмі («Тарас Шевченко»

Савченка, «Сон» В. Денисенка, «Помилка Оноре де Бальзака» Т. Левчука, «Іду до тебе» М. Мащенка, «Повернення Батерфляй» О. Фіалка та ін.); психологічній драмі («Весна на Зарічній вулиці» М. Хуцієва, «Гадюка» В. Івченка, «Воєнно-польовий роман» П. Тодоровського, «Які ж були ми молоді» М. Бєлікова, «Звинувачується весілля» О. Ітигілова, «Ребро Адама» В. Криштофович тощо);детективно-пригодницькому напрямі («Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жанру кінокомедії 60-х років стала кінематографічна інтерпретація класичної п'єси М. Старицького «За двома зайцями» режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики вітчизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та російських акторів М. Криницину, О. Борисова, Н. Наум та ін. У межах комедійного жанру було також створено картини «Роки молоді» О. Мішуріна, «Королева бензоколонки» О. Мішуріна та М. Літуса, «Приходьте завтра» Є. Ташкова, «Бумбараш» М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів «Пропала грамота» і «Вавилон - XX».

У 90-х роках жанр кінокомедії знову привертає увагу українських кінематографістів. На екрани виходять фільми «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» М. Іллєнка; «Декілька любовних історій» А. Бен- кендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Ласка); «Москаль-чарівник» М. Засєєва- Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), «Принцеса на бобах» В. Новака.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають історичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення минулого України пов'язаний з 30-40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин - «Коліївщина» І. Кавалерідзе та «Богдан Хмельницький» І. Савченка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку «Олекса Довбуш» В. Іванова. «Другий похід» у глибини вітчизняної історії українські кіномитці здійснили у 80-х роках. У цей часз'являються фільми «Данило - князь Галицький» Я. Лупія, «Ярослав Мудрий» Г. Кохана, «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми «козацької» тематики («Козаки йдуть», «Тримайся, козаче!», «Поки є час», «Дорога на Січ» та ін.), а також телесеріал «Роксолана». Наприкінці 90-х років було створено картини про знакові постаті української історії: «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка та «Богдан-Зіновій Хмельницький» М. Мащенка, що стали предметом гострих дискусій.

Загальну картину розвитку українського кіно не можна вважати завершеною, якщо не згадати імена кіно - митців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: документальному - В. Шевченко, О. Коваль, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково-популярному - Ф. Соболєв, А. Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани виходять фільми, що здобувають популярність у глядача й отримують високу оцінку фахівців («Савушкін, який не вірив у чудеса» О. Баринової, «Сезон полювання» А. Вікіна, «Аліса в країні чудес» Є. Пружанського, «Покрово- покровонько» А. Трифонова, «Ходить гарбуз по городу» В. Костилєва, «Як метелик вивчав життя» Л. Ткачикової).

Значною подією в житті вітчизняної анімації стала картина «Пригоди капітана Врунгеля». Своїм успіхом вона зобов'язана творчій співдружності режисера Д. Черкаського, художника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їхньою роботою став оригінальний ані- маційний фільм «Острів скарбів», в якому було використано елементи ігрового кіно. Спроби об'єднати анімацію та ігровий фільм розпочалися давно. Пригадаймо картини «Новий Гулівер» і «Золотий ключик» (О. Птушко), в яких завдяки специфічним прийомам - комбінованій кінозйомці і монтажу - в одному кадрі діяли ляльки і «живі» актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанрутелесеріалу („Роксолана “,режисер Бориса Небієрідзе, „Острів любові“, режисер Олег Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем“, у якому український акторБогдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі„Чорна рада“ Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу“ (2001).

Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х - першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як „Голод-33“ (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, „Атентат Осіннє вбивство у Мюнхені“ (1995),„Нескорений“ (2000) і „Залізна сотня“ (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедяфільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм „Мамай“ Олеся Саніна вперше представлявУкраїну на премії „Оскар“.

У 2005 році стрічка „Подорожні“ молодого українського режисераІгоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію^[3][4]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: „Помаранчеве небо“ (2006, режисер Олександр Кірієнко), „Прорвемось!“ (2006, режисер Іван Кравчишин), „Оранжлав“ (2006,Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав“ отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“ в Анапі (Росія).

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру „Штольня“ (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар".Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн), Двоє і війна ($2 млн).

Питання для самоконтролю:

1. Які новаторські риси характерні для театру "Березіль"?

2. Розкрийте основні риси розвитку української культури у другій половині XX століття

3. Де і коли було створено перший український стаціонарний театр.

4. Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

5. Дайте характеристику нової соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливостей.

6. Визначте основні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

7. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

8. Що свідчить про зростання національної культурної самосвідомості в сучасних умовах та які її основні фактори?

Література:

1. Бичко А.К. Народная мудрость Руси (Анализ философа). - К.,1988.

2. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988.

3. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1991. - Т. 1.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Л., 1991.

5. Златоструй. Древняя Русь X-XIII веков. - М., 1990.

6. История культури Древней Руси. - М., 1948-1951. - Т. 1-2.

7. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. - Л., 1996.

8. Історія української культури. - К., 1993.

9. Рибаков Е.Я. Язичество дрєвних славян. - М., 1981.

10. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

11. Січинський В. Чужинці про Україну. - Л., 1991.

12. Драгоманов М. Вибране. — К., 1996.

13. Забужко О.С. Філософія української ідеї: Франківський період. - К., 1993.

14. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. - К., 1994.

15. Історія української літератури: У 2 т. - К., 1987. - Т. 1.

16. Історія українського мистецтва: У 6 т. - Т. 4. - Кн. 1. - К., 1969; Кн. 2. - К., 1970.

17. Історія української музики: У 6 т. - Т. 2. - К., 1990; Т.З. - К., 1990.

18. Костомаров М. Вибране. - К., 1997.

19. Лобановський Б.Б., Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини XIX ст. - поч. XX ст. - К., 1989.

20. Семчишин Мирослав. Тисячоліття української культури. - 1993.

21. Українська художня культура: Навч. посіб. - К., 1995.

22. Культурна політика України. - К., 1995.

23. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія україно­знавства, етнологія, культура). - Л., 1994.

24. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К., 1990.

25. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К. 1998. - С. 536-715.

26. Культура українського народу. - К-, 1994. - С. 213-266.

27. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1996.

28. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Збірник документів. - К., 1993.

29. Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Додаток до газети "Урядовий кур'єр". - 1999. - 6 травня.

Дата добавления: 2014-12-07