Франція

Англія

Італія

- Ніколо Макіавеллі (1469-1527; “Володар”, “Міркування про першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”) намагався звільнити політику від релігійних і моральних основ. Сутність віровчення важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди. Відстоював гасло “мета виправдовує засоби”, що означало можливість порушення задля слави і могутності моральних норм. Допускав аморальність правителя лише у випадках смертельної небезпеки для вітчизни, в усіх інших випадках правитель повинен бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.

- Віко Джамбатіста (1668-1744; “Основи нової науки про суспільну природу націй”) розглядав історію як продукт діяльності самих людей, хоч і визнавав, що світ створений Богом. Виклав концепцію про державу як засіб захисту пануючої форми власності. Розвиток суспільства не залежить від правителів, а проходить за об’єктивними закономірностями. Вивів ідею циклічності історії, як загального закону розвитку усіх народів, історія яких має всезагальний характер.

- Томас Гоббс (1588-1679; “Філософські основи вчення про громадянина”, “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”) вважав, що людина – це не суспільно-політична істота, а суто егоїстична тварина, що провокує “війну всіх проти всіх”. Люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі, щоб позбутися постійного страху за своє життя, безмежні права держави зосереджуються у руках абсолютного монарха, а тому поділ влади на гілки неприпустимий; влада монарха не підлягає будь-якому контролю, і він стоїть над законом; держава – це суспільство, а суспільство – це держава; відкидав пріоритет церкви над світською владою);

- Джон Локк (1632-1704; “Два трактати про правління”; засновник політичної доктрини лібералізму) на перше місце ставив потреби й інтереси людини, на друге – інтереси суспільства, на третє – інтереси держави; хоч і підкреслював мирний характер людей у природному стані, однак не виключав можливості виникнення загрози існування природних прав людей (люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй “мінімальні” повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості); держава виникла з первісного миру злагоди з метою забезпечення природних невідчужуваних прав і захисту приватної власності; передані державі права, свободи людьми не втрачаються, вони тільки зберігаються державою, найдосконалішою формою якої є не абсолютна, а конституційна монархія; Дж.Локк вважав, що влада поділяється на законодавчу (встановлює норми поведінки громадян), виконавчу (вживає заходів щодо застосування законів) і федеративну (або союзну) (визначає відносини держави з іншими державами). Судову владу Дж.Локк не відмежовував від виконавчої. Виступав за створення світового уряду.

- Жан Боден (1529/30-1596; “Шість книг про республіку”, “Метод легкого вивчення історії”) першим сформулював і обґрунтував поняття державного суверенітету (як незалежної влади на певній території і у міжнародних стосунках). Прихильник насильницької теорії походження держави. Поставив виникнення різних форм держави у залежність від географічного становища, природних умов країни. Найкращою формою правління вважав монархію, обмежену законами.

- Жан Жак Руссо (1712-1778; “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”, “Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми”, “Судження про вічний мир”) розглядав природний стан як найщасливіший період людства (трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу, і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи; Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенність народу є невідчужуваною і неподільною. Руссо критикував прихильників поділу влади. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Закони, встановлені народом, будуть корисними як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Руссо заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент відображає інтереси окремих партій і клік, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів. Заперечував доцільність поділу влади на законодавчу та виконавчу. Вважав шкідливим існування у державі різноманітних асоціативних утворень (церква, політичні партії).

- Шарль Монтеск’є (1712-1778; “Перські листи”, “Розвідки про причини величі та падіння римлян”, “Про дух законів”) виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам влади, і закон встановлює прерогативи для кожної з гілок влади, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримувань і противаг). Зосередженість влади в руках однієї особи неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників; головне завдання держави – забезпечити людині як політичні, так і громадянські свободи; був переконаний, що на прийняття законів впливають географічні умови (суворі закони потрібні у південних широтах, де люди розніжені кліматом, у північних – вони войовничі і несхильні до рабства, а тому суворі закони тут недоречні), густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Виокремлював справедливі форми держави (демократію, аристократію і монархію) та неправильну (деспотію); для всіх типів держав потрібні відповідні правові системи (для демократії – закріплення рівності дітей при успадкуванні, заборона накопичення багатств у одних руках; для аристократії – обмеження пишності, щоб не викликати заздрості у бідних; для монархії – збереження великої власності, підтримання дворянства як сили і величі держави; деспотія тримається на страху, свавіллі, і тут закони зайві, бо деспот лише руйнує суспільство); зовнішня політика демократії – мир, монархії – війна; мала республіка гине від рук завойовників, велика монархія дає їм відсіч, але може зогнити зсередини до деспотизму, тому невеликим державам варто об’єднуватися у федерацію.

Дата добавления: 2014-12-07