Державна політика України у сфері цивільного захисту

ВСТУП

Кроки історії - від місцевої протиповітряної оборони до цивільної оборони і далі до цивільного захисту

22 квітня 1915 року вперше в історії воєн німецькою армією було застосовано хімічну зброю у вигляді газової атаки хлором. Жертвами її стали 5 тис. французьких та бельгійських солдат. У 1917 році неподалік від бельгійського міста Іпр кайзерівці пустили на французькі окопи газ, що отримав назву "Іприт". Паніка охопила війська, солдати кидали зброю і бігли з поля битви.

Загроза ураження такою зброєю нависла не тільки над військовими, а й над мирним населенням прифронтових районів. Літаки з отруйними речовинами на борту могли завдати великої шкоди і в глибокому тилу. Це обумовило появу відповідних засобів протиповітряної оборони і протихімічного захисту населення.

Протиповітряна оборона і протихімічний захист населення - це початок системи захисту населення і територій у НС, яка пройшла довгий і важкий шлях свого розвитку (Місцева протиповітряна оборона, Цивільна оборона, Цивільний захист), в історії якої можна умовно виділити наступні етапи:

Перший етап (березень 1918 р.- жовтень 1932 p.).

Другий етап (листопад 1932 р. -червень 1941 p.).

Третій етап (червень 1941 р. -травень 1945 p.).

Четвертий етап (червень 1945 р. - липень 1961 p.).

П'ятий етап (червень 1961 р. - вересень 1970 p.).

На першому етапі з'явилась тенденція до об'єднання всіх заходів з протиповітряного і протихімічного захисту країни в єдину загальнодержавну систему, що було закріплено Постановою про протиповітряну оборону СРСР, затвердженою Радою Народних Комісарів (РНК) СРСР 4 жовтня 1932 р.

У цей же період були вироблені організаційні основи евакуаційних органів, тобто вже з перших кроків спостерігається певна система у забезпеченні захисту населення. Загальновідома тріада "оповіщення - захист - надання допомоги" викреслювалася достатньо чітко.

Загальне керівництво протиповітряною обороною здійснював Народний комісаріат з військових і морських справ. Безпосереднє ж керівництво організацією і веденням повітряної та хімічної оборони у прикордонній загрозливій зоні (смузі) лягало на командування військових округів через управління військово-повітряних сил і створені при них штаби повітряної хімічної оборони (ПХО).

У 1929 році вперше були утворені штаби протиповітряної оборони (ППО) районів. Важливі у військовому та економічному відношенні підприємства отримали назву об'єктів ППО. Потрібно було вирішувати питання навчання спеціалістів - командирів формувань, інструкторів тощо. У 1927 році Рада праці і оборони СРСР доручила Народному комісаріату з військових і морських справ організувати об'єднані курси з підготовки працівників повітряної хімічної оборони для потреб народних комісаріатів. Перші такі курси були утворені у Ленінграді у серпні цього ж року на базі Військового хімічного музею. У наступному році аналогічні навчальні заклади почали діяти у Москві, Баку, Києві та Мінську. У 1928 році наказом Наркому з військових і морських справ було введено в дію перше Положення про протиповітряну оборону СРСР. У ньому говорилося, що ППО призначена для захисту країни від повітряних нападів силами і засобами військових та цивільних відомств і громадських організацій.

Обов'язки начальників ППО районів у містах були покладені на голів міських виконавчих комітетів районних Рад. При них формувалися штаби ППО, начальниками яких призначалися особи командно-начальницького складу.

Водночас із здійсненням державних заходів щодо укріплення ППО країни розширювалася загальна діяльність, спрямована на підготовку громадян до захисту Батьківщини. Однією з таких важливих форм патріотичної діяльності стали масові оборонні організації: добровільне товариство друзів хімічної оборони та промисловості; товариство друзів повітряного флоту.

Важливим кроком стало утворення у 1932 році місцевих частин ППО, на які покладались завдання щодо інженерного хімічного обладнання пунктів ППО та ліквідації наслідків нападу з повітря.

За короткий час було створено 50 окремих місцевих частин ППО, у тому числі два окремих кадрових батальйони, які стали першими військовими частинами місцевої протиповітряної оборони (МППО).

Другий етап — це створення і розвиток МППО СРСР, яка виділяється у самостійну систему оборонно-масового характеру для вирішення широкого кола оборонних (захисних) задач під загальним керівництвом РКН СРСР у центрі та органів влади на місцях.

4 жовтня 1932 року вийшла постанова уряду, яка затвердила Положення про протиповітряну оборону території СРСР. Цей акт ознаменував собою утворення МППО країни, основи майбутньої цивільної оборони. МППО призначалася для захисту населення від повітряного нападу супротивника. Згідно з Положенням загальне керівництво МППО у масштабі держави покладалось на Наркомат оборони, а на території військових округів - на командувачів військовими округами. Великі міста і найбільш важливі промислові підприємства складали відповідно пункти та об'єкти ППО. Начальники ППО пунктів призначалися із числа командирів частин ППО армії, а ППО об'єктів з числа директорів підприємств (керівники установ).

У жовтні - листопаді 1940 року у республіканських, крайових, обласних органах внутрішніх справ були сформовані відділи, відділення та інспекції місцевої ППО, а в Українській та Білоруській республіках - управління. Начальниками за посадою були визначені керівники органів внутрішніх справ республік, країв та областей. У містах і районах ці системи очолювали голови виконкомів відповідних рад. Збереглись штаби і служби МППО міст і районів, а також принцип утворення та навчання формувань.

Таким чином, МППО на початку Великої Вітчизняної війни була достатньо організованою, сучасною для того періоду системою. Вона відповідала рівню розвитку засобів повітряного нападу супротивника і в цілому була готова до виконання покладених на неї завдань: звести до мінімуму можливі втрати і руйнування, забезпечити безперервну роботу підприємств.

На третьому етапі головним джерелом розвитку МППО стала повсякденна практика бойової діяльності частин, формувань і штабів у вогнищах уражень.

Вже в перші дні війни Радянський уряд прийняв невідкладні заходи щодо комплектування регулярних частин Червоної Армії, дивізій народного ополчення і партизанських загонів, підготовки резервів для фронту, а також навчання населення з протиповітряної та протихімічної оборони.

Робота щодо всезагального навчання оборонній справі набула особливо глибокий та масовий характер після прийняття 2 липня 1941 року постанови РНК СРСР "Про всезагальну підготовку населення до протиповітряної оборони". Постанова зобов'язувала усіх громадян країни віком від 16 до 60 років оволодіти необхідними знаннями з МППО. Жінки від 18 до 50 років і чоловіки від 16 до 60 років були зобов'язані входити до складу груп самозахисту і брати активну участь у заходах, які проводила МППО.

Здійснювалось масове будівництво захисних споруд. Були споруджені сотні тисяч щілин і землянок, в яких могли сховатися 20 мільйонів чоловік. За 1,5 роки війни було підготовлено 53 мільйони чоловік. Навесні 1942 року у формуваннях МППО нараховувалось більше 6 мільйонів чоловік.

Головним підсумком діяльності місцевої протиповітряної оборони у воєнні часи є те, що вона відігравала важливу роль у захисті населення і народного господарства а також тилу країни від повітряних ударів противника. Тил давав збройним силам усе необхідне для здобуття перемоги. МППО внесла вагомий вклад у перемогу.

Важливим підсумком діяльності МППО у війні є те, що втрати серед населення внаслідок бомбардування у тилових містах були незначними, а із числа поранених більше 80% швидко поверталися до суспільно-корисної праці без усяких обмежень.

Досвід Великої Вітчизняної війни підтвердив також доцільність широкого залучення до вирішення завдань місцевої протиповітряної оборони усього працездатного населення. Тільки масова участь радянських людей в МППО полегшила успішне вирішення покладених на неї завдань. Бойова діяльність МППО в роки війни є одним із яскравих прикладів високоефективних дій населення щодо захисту своїх міст, підприємств, залізничних вузлів в умовах відбиття ударів ворожої авіації. У ході війни підтвердилось особливе значення морально-політичної підготовки сил МППО і всього населення.

Четвертий етап — це етап вдосконалення МППО, що пов'язаний з появою зброї масового ураження, пошуків найбільш ефективних шляхів захисту населення і народного господарства країни.

У післявоєнний період перед МППО постало паралельно два завдання: по-перше, участь у відновленні народного господарства, по-друге - уточнення завдань та удосконалення організаційної структури з урахуванням узагальненого досвіду, набутого у роки Великої Вітчизняної війни, з метою подальшого укріплення обороноздатності країни. З урахуванням цього МППО організовувалась по всій території країни. Масовими формуваннями МППО стали об'єктові та аварійно-відновлювальні загони міст. У 1956 році була запроваджена 12-годинна програма підготовки населення, у 1957 році -. 22-годинна.

Наприкінці 50-х - 60-х років розпочався новий важливий період у розвитку системи МППО. Нестримна гонка озброєння, збільшення виробництва ракетно-ядерної зброї дуже загострила міжнародне становище. США уже неодноразово намагалися розв'язати ядерну катастрофу. Вже в 1945 році з'явився план стратегічного атомного бомбардування 20 найбільш важливих об'єктів СРСР. У 1949 році за вказівкою Президента Трумена був розроблений план "Дропшот", що передбачав розв'язання атомної війни проти СРСР 1 січня 1957 року. За таких умов Радянський Уряд змушений був прийняти додаткові заходи щодо укріплення обороноздатності країни.

У зв'язку з оснащенням сучасної армії термоядерною та іншими видами зброї масового ураження, а також наявністю потужних засобів їх доставки до цілі фактично стираються межі між фронтом та тилом. При такому становищі неможливо вирішити всі завдання щодо захисту держави тільки за допомогою збройних сил. Захисні заходи повинні проводитись по всій території країни. І тому виникла необхідність у створенні нової оборонної системи.

П'ятий етап пов'язаний з подальшим удосконаленням системи захисту населення і територій від НС. Згідно рішення РМ СРСР у 1961 р. МППО була перетворена в цивільну оборону (ЦО). Цей процес привів до серйозного перегляду основних поглядів і положень у вирішенні проблем захисту населення і народного господарства.

Були створені Штаби Цивільної оборони СРСР, усіх союзних, автономних республік, країв, областей, міст, районів, об'єктів народного господарства.

Таким чином, система цивільної оборони охопила всю країну і почала будуватися за територіально-виробничим принципом.

Керівництво заходами цивільної оборони здійснювалося як по лінії Рад народних депутатів трудящих, так і по лінії міністерств, відомств, а також керівників підприємств, установ та організацій. Це забезпечувало участь у заходах ЦО радянських і господарських органів, громадських організацій і всього населення.

Завдання ЦО з урахуванням їх важливості поділялися на три групи.

До першої групи відносяться завдання щодо забезпечення захисту населення. Вирішення цього завдання здійснювалось шляхом підготовки захисних споруд, забезпечення людей індивідуальними засобами захисту, оповіщення населення, його евакуації із великих міст, навчання способам захисту.

До другої групи завдань відносяться заходи підвищення стійкості роботи галузей та об'єктів народного господарства, тобто їх можливості випускати встановлені види продукції, передбачені планом на воєнний час, також швидкого відновлення виробництва, зруйнованого внаслідок застосування противником зброї масового ураження.

Третя група завдань - це заходи з ліквідації наслідків застосування противником зброї масового ураження, організація і проведення рятувальних та аварійно-відновлювальних робіт в осередках ураження, підготовка сил для їх виконання.

Як бачимо, у 70 - 80 роках цивільна оборона була орієнтована в основному на дії в умовах ведення війни із застосуванням зброї масового ураження. Це було обумовлено політичною ситуацією того часу. Разом з тим час і обставини вимагали більш конкретного повороту усієї системи цивільної оборони до проблем, пов'язаних з попередженням і ліквідацією наслідків стихійних лих, аварій та катастроф, рятування та збереження життя людей.

Велика роль у боротьбі зі стихійними лихами та ліквідації їх наслідків належала формуванням ЦО. Саме вони мали найбільш організовані та підготовлені органи керівництва і сили для виконання рятувальних і невідкладних аварійно-рятувальних робіт.

Штаби ЦО виконували основну роботу щодо організації рятування населення і матеріальних цінностей, відновлення життєдіяльності у потерпілих населених пунктах та об'єктах народного господарства, брали участь у розробці та організації профілактичних і підготовчих заходів, спрямованих на зменшення збитків при можливих стихійних лихах, аваріях та катастрофах.

За роки становлення України, як незалежної держави, її структури, у тому числі ЦО, постійно удосконалювались, ставали більш професійними, що відповідало завданням часу.

В Україні найбільшу небезпеку становлять природні та техногенні загрози. Таким чином, проблема техногенної і природно-техногенної безпеки набула такого важливого значення, що вимагала невідкладного вироблення цілісної державної політики у сфері безпеки життєдіяльності, створення досконалих механізмів її реалізації. Існуюча на той час система захисту населення, відігравши свою позитивну роль у створенні законодавчих та організаційних засад функціонування, заощадження потенціалу захисту, з причин невпинного зростання кількості надзвичайних ситуацій, необхідності і висококваліфікованого втручання у них і залучення до дій широкого кола міністерств та відомств, вже не могла повною мірою забезпечувати реалізацію свого призначення - бути гарантом безпеки населення і його права на захист від надзвичайних ситуацій.

Переорієнтація завдань ЦО вимагала вирішення багатьох організаційних та правових питань, які обумовили їх ефективне виконання.

У 1992 році ЦО України як державна структура стала самостійною, тому необхідно було розробити основні законодавчі акти, які регламентували б функціонування цієї системи. Центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів, стає Штаб ЦО України, який за короткий час відпрацьовує основні керівні документи: Концепцію Цивільної оборони, яка затверджується Верховною Радою України у 1992 року і Закон України "Про Цивільну Оборону України", прийнятий Верховною Радою України у 1993 році.

З метою визначення організації та порядку виконання завдань ЦО в

травні 1994 року Кабінетом Міністрів затверджено "Положення про Цивільну оборону України", "Положення про невоєнізовані формування Цивільної оборони", у березні 1996 року - "Типове положення про штаб Цивільної оборони та надзвичайних ситуацій, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації".

У жовтні 1996 року Указом Президента України на базі Штабу ЦО України і Мінчорнобиля створюється Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, яке ініціює розробку і прийняття цілої низки актів законодавства, Президента України і рішень Уряду.

Подія була об'єктивно зумовлена тим, що невід'ємною функцією кожної держави як суспільного утворення є забезпечення національної безпеки заради гарантій сприятливих умов життя і продуктивної діяльності громадян, захисту важливих інтересів людини, суспільства і держави у цілому.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.

На 10-ій Міжнародній конференції з цивільного захисту, яка відбулася в Аммані (Франція) 3-5 квітня 1994 року, держави-учасниці прийняли Універсальну Декларацію з цивільного захисту, у якій закликали уряди розглядати концепцію і визначення терміну "цивільна оборона" більш широко, а не тільки в рамках військових конфліктів і визначених гуманітарних завдань та НС у період військових конфліктів.

Термін "цивільний захист" (ЦЗ) повинен використовуватися для визначення всіх гуманітарних заходів, спрямованих на захист життя людей, власності і навколишнього середовища від усіх катастроф та НС природного або техногенного характеру.

ООН також зайнялася проблемою боротьби з різними небезпеками. Резолюція ООН 2034 закликала уряди створити служби цивільного захисту для здійснення надзвичайних операцій і надання допомоги. У більшості країн світу такі служби створені.

Політичні зміни, що відбулися останніми роками на міжнародній арені, та вдосконалення завдань, які покладаються на органи ЦО, мають вплив на рух цих органів у бік терміну "цивільний захист". Передусім йдеться про більшість країн Західної, Центральної та Східної Європи, де в цілому цей перехід уже завершено.

Саме з цих причин актуальною стає створення системи, яка вирішує весь комплекс завдань з протидії НС в мирний час і особливий період - системи цивільного захисту. Закон України "Про правові засади цивільного захисту " (червень 2004 року) розроблено з урахуванням наведених вимог.

Закон враховує конституційні засади створення та діяльності української держави, як демократичної, самостійної і правової та прийняті більшістю країн Європи програми щодо оновлення системи захисту населення і територій від негативних наслідків техногенних або природних катастроф, мінімізації наслідків катастроф та аварій, інших негативних проявів різного характеру.

Законом передбачено утворення Єдиної державної системи цивільного захисту (ЄДС ЦЗ) населення і територій, яка має за мету захист населення від наслідків НС техногенного, природного соціально-політичного та воєнного характеру.

Цей закон по суті є базовою доктриною, яка визначає правові, економічні і організаційні засади реалізації державної політики у сфері ЦЗ щодо забезпечення безпеки та захисту населення в Україні, економіки і національного надбання від негативних наслідків НС, мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Територія України, її населення, як і території та населення інших країн світу, на жаль, не застраховані від ризиків виникнення НС, які можуть спричинити людські втрати і заподіяти значної шкоди матеріальним об'єктам. Тому Українська держава приділяє чималу увагу проблемі забезпечення природно-техногенної безпеки населення і територій, запобігання або зменшення та ліквідації негативних наслідків небезпечних природних явищ, промислових аварій і катастроф.

Забезпечення безпеки та захисту населення в Україні, об'єктів економіки і національного надбання держави від негативних наслідків НС розглядається українською владою як невід'ємна частина державної політики національної безпеки і державного будівництва.

Міжнародне право з питань захисту людей

У серпні 1949 року в Женеві, за ініціативою ООН, були зібрані представники громадських захисних організацій практично з усіх країн світу, в результаті роботи яких були прийняті Женевські конвенції "Про захист жертв війни" та оформлені у вигляді Протоколів від 12 серпня 1949 року.

У 1949 році були прийняті чотири Женевські конвенції, які мають силу до цього часу:

1. "Про поліпшення долі поранених та хворих в діючих арміях".

2. "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію зі складу збройних сил на морі".

3. "Про поводження з військовополоненими".

4. "Про захист цивільного населення під час війни".

У червні 1977 року в Женеві представниками 102 країн прийняті два додаткових Протоколи Женевської конвенції 1949 року, які були підписані від імені СРСР в Берні у 1977 році і ратифіковані Верховною Радою 4 серпня 1989 року, вимоги яких повинні виконуватися під час міжнародних та не міжнародних збройних конфліктів.

За основу у Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги, що особи, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також особи, недієздатні внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок будь-якої причини - поважалися, щоб їм надавався захист від наслідків війни і щоб усім хто страждає, без виключення, надавалася необхідна допомога чи необхідний догляд.

Через додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторонам, які беруть участь у конфлікті та комбатантам ставиться за обов'язок утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загально визначених правил та законів гуманності.

Визначення і сфера застосування ЦО наведені у Четвертій Конвенції.

ДО - це виконання деяких або всіх гуманітарних завдань, спрямованих на захист цивільного населення від небезпеки і допомога йому усунути безпосередні наслідки воєнних дій або лиха, а також створення умов, необхідних для його виживання.

Такими завданнями є: оповіщення, евакуація, надання сховищ та їх обладнання, проведення заходів із світломаскування, рятувальні роботи, медичне обслуговування, включаючи першу допомогу, а також релігійну допомогу, боротьба з пожежами, виявлення та визначення небезпечних районів, знезаражування та інші подібні заходи захисту, термінове надання житла та постачання, термінова допомога у встановленні та підтриманні порядку в районах лиха, термінове поновлення необхідних комунальних служб, термінове поховання трупів, допомога у збереженні об'єктів, суттєво необхідних для виживання, додаткова діяльність, що є необхідною для здійснення будь-якого з вищенаведених завдань, а також планування, організація та інші.

"Організації ЦО" - це ті установи та інші організаційні одиниці, які створені або уповноважені компетентною владою сторін, що знаходяться у конфлікті, та призначені для виконання будь-яких з вищезазначених завдань.

"Персонал" організацій ЦО визначає осіб, які призначені сторонами, що знаходяться в конфлікті, виключно для виконання завдань ЦО, включаючи персонал управління цими організаціями.

"Матеріальна частина" організацій ЦО - це обладнання, матеріали і транспортні засоби, які використовуються цими організаціями для виконання завдань ЦО.

Об'єкти, які використовуються для ЦО, не можуть бути знищеними або використаними не за їх прямим призначенням, окрім як стороною, якій вони належать.

На окупованих територіях влада повинна сприяти організаціям ЦО в здійсненні їх завдань. Ні за яких обставин персонал організацій ЦО не може бути примушений до діяльності, що ускладнювала б належне виконання завдань ЦО. Від організацій ЦО не вимагається надання пріоритету громадянам або інтересам окупованої держави.

Держава, що окупує, не повинна:

примушувати або спонукати організації ЦО виконувати їх завдання таким чином, щоб це в чомусь негативно відбивалося на інтересах цивільного населення;

змінювати пряме призначення будівель або матеріальної частини, які належать ЦО або використовуються ними, а також реквізувати їх.

Надання захисту, на який мають право організації ЦО, їх персонал, будівлі, сховища і матеріальна частина, припиняється лише в тому випадку, якщо вони окрім своїх власних завдань вживають дії, які завдають шкоди супротивнику або використовуються для застосування таких дій.

Формування організацій ЦО за військовим зразком та обов'язкова служба в них не позбавляють їх захисту.

На окупованій території і в районах, де йдуть або можуть відбуватись бойові дії, персонал ЦО розпізнається за допомогою міжнародного розпізнавального знаку ЦО та посвідчення особи, яка підтверджує її статус.

Міжнародним розпізнавальним знаком ЦО є рівносторонній блакитний трикутник на помаранчевому фоні, який використовується для захисту організацій ЦО, їх персоналу, будівель, матеріальної частини, а також цивільних сховищ.

Крім розпізнавального знаку, сторони, які знаходяться в конфлікті, можуть домовитися про використання розпізнавальних сигнальних знаків ЦО.

Будівлі, обладнання і транспортні засоби військових підрозділів, призначених для організації ЦО, повинні бути чітко визначені міжнародним розпізнавальним знаком ЦО.

Окремо розглядаються питання стосовно захисту жінок і дітей.

Жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист від зґвалтування, примушення до до проституції та інше.

Сторони, які знаходяться у конфлікті; повинні прийняти усі необхідні заходи для того, щоб діти, яки, які досягли п'ятнадцятирічного віку не приймали безпосередньої участі у воєнних діях, а також не проводити вербування дітей у свої збройні сили.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни, стало для людства значним кроком вперед.

Дата добавления: 2014-12-07