Самостійне вивчення 1 страница. Питання для самоперевірки

План

Лекція

Питання для самоперевірки

1. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності?

2. Об′єкти, суб′єкти права інтелектуальної власності?

3. Підстави виникнення права інтелектуальної власності?

4. Захист права інтелектуальної власнос?

Література

1. Азимов Ч.Н. Основи патентного права Украйни. — Харьков, 1995.

2. Липцик Д. Авторское право и смежньїе права / Пер. с фр. — М., 2002.

3. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. - К., 2000.

4. Пиленко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.

5. Підопригора О.А. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1. — С.61-80.

6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність — 2000 — №3. - С.3-14.

4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О А Пі-допригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.

8. Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С. 132-135.

9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

ТЕМА: Зобов′язальне право та зобов′язання. Цивільно-правовий договір.

1. Поняття зобов′язального права. Поняття і елементи зобов′язання.

2. Підстави виникнення зобов′язань. Сторони в зобов′язанні. Регресне зобов′язання.

3. Поняття договору у цивільному праві. Стадії укладення договору.

4. Зміна і розірвання договору.

1. Система цивільних зобов′язань.

2. Валюта зобов′язання.

3. Значення та функції договору у цивільному праві.

4. Система цивільно-правових договорів.

5. Зміст і тлумачення договору.

6. Укладення договорів на біржах, аукціонах.

1. Термін "зобов'язання" має кілька значень. Зокрема він використовується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями.

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання стосуються насамперед його динаміки, регулюючи обов'язки передання речей від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг тощо.

Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх. Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, розмежувати з речовими відносинами.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі:

1) сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";

2) об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є речі;

3) здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе лише в разі здійснення боржником дій, що становлять його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб;

4) зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права — це його статика.

Зобов'язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або закріплені цивільним законом суспільні відносини), пов'язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від інших дій.

Практично так само виглядає і законодаче визначення зобов'язання, яке міститься у ст.509 ЦК. Згідно з цією нормою зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Звісно, таке визначення може використовуватися на практиці. Проте, враховуючи ту обставину, що поняття "зобов'язання" є багатозначним і може застосовуватися в різних галузях права та інших сферах гуманітарних знань, видається за доцільне вести мову не взагалі про "зобов'язання" і взагалі про "правовідношення", а саме про "цивільно-правові зобов'язання" і "цивільні правовідносини".

Крім того, недоліком запропонованих визначень поняття "зобов'язання" є некоректна вказівка на те, що одна їх сторона (кредитор) має права, а інша (боржник, дебітор) — обов'язки. Такий найпростіший правовий зв'язок на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування, безвідплатної позики, позички, довічного утримання, а також у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди). Набагато частіше йдеться про взаємні права та обов'язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, і в цьому відношенні він є боржником. Натомість він має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є кредитором. Покупець у свою чергу виступає як кредитор, вимагаючи передачі речі, і як боржник — виконуючи обов'язок заплатити за покупку.

З'ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як боржник чи як кредитор, має велике значення для правильного застосування інших норм (наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи прострочення кредитора). Отже, й ця обставина має бути врахована при визначенні поняття цієї категорії з врахуванням цих уточнень визначення зобов'язання у цивільному праві може виглядати таким чином.

Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношення учасники якого мають права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.

Слід звернути увагу на те, що ЦК не тільки дає загальне визначення зобов'язання, а й визначає його засади. Зокрема в ч.З ст.509 ЦК зазначено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед загальних засад цивільного законодавства (ст.З ЦК), можна дійти висновку, що у ЦК зобов'язання розглядаються як результат реалізації цивільного законодавства. Така точка зору знаходить підтвердження при аналізі джерел цивільного законодавства та підстав виникнення зобов'язань, про що йтиметься далі.

З зазначених вимог до зобов'язань випливають деякі їх особливості, що мають безпосередній практичний прояв. Зокрема ст.511 ЦК встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону випливає з того, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають ґрунтуватися зобов'язання.

Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це можливо, наприклад, у разі укладення договору на користь третьої особи (ст.636 ЦК).

Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід-ношення, є: суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор).

Кредитор — це особа, уповноважена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них.

Боржник — це особа, зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утримуватися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч.З ст.510 ЦК).

Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).

Залежно від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні зобов'язань розрізняють зобов'язання прості і складні (з множиною осіб).

Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредит тор.

Складними (зобов'язаннями з множиною осіб) є зобов'язання, Де на котрійсь із-сторін (або на обох сторонах) виступають кілька осіб.

Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активна, якщо кілька боржників — пасивна, якщо кілька тих й інших — змішана множина осіб.

Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між кількома кредиторами або боржниками розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частки зобов'язання. У солідарних зобов'язаннях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник). За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання.

Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання (ст.541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов'язання виникають у разі завдання шкоди кількома особами, коли неможливо встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяно збиток.

ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного обов'язку і реалізації солідарної вимоги. Так, ст.543 передбачає, що при солідарному обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо, притому, як повністю, так і в частині боргу.

Слід зазначити, що встановлення такого правила має на меті максимально повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів. Зокрема кредитор, який не отримав повного задоволення від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоотриманого від інших співборжників.

Цю ж мету має і збереження пов'язаності зобов'язань усіх солідарних боржників доти, доки зобов'язання не буде виконане повністю: усі солідарні боржники залишаються зобов'язаними, поки зобов'язання не буде виконане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов'язання, що припадає на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою частину боргу, то і той, який виконав, вважається зобов'язаним, поки зобов'язання не буде погашене в повному обсязі.

Але виконання зобов'язання одним з солідарних боржників припиняє його в повному обсязі і припиняє обов'язок усіх боржників стосовно загального кредитора.

Однак слід зазначити, що йдеться лише про припинення обов'язку стосовно загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов'язок зберігається, але змінюється його адресат — уповноважений суб'єкт: право вимоги переходить до боржника, що виконав зобов'язання. Він набуває права регресу, тобто зворотної вимоги до інших боржників. Ця вимога може бути адресована до кожного із солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлене законом або договором. При цьому маємо справу зі своєрідним розподілом боргу, що залишився, в похідному (ступінчастому) порядку: несплачене одним із солідарних боржників боржнику, що виконав солідарне зобов'язання, тепер припадає у рівній частці на кожного з решти солідарних боржників (ч.2 ст.544 ЦК). Тобто в цьому випадку начебто виникає нове солідарне зобов'язання, у якому беруть участь як солідарні боржники ті, хто не виконав обов'язку за першим зобов'язанням, і як кредитор — той боржник за першим зобов'язанням, що виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права вимоги до нового кредитора і перерозподіл обов'язків між колишніми співборжниками.

Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Найчастіше вона виражається в діях. Це може бути передання речі і відповідна її оплата в договорі купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду, повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці.

Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт — це певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі або майно, нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес учасників цього правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника становлять зміст зобов'язального правовідношення. Спірним є питання: чи може існувати зобов'язання з немайновим змістом?

Зокрема поширеною є точка зору, згідно з якою зобов'язання завжди виступають як майнові цивільні правовідносини.

Однак більш правильним видається виходити з того, що зобов'язання можуть бути як майнового, так і немайнового характеру. Класичним прикладом зобов'язального немайнового правовідношення можуть бути зобов'язання, що виникають з безвідплатного договору доручення, договору про спільну діяльність тощо. Немайновий зміст можуть мати зобов'язання, що виникають при реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної власності. Запровадження у ЦК книги другої "Особисті немайнові права фізичної особи" робить ще більш актуальним визнання існування зобов'язань з немайновим змістом. В іншому випадку залишається припустити, що стосовно прав, передбачених у книзі другій ЦК, можуть виникати лише охоронні, але не регулятивні цивільні правовідносини.

2. Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад).

Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникнення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема у ч.2 ст.509 зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК. Отже, йдеться усього лише про норму відсильного характеру.

Таке вирішення навряд чи є оптимальним. По-перше, хоча зобов'язання є видом правовідносин і їх стосуються більшість загальних положень про правовідносини, проте вони мають низку особливостей, які, зокрема, відрізняють їх від речових прав. Тому, скажімо, така вказана у ст. 11 ЦК підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, як створення результатів творчої діяльності, може й не породжувати зобов'язальних правовідносин, хоча породжує відносини інтелектуальної власності.

По-друге, у ч.2 ст.509 ЦК не приділяється належної уваги договору. Звісно, зобов'язання, як буде показано далі, можуть виникати на підставі різних юридичних фактів. Однак за нормальних умов провідна роль поміж них належить договору, що знайшло відображення і у структурі ЦК, де договірним зобов'язанням присвячено близько 500 статей. І хоча загальним положенням про договір присвячена спеціальна глава (гл.52), проте слід було б спеціально зазначити про таку підставу виникнення зобов'язань і в ст.509. У цьому сенсі більш вдалим видається формулювання ч.2 ст.151 ЦК 1963 р., де прямо було зазначено, що зобов'язання виникають з договору або інших підстав. Що ж стосується ЦК 2003 р., то тут такого висновку можна дійти лише шляхом комплексного тлумачення ст.11 і 509 ЦК. Отже, підставами виникнення зобов'язань можуть бути: договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК.

Серед всіх можливих підстав виникнення зобов'язань особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне право-відношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у ньому, і виражається в договорі. Такий засіб формування зобов'язань найбільшою мірою відповідає потребам цивільного обігу.

Саме з урахуванням його значення детальніше договір як підстава виникнення зобов'язань буде розглянутий окремо. Поки що обмежимося нагадуванням про те, що договір є двостороннім правочином, або іншими словами, узгодженим волевиявленням суб'єктів цивільного права, спрямованим на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Нарівні з договорами підставою виникнення зобов'язань можуть бути односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм суб'єктивним правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок. До односторонніх правочинів належать публічна обіцянка нагороди, видача довіреності тощо. Як приклад одностороннього правочину, що породжує зобов'язання, можна назвати оголошення конкурсу про написання п'єси. Якщо п'єса буде відповідати усім умовам конкурсу, то той, хто його оголосив, повинен виконати обов'язки, які встановлені в умовах конкурсу (поставити спектакль за п'єсою, сплатити винагороду).

Односторонній правочин зобов'язує, як правило, того, хто його здійснює. У нашому прикладі зобов'язаною особою стає організація, що оголосила конкурс. Бувають однак і такі односторонні правочини, внаслідок яких зобов'язаною стає та особа, до якої звернене волевиявлення того, хто здійснив угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов'язати спадкоємця надати в будинку, що передається йому у спадок, одну кімнату для безоплатного мешкання другові заповідача (заповідальний відказ). Таким чином, у спадкоємця за умови прийняття спадщини, тобто при здійсненні ним з свого боку односторонньої угоди, виникає зобов'язання надати другові спадкодавця кімнату у користування.

Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права: безпосередні приписи актів цивільного законодавства; рішення суду; акти управління (адміністративні) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. При цьому зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акта, визначається цим актом.

Проте найчастіше підставою виникнення зобов'язання є юридична сукупність, що містить в собі припис закону і договір або адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове зобов'язання щодо користування приміщеннями в будинках комунального фонду виникає із складної юридичної сукупності: ордера і укладеного на його підставі договору житлового найму. Для виникнення і існування зобов'язань в таких випадках потрібна наявність обох юридичних фактів — і адміністративного акта, і договору. За відсутності будь-якого з них зобов'язальне пра-вовідношення не може виникнути. Значення адміністративного акта в юридичній сукупності полягає насамперед у тому, що він юридично зобов'язує сторони (або одну з сторін) укласти договір на умовах, вказаних в адміністративному акті. Тому зміст зобов'язання у таких випадках визначається нарівні із законом, не тільки договором, а й адміністративним актом, на підставі якого він укладений.

Юридична сукупність може включати не тільки адміністративні акти і договори, а й інший набір юридичних фактів. Так, зобов'язання купівлі-продажу державного підприємства, що приватизується, може виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його результатів договору купівлі-продажу. Тому юридична сукупність, як і раніше, залишається однією з найбільш характерних підстав зобов'язальних правовідносин.

Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також інші дії фізичних і юридичних осіб — юридичні вчинки. Наприклад, ведення чужих справ без доручення, рятування майна організації, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності (ст.11 ЦК). Але слід мати на Увазі, що в процесі творчої діяльності зобов'язання виникають не внаслідок самого факту відкриття, винаходу або створення твору тощо, а завдяки наявності додаткових умов: використання винаходу, виконання музичного твору, видання роману тощо; укладення відповідного договору — постановчого, видавничого тощо.

Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний цивільний обіг.

Водночас підставою виникнення зобов'язань можуть бути і протиправні дії. Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є юридичним фактом, що породжує зобов'язання для того, хто заподіяв шкоду, стосовно потерпілого (наприклад, відшкодувати втрачений заробіток внаслідок втрати потерпілим працездатності чи вартість пошкодженої речі, повністю або частково). Придбання або зберігання майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює зобов'язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі застрахованого будинку створює обов'язок страхової компанії виплатити власнику-страхувальнику страхове відшкодування.

3. Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні навіть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється.

При цьому найважливішим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вдалим видається визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також Дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір виступає як категорія відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.

Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворіше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: "Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості".

Звідси випливає, що свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу в договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір — ст.633 ЦК) або передбачений угодою сторін (ст.635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець за публічним договором бере на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "непойменовані" договори);

4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.

Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права. Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права та обов'язки, стають учасниками зобов'язання, а відтак перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.651 ЦК). Невиконання або неналежне виконання сторонами договору спричиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.

4. Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних підстав виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.

Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферентом, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.

У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.

Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — Це волевиявлення особи, спрямоване на укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід враховувати, що офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відносини, а лише та, яка спрямована конкретній особі або кільком конкретним особам і при цьому містить вказівку на конкретні положення, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в будь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними Для цього договору.

Дата добавления: 2014-11-29