Історичний огляд становлення та розвитку казначейської справи

Державне казначейство в системі органів управління фінансами України

1.1. Історичний огляд становлення та розвитку казначейської справи.

1.2. Передумови виникнення системи казначейства в Україні.

1.3. Етапи розвитку казначейської системи України.

1.4. Функції, структура та повноваження Державного казначейства.

Успішне функціонування та розвиток громадянського суспільства неможливі без належно організованої держави. Кожна держава для реалізації своїх функцій і завдань потребує фінансових ресурсів, які вона акумулює, розподіляє і використовує на благо всього суспільства. Фінансова діяльність держави є об'єктивною необхідністю і на різних етапах розвитку людства вона мала різний зміст і форми.

Фінансові погляди в східних державах ґрунтувалися в основному на релігійних уявленнях про необхідність пожертви. Цар, як Бог на землі, повинен одержувати данину зі свого царства. Скарби землі ділилися між царем і брамінами, які, крім того, не мали повинностей. У Єгипті земля у рівних частках належала фараону, жерцям та хліборобам. Останні сплачували безліч повинностей, і їх можна було продати разом із землею. Повинності збирали озброєні складальники, які мали велику владу. Основними джерелами доходів держави були данини із переможених народів і різноманітні повинності.

Ксенофонт, Аристотель, Ціцерон та інші видатні мислителі Древньої Греції та Риму, фактично започаткувавши фінансову науку, виходили з необхідності участі громадян у формуванні доходів держави, яка отримувала основні свої прибутки від монополії, регалії, реалізації конфіскованого майна, мита і добровільних пожертвувань (літургії), податків і позик. І в Афінах, і в Римі уже мав місце податок на майно.

Господарство Риму перебувало у віданні Сенату. Гроші та інші цінності зберігалися в Ераріумі під храмом Сатурна і видавались за сенатськими декретами. Фінансові ресурси формувались в основному за рахунок помайнового і поголовного оподаткування, причому останнє сплачували тільки провінціали. Дані про майно вносились у цензорськітаблиці зі слів громадян. За утаювання або заниження вартості майна податок збільшувався у декілька разів, громадянин мігбути позбавлений всіх прав та проданий у рабство.

Із часом Сенат утратив своє значення і вже при Августові була створена скарбниця, що одержала назву фіска і перебувала у повному розпорядженні цезарів. Провінційними скарбницями розпоряджалися призначені цезарями особи. Управління фінансами перебувало в руках цезарів і спеціальних чиновників-декуріонів.

Джерелами прибутків держав періоду феодалізму стали домени -прибутки монарха від розпорядження власним майном (ліси, землі та інше), регалії - виняткове володіння скарбницею майном чи (окремимивидами діяльності з метою одержання прибутків: безхазяйна, природна (води, ліси, надра), митна, судова, монетна, товарна (тютюн, кава,чай), галузева.

Замкнутість і роздробленість натурального господарства середніх віків породили специфічний фінансовий устрій, у якому місцеве господарство переважало над центральним, державним. Середні і бідні класи населення несли різноманітні повинності, вищі класи і духовенство самі збирали на свою користь данини, десятини й оброки.

Середньовічні погляди щодо державного фінансового устрою найповніше відображені в капітулярії Карла Великого, який присвячений керуванню доменами. Хома Аквінський (XIII ст.) вважав, що держава формується задля захисту інтересів громадян і не повинна пригнічувати їх поборами. Головне джерело прибутків домени і данини, а на користь духовенство повинна стягатися десятина. Жан Боден (1586 рік) вважав основними джерелами державних прибутків: домени, військову здобич, пожертвування друзів, мито і податки з союзників, данини, мита, доходи з підданих.¹

В епоху абсолютизму фінансове управління зосереджується у руках монарха, який за своїм розсудом встановлював податки і здійснював витрати. Доходами і видатками Державної скарбниці відав міністр фінансів. Він же управляв фінансами провінцій. Забезпечувався централізований розподіл податків по провінціях, створювались державні органи з управління прямими і непрямими податками, організовувались податкові органи з розгалуженою структурою по всій території держави.

У рабовласницькому та феодальному суспільствах фінансові потреби держави задовольнялись переважно шляхом встановлення різноманітних натуральних повинностей і зборів. Основними видатками докапіталістичних держав були видатки на утримання монарха та його оточення, державного апарату, на будівництво громадських споруд – доріг, портів, храмів, зрошувальних систем тощо, а також видатки на ведення війн. Останні, як правило, перевищували за своїм обсягом всі інші видатки, разом взяті. Головними доходами держави в на той час були: надходження від доменів (державного майна) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами – сіллю, прянощами тощо), воєнні трофеї, данина з поневолених народів, натуральні і грошові збори всередині країни, повинності, мито, позики.

Із занепадом феодалізму та поступовим утвердженням капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали набувати суто грошові доходи і видатки держави. Кількість, обсяги та питома вага натуральних зборів і повинностей в державних доходах скорочувалась. На межі ХVІ-ХVІІ ст. повністю відділилася від власності монарха і стала самостійною державна казна.

Прогресує і розвивається фіскальна справа і у Київській Русі. Крім данин, князівську скарбницю все більше і більше починають поповнювати мита: заставне – за проїзд – і торгове, які стягувалися в основному грошима. Надання кредитів під 25-50% річних також стало доходним джерелом для скарбниці. Розвиток земельних відносин супроводжувався встановленням різноманітних податків і зборів для сільського населення. На різних територіях земельний і податок існував у вигляді «подимного», «поголовщини» та «воловщини». В залежності від об’єкта оподаткування — двір, людина чи поле, що оброблялося волами. Місцеві поміщики вводили різноманітні натуральніі грошові податки.

Залежно від роду своєї діяльності сплачували податки і городяни. Рівень оподаткування залежав, крім цього, від категорії міста та майнового стану платників податків. Для жителів міст встановлювались різноманітніповинності, які полягали в будівництві та ремонті замковихспоруд та міських громадських будівель і комунікацій, забезпеченні охорони тощо. У 16 ст. запроваджується майновий податок із городян, вводяться акцизи, розвивається митна справа (купці сплачують окремо мито на ввіз та мито на вивіз товарів).

Починаючи з XVIII ст., державні фінанси стали могутнім важелем первісного нагромадження капіталу, почали застосовуватись у виробничих інтересах для створення і розвитку перших капіталістичних підприємств. Протекціоністська політика держави сприяла нарощуванню первісних капіталів, давала можливість першим вітчизняним капіталістам одержувати надприбутки й спрямовувати їх на розширене відтворення.

У класичній капіталістичній державі товарно-грошові відносини набувають всеосяжного характеру. Фінанси починають виражати економічні відносини з утворення, розподілу і використання фондів грошових коштів, основним з яких був державний бюджет.

Фінансові перетворення в європейських країнах не могли не зачепити Російської імперії. Державницькі реформи Петра І, війни, якими супроводжувалося його правління, потребували величезних фінансових затрат. У 1717-1718 роках у Росії створено 12 колегій з управління державними справами, 3 з яких безпосередньо відали фінансами:

- ревізіон-контора- контролювала державні доходи і видатки.

У 1722 році утворено 11 губерній, які у свою чергу поділялись на провінції. Воєвода, який очолював провінцію, контролював надходження коштів на місцях. У губернській канцелярії з’являється посада казначея, який приймав надходження, зберігав їх у земській казні і видавав згідно з асигнуваннями. У столиці була утворена спеціальна Казенна палата. З 1775 року вводиться посада повітового казначея.

У 1780 році Катерина II утворила Експедицію про державні фінанси, яка в 1781 році була розділена на чотири самостійні експедиції, що, відповідно, завідували прибутками держави, державними видатками, ревізією рахунків і стягненням недоїмок і Нарахувань. Керівництво казною здійснював генерал-прокурор, який щорічно подавав імператриці для затвердження табелі про державні доходи, видатки і залишки, детальний звіт про їх виконання за підсумками року. У 1796 році вводиться посада державного казначея, який працює окремо від генерал-губернатора, має чітко визначені посадові обов’язки і займається аналізом виконання бюджету.

У 1802 році створюється Міністерство фінансів, але органи Казначейства збереглися повністю і відповідали за виконання розпису доходів і видатків. Загальне керівництво державними фінансами з 1810 року здійснювала Держана Рада. З утворенням у 1811 році департаменту Державного контролю управління фінансами зосередилось в руках трьох відомств:

- Міністерство фінансів – займалося джерелами прибутків та доходами Казни;

- Державне казначейство – регулювало державні витрати;

- Державний контролер – займався ревізією всіх рахунків.

З 1822 року Державне казначейство було приєднано до Міністерства фінансів на правах департаменту і продовжувало успішно виконувати свої завдання. У другій половині XIX ст. істотно зростає обсяг операцій, виконуваних органами, Державного казначейства, у нього з’являються нові функції, запроваджуються Правила та Інструкції, що регламентують його діяльність.

На початок XX ст. в Росії налічувалося 728 повітових казначейств, які очолювались казначеями. Останні забезпечували виконання казначействами їх завдань і функцій, здійснювали нагляд за роботою працівників, контролювали якість і своєчасність подання звітності і відповідали за збереження грошових і матеріальних цінностей.

Департамент державного казначейства встановлював бюджети повітів, збирав штрафи і недоїмки, видавав пенсії і пільги, вів облік державних доходів і видатків, розпоряджався рухом коштів, видавав паспорти, розслідував діяльність чиновників і справи щодо недоїмок і штрафів. Він був одним із головних і вагомих департаментів у складі Міністерства фінансів і залишався таким до 1917 року.

Для державних фінансів країн у XIX ст. був характерним високий рівень і швидке зростання видатків, постійне перевищення їх над доходами казни, що зумовлювалось насамперед мілітаризацією економіки. Ця тенденція ще більше посилилась на рубежі XIX –XX ст., коли в більшості країн видатки на воєнні потреби більш ніж на половину перевищували їх прибутки. Значні кошти витрачалися на утримання державного апарату – парламенту, міністерств і відомств, поліції, тюрем і т.д. Видатки на соціальні потреби – освіту, охорону здоров’я, страхування – були мізерними. Основним джерелом доходів держави були податки, переважно непрямі.

1.2. Передумови виникнення системи казначейства в Україні Історія зародження, становлення i розвитку казначейства в Україні надзвичайно багата i тривала. Термін «казначейство» походить від поняття «казна», яке в перекладі з тюркської означає сукупність фінансових ресурсів держави. Казначейство (the Treasury) в перекладі з англійської означає скарб, цінність. Процес створення казначейства почався у ті часи управління казною, коли не існувало чіткого розмежування між особистою власністю титулованого володаря та власністю держави. Історично казначейство виконувало кілька функцій: - відповідало за збереження багатства держави; - було місцем, куди збиралися платежі в державі i з якого держава здійснювала виплати; - відповідало за карбування монет; - виконувало функцію облікового відомства. Наявність окремого уповноваженого органу в системі виконавчої влади держави, який покликаний відповідати за здійснення та формування державної фінансової політики, – це закономірність для всіх епох і країн. Прообразом казначейства можна вважати княжу казну Ярослава Мудрого i його спадкоємців, яка слугувала сховищем матеріальних цінностей. Про неї вперше згадується у збірці норм давньоруського законодавства, яка відома під назвою “Руська правда”. Фінансова система Запорозької Січі сформувалася під впливом бюджетно-фіскальних інститутів польської, київської і литовської доби в Україні. В Запорозькій Січі скарбниця була сховищем не лише грошей, а й цінностей, які надходили в розпорядження Коша. Скарбниця слугувала також архівом і складом військових клейнодів i оздоб, виконувала роль арсеналу, де зберігалися бойові припаси i зброя. Січова скарбниця функціонувала як касовий центр виконання запорозького бюджету, тобто як державна скарбниця, до якої стягували доходи. До службових обов'язків січового скарбника – шафаря – входило приймання доходів, видача грошей і речей, ведення обліку касових сум i матеріальних цінностей, складання звітів кошовому та козацькій Раді. Фінанси України за часів гетьманщини (середина XVII ст.) у цілому були добре організовані. Державна скарбниця, успішно долаючи труднощі, виконувала покладені на неї важливі функції. Проте державна скарбниця не була відмежована від приватної скарбниці гетьмана. Спробу розділити державні та власні кошти зробив у 1710 році гетьман Пилип Орлик, уклавши із запорозькими козаками договір, що дістав назву: «Конституція права i вольностей Війська Запорізького», відповідно до якого державний скарб відокремлювався від особистих коштів гетьмана, і передавався в розпорядження Генерального підскарбія. Другу спробу реорганізувати українські фінанси зробив гетьман Д.Апостол (1727–1734). 1728 року у день коронації Петра I гетьман Д. Апостол подав петицію про повернення Україні колишніх прав і вольностей згідно з угодою 1654 року. Натомість одержав так звані «Решительные пункты», за якими:  гетьман не мав права вести дипломатичні переговори;  генеральну старшину та полковників затверджував цар;  для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади не одного, а відразу двох підскарбіїв – росіянина та українця;  мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну. Таким чином, Державну скарбницю було передано під контроль російського уряду. Діяльність підскарбіїв регулювалася спеціальними інструкціями, які передбачали керівництво збиранням грошових і натуральних податків, їх витратами, контроль над підлеглими їм органами та фінансами магістратів. Казначейство як структура для нашої держави не нова. Казначейство як спеціальний державний фінансовий орган, що здійснює касове виконання державного бюджету, було засновано 1822 року, коли у складі Міністерства фінансів Росії було створено Департамент державного казначейства. З жовтня 1917 року було розпочато численні перетворення фінансового апарату, якому було визначено роль виконавця загального обліку народного господарства. Декретом Ради народних комісарів від 4 травня 1919 року Департамент державного казначейства було скасовано і злито з Народним банком РРФСР. До середини 1993 року в Україні діяла банківська система виконання державного бюджету, що перейшла у спадок від СРСР із його централізованою економікою та однорівневою банківською системою. Тогочасна практика касового виконання державного бюджету була розрахована на систему єдиного банку і не відповідала дворівневій банківській системі, яка почала формуватися в Україні наприкінці 80-х років. Дворівнева система передбачала, з одного боку, відповідальність Центрального банку за розмір емісії, а з іншого – економічну самостійність комерційних банків, що здійснювали операції у межах залучених коштів і банківського капіталу. Бюджетні кошти зосереджувались у недержавних банківських установах, для яких виконання бюджету не було пріоритетним напрямком діяльності. Разом з тим, відповідно до діючого на той час законодавства комерційні банки отримали економічну самостійність щодо розпорядження як банківським капіталом, так і залученими кошами. Це призвело до послаблення обліку бюджетних коштів, у усунення комерційних банків від контролю за їх використанням. Кошти на здійснення запланованих витрат виділялись незалежно від їх фактичної мобілізації у бюджеті. Ситуація змінилася із запровадженням з 1 липня 1993 року єдиної системи касового виконання бюджету. Згідно зУказом Президента України від 18 червня 1993 року №219/93 «Про порядок виконання Державного бюджету України»фінансування витрат здійснювалося в межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком України Міністерству фінансів України. Усі кошти державного бюджету, які надходили до установ комерційних банків, почали акумулюватися на централізованому рахунку Міністерства фінансів України, відкритому в Національному банку України на балансовому рахунку №100 «Кошти Державного бюджету України». Аналогічні рахунки відкривалися також в установах комерційних банків на ім’я місцевих фінансових органів. Суми доходів, що надходили на ці рахунки, комерційні банки щоденно перераховували відповідним обласним управлінням Національного банку на транзитний балансовий рахунок №100 обласного управління НБУ, звідки кошти зараховувались на централізований рахунок, відкритий в НБУ на ім’я Міністерства фінансів. По мірі надходжень суми доходів, акумульовані на рахунку №100 перераховувались на рахунок №124 “Видатки Державного бюджету України”, відкритий на ім’я Міністерства фінансів України. З цього рахунку здійснювалось фінансування витрат з державного бюджету в межах асигнувань, передбачених у бюджеті відповідним міністерствам, відомствам (головним розпорядникам коштів) і залишку коштів на рахунку №124. Перерахування коштів державного бюджету здійснювалося Міністерством фінансів України на поточні рахунки головних розпорядників коштів. Суми бюджетних коштів, що надходили на рахунки розпорядників коштів вищого рівня, підлягали перерозподілу між їхніми підвідомчими структурами у дводенний термін. Таким чином, забезпечувалось розмежування функцій банківської та фінансової систем, а, отже, мала місце змішана система касового виконання бюджету за видатками. При такій системі касового виконання бюджету, коли кошти концентрувалися на централізованому рахунку МФУ, проходячи довгий шлях по вертикалі, і здійснювали зворотній шлях надходження коштів на рахунки розпорядників, значно знижувалась оперативність в управліннями бюджетними коштами. За таких умов постало питання оперативного управління бюджетними коштами, спрямування їх на першочергові соціально-економічні потреби, що можливо було здійснити лише через створення нової структури з налагодженим прозорим механізмом виконання державного бюджету. Тому 27 квітня 1995 року Указом Президента України за № 335/95 було створено Державне казначейство України. На Державне казначейство України було покладено виконання всього комплексу завдань, пов’язаних з касовим виконанням бюджетів усіх рівнів та ефективним управлінням бюджетними коштами. Воно покликане впорядкувати використання державних коштів, сконцентрувати їх на найважливіших напрямках соціального та економічного розвитку суспільства. Як дієвий інструмент державної та регіональної фінансової політики казначейська система касового виконання бюджетів сприяє реалізації повною мірою норм Бюджетного кодексу України та закону про державний бюджет України на відповідний рік щодо застосування єдиних підходів і вимог до виконання бюджетів і складання звітності. Це в свою чергу дозволило створити прозору й доступну для органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування базу даних про виконання бюджетів, що діє у режимі реального часу і дає змогу приймати виважені управлінські рішення. З утворенням Державного казначейства відбувся перерозподіл функціональних повноважень щодо касового виконання бюджету між головними учасниками бюджетного процесу: органами казначейства, банківськими установами і фінансовими органами з подальшим їх зосередженням у казначейській системі. Ще деякий час має місце змішана система касового виконання бюджету за доходами та видатками. І лише з входженням Державного казначейства в систему електронних платежів Національного банку України починає повнофункціонально працювати казначейська система касового виконання бюджету. Переведення на казначейське обслуговування державного бюджету мало без сумніву позитивний ефект, тому що така форма роботи забезпечує ощадливе обов’язково цільове використання бюджетних коштів. 1.3. Етапи розвитку казначейської системи України Етапи становлення та розвитку системи Державного казначейства України наведено у таблиці 1. Таблиця 1 Становлення та розвиток системи Державного казначейства України

Етапи	Роки	Функціональне навантаження
1.	Квітень 1995-1997 рр.	1995-1996 роки - створення організаційної структури органів Державного казначейства, забезпечення їх ефективної діяльності. 1997 рік - початок запровадження казначейської системи виконання державного бюджету за видатками: на кінець року через органи Державного казначейства здійснювалось 45% операцій щодо виконання Державного бюджету.
2.	1998-2000 рр.	1998 – рік завершення переведення на казначейську систему виконання Державного бюджету майже всіх міністерств і відомств. Запроваджено нову бюджетну класифікацію та План рахунків бухгалтерського обліку виконання державного та місцевих бюджетів. Переведення на казначейське обслуговування позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій. 1999 рік - в порядку експерименту у 2-х областях запроваджено касове обслуговування місцевих бюджетів органами Державного казначейства. Надання Державному казначейству статусу учасника Системи електронних платежів Національного банку України. 2000 рік - консолідація всіх коштів Державного бюджету на рахунках Казначейства у Національному банку України.
3.	2001-2004 рр.	2001 рік - фактична зміна статусу Держказначейства: із клієнта банку Казначейство стало учасником Системи електронних платежів Національного банку України. Запровадження обліку зобов’язань розпорядників бюджетних коштів в органах казначейства. Розпочато процес запровадження казначейського обслуговування місцевих бюджетів за доходами та перерахунками міжбюджетних трансфертів. Переведення в систему органів Державного казначейства коштів державних цільових фондів - Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та Фонду соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням. Розпочато впровадження єдиного програмного забезпечення автоматизованої системи ”Казна”. 2003 рік - переведення на повнофункціональне казначейське обслуговування (як за доходами, так і за видатками) місцевих бюджетів. Побудова та запровадження централізованої (4 “К”) моделі обслуговування Єдиного казначейського рахунка.
4.	2005-2006 рр.	З ІІ кв. 2005 - ІІ кв. 2006 рр. - на базі органів Державного казначейства України проведено експеримент по запровадженню нового механізму обслуговування розпорядників коштів державного бюджету. Експеримент передбачав відпрацювання механізму по переходу від виділення асигнувань до запровадження погашення зобов’язань розпорядників коштів державного бюджету. Протягом другої половини 2006 року за результатами проведеного експерименту було розроблено та поширено на всій території України Порядок відображення в бухгалтерському обліку по виконанню державного бюджету операцій з обліку зобов’язань розпорядників коштів в органах Державного казначейства, відкриття асигнувань та здійснення видатків.
5.	2007-2008 рр.	2007 рік був відзначений початком реформи системи бухгалтерського обліку у секторі державного управління, підтвердженням чого стало прийняття у січні 2007 року постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Стратегії модернізації системи бухгалтерського обліку в державному секторі на 2007-2015 роки". Основними напрямами якої є: - модернізація системи бухгалтерського обліку в секторі державного управління; - удосконалення системи фінансової та бюджетної звітності; - створення уніфікованої організаційно-інформаційної облікової системи.

Завдяки переходу від відомчого фінансування до оплати рахунків інформація про виконання державного бюджету сконцентрована в системі Державного казначейства в принципово більш широкому та прозорому вигляді, доступ до неї став незрівнянно простіший. Це, у свою чергу, дало можливість контролювати бюджетні видатки на всіх стадіях виконання державного бюджету.

Казначейське виконання бюджетів шляхом здійснення оплати рахунків розпорядників коштів за надані їм товари та послуги на підставі поданих підтвердних документів дозволило запровадити процедури контролю, який здійснюється органами Державного казначейства на стадії здійснення платежу. До запровадження казначейського обслуговування державного бюджету фактично існував лише один вид фінансового контролю – аудит, який здійснювався шляхом перевірок і ревізій безпосередньо на місцях, в установах, організаціях органами Контрольно-ревізійної служби та внутрішнього аудиту 1 раз на два роки.

Запровадження обліку зобов’язань розпорядників коштів бюджету в органах Державного казначейства сприяло посиленню контролю за дотриманням розпорядниками коштів взяття бюджетних зобов’язань в межах бюджетних асигнувань та удосконаленню механізму використання бюджетних коштів. Зрозуміло, що в основі ефективного використання бюджетних ресурсів має бути своєчасний та якісний аналіз результативних показників, які характеризують виконання державного бюджету, чого можна було досягнути запровадивши ефективну систему обліку.

Ще одним позитивним моментом у казначейському обслуговування державного бюджету є запровадження Державним казначейством України системи управління Єдиним казначейським рахунком, що дозволило в значній мірі зменшити вплив касових розривів на рівень поточного виконання видаткової частини бюджету.

Розвиток органів Державного казначейства супроводжувався стрімким розвитком казначейських інформаційних технологій. Держказначейство має розвинену регіональну мережу підвідомчих структур, взаємодіє із великою кількістю учасників бюджетного процесу. Прагнення до єдиної системи інформації є одним із перспективних напрямів діяльності Держказначейства, що потребує сучасного розвитку телекомунікацій та їхнього середовища, який дасть змогу включатися в електронний документообіг з Національним банком України, кредитними організаціями, податковими органами, розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів. Цей процес передбачає системний підхід до вибору апаратних і програмних рішень щодо реалізації казначейських технологій і на територіальному, і на центральному рівні.

Проведений аналіз етапів і механізмів впровадження казначейської системи виконання бюджету засвідчує, що:

1. Система Державного казначейства поступово розширювалася і охопила всі операції державного бюджету, що, у свою чергу, розширювало об’єкти бухгалтерського обліку.

2. Казначейство почало поширювати свою діяльність на місцеві бюджети, і це дає змогу застосовувати єдині правила ведення бухгалтерського обліку і звітності, контролю за доходами і видатками як державного, так і місцевих бюджетів.

3. Державне казначейство по суті стало централізованою бухгалтерією держави за всіма операціями, здійсненими у системі Єдиного казначейського рахунка, а також відповідальним за складання звітності.

4. Кожний новий етап розширення системи бухгалтерського обліку виконання бюджетів сприяє виявленню як позитивних, так і негативних тенденцій розвитку системи Державного казначейства та механізмів, що ним застосовуються.

Досвід роботи з казначейського обслуговування державного бюджету переконливо свідчить про його перевагу в порівнянні з попередньою системою. Позитивними факторами казначейського обслуговування бюджетів є:

- отримання щоденної інформації про суми доходів, що надійшли бюджету за кожним джерелом надходження та суми здійснених видатків кожним розпорядником коштів відповідного бюджету. Виконання державного бюджету стало прозорим як для органів управління, так і для суспільства;

- можливість на центральному рівні володіти оперативною інформацією про надходження коштів по кожній окремій території;

- концентрація бюджетних ресурсів в установах Національного банку України, що дозволяє уникнути ризику втрати бюджетних коштів;

- можливість, у разі необхідності, відслідковувати стан дохідних рахунків в режимі реального часу, що дозволяє оперативно управляти фінансовими ресурсами;

- застосування органами Державного казначейства процедур попереднього та поточного контролю до розпорядників коштів бюджетів дозволяє уникати нецільового спрямування бюджетних коштів;

- дотримання єдиних вимог щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів.