Самостійне вивчення 1 страница. Питання для самоперевірки

План

Лекція

Питання для самоперевірки

1. Поняття виконання зобов′язань?

2. Суб′єкти виконання зобов′язань?

3. Часткові і солідарні зобов′язання?

Література

1. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Агарков М.М. Избранньїе трудьі по гражданскому праву: В 2-х т. - Т.1. - М., 2002. - С. 163-460.

2. Годзмз Е. Общая теория обязательств / Пер. с фр. — М., 1948.

3. Голованов Н.М. Обязательственное право. — СПб., 2002. — С. 10-92.

4. Зобов'язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. / За ред О.В. Дзери. - К., 1998.

5. Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975.

6. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950.

7. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и зкономичес-кий очерк / Пер. с фр. — М., 1972.

8. Толстой В.С. Исполнение обязательств. — М., 1973.

Тема: Виконання зобов′язання. Забезпечення виконання зобов′язань.

1. Поняття та види забезпечення виконання зобов′язань.

2. Неустойка та її види.

3. Порука, застава. Гарантія.

1. Форма притримання щодо забезпечення виконання зобов′язань.

2. Завдаток та його функції.

3. Особливості застави нерухомого майна (іпотека). притримання.

1.Приступаючи до розгляду питань забезпечення виконання зобов’язань, необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Насамперед слід враховувати, що хоча гл.49 ЦК має назву „Забезпечення виконання зобов’язань”, однак передбачені у ній засоби розраховані головним чином на забезпечення виконання договорів.

Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов’язань із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж досить складно уявити таку ситуацію, коли санкції первинні, пов’язані з відшкодуванням завданої шкоди, було б доцільно ще й забезпечувати санкціями другого порядку (неустойкою). По-друге, слід звернути увагу на співвідношення понять „забезпечення виконання зобов’язань” і „відповідальність за порушення зобов’язань”. У ЦК 2003 р. цим питанням присвячені окремі глави — 49 („Забезпечення виконання зобов’язання”) та 51 („Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”). Таким чином, у загальних рисах збережено підхід, який мав місце у ЦК УРСР 1963 р., де існували спеціальні глави 16 („Забезпечення виконання зобов’язань”) і 18 („Відповідальність за порушення зобов’язань”).

Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він досить чітко розрізняє два інститути. Водночас у гл.51 ЦК йдеться про існування відповідальності у формі припинення зобов’язання, зміни умов зобов’язання, сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди тощо (ст.611 ЦК). Сплата неустойки розглядається в одній площині з іншими видами відповідальності, зокрема стягненням збитків (ст.624 ЦК).

У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконання зобов’язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність. Наприклад, 554 ЦК згадується відповідальність поручителя перед кредитором У зв’язку з цим виникає необхідність встановлення характеру взаємозв’язку між цими категоріями.

Аналіз їх сутності дозволяє зробити такі висновки. І засоби забезпечення зобов’язань, встановлені нормами гл.49, і заходи відповідальності, передбачені у гл.51 ЦК, мають однакову мету — стимулювати боржника до виконання зобов’язання і захистити інтереси кредитора. Тому ті й інші можуть бути віднесені до засобів забезпечення належного виконання зобов’язань.

Водночас серед засобів забезпечення виконання зобов’язань слід виділити спеціальні засоби забезпечення, передбачені гл.49 ЦК („засоби забезпечення” у вузькому значенні слова), і міри відповідальності. Однак цим співвідношення між категоріями „відповідальність” і „спеціальні засоби забезпечення” не вичерпуються.

Хоч традиційно як одна з форм відповідальності розглядається лише неустойка (ст.611 ЦК), але якщо виходити з визначення відповідальності як санкції у вигляді негативних наслідків, що покладаються на особу, винну в скоєнні правопорушення, можна помітити, що під поняття „відповідальність” підпадають і застава, і завдаток.

Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслідки для іншої особи настають незалежно від її вини і протиправності дій. Однак враховуючи те, що ЦК іменує покладання на цих осіб санкцій за невиконання зобов’язання відповідальністю (ст.554, 566 ЦК), очевидно, слід і поруку, і гарантію розглядати як відповідальність.

Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпечення водночас є заходами відповідальності. Виняток становить притримання (ст.594-597 ЦК), яке за своєю сутністю є засобом захисту прав кредитора, але не мірою відповідальності боржника, оскільки не супроводжується настанням негативних майнових наслідків для останнього (щоправда власник притриманої речі втрачає можливість користуватися нею, однак це не можна вважати санкцією за порушення, оскільки так само не користується своїми речами орендодавець або особа, яка передала річ у заставу кредитору).

Отже, засоби забезпечення договірних зобов’язань можуть виступати у різних формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, поруки, відшкодування збитків та моральної шкоди, застосування інших мір відповідальності тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний) характер і залежать від основного зобов’язання: при недійсності або припиненні основного зобов’язання вони також припиняють свою дію.

Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов’язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов’язанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.

Згідно з нормами ст.547 ЦК притримання щодо забезпечення виконання зобов’язання має вчинятися в письмовій формі. Недодержання цієї форми має наслідком визнання його нікчемним.

Деякі зі способів мають бути не тільки оформлені письмово, а й потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках також державної реєстрації.

Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав рухомого майна.

Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання встановлені ст.548 ЦК. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або законом;

2) недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов’язання (вимоги) має наслідком недійсність додаткового (забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не встановлено ЦК;

4) недійсність притримання щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсності основного зобов’язання.

2.Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і науковій цивілістичній літературі.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов’язків.

Це забезпечується такими властивостями неустойки:

1) можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов’язання, без надання доказів про завдання збитків та їх розмір;

2) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір та умови сплати неустойки (крім випадків існування, так званої нормативної неустойки — ст.550 ЦК);

3) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані йому невиконанням договору, у зручній для нього грошовій формі. У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що хоча ст.549 ЦК передбачає можливість стягнення з боржника неустойки у вигляді майна, однак механізм реалізації такого права поки що не визначений, що на практиці може створити значні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

У юридичній літературі була висловлена точка зору, що неустойку у вигляді стягнення майна можна іменувати „альтернативна неустойка”, оскільки тут для боржника має місце альтернатива: у разі порушення передати кредиторові грошову суму або інше майно. Проте вона навряд чи може бути прийнятною, оскільки у цивілістиці вже вживається поняття „альтернативна неустойка” для позначення можливості кредитора обирати між стягненням неустойки або збитків.

Оскільки у ст.549 ЦК згадуються, крім неустойки, ще і штраф, пеня, то постає питання про їх правове значення. Існує думка, що це різновиди неустойки, які мають свої особливості. Ця позиція отримала підтримку й у новому ЦК, який містить визначення цих традиційних для радянського цивільного права (ст.204 ЦК 1963 р.) різновидів неустойки. Згідно зі ст.549 ЦК штраф —це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми порушеного зобов’язання. Пеня —це неустойка, яка встановлюється на випадок прострочення виконання зобов’язань і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання.

Такий підхід, однак, здається не дуже вдалим, оскільки різні терміни вживаються для позначення тотожних понять. Фактично, пеня — це та сама виняткова неустойка, а штраф — неустойка штрафна. Тож виникає небезпека змішування різних понять, коли йдеться про однакові за сутністю санкції. До того ж вживання термінів „неустойка”, „штраф” і „пеня” у різному значенні є хибним з точку зору їх етимології: латинське роеnае означає штраф (а під впливом російської термінології почало позначатися як неустойка). Як вже зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язань, а й однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у гл.51 ЦК „Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. Зокрема згідно зі ст.611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, а ст.550 ЦК встановлює, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (ст.617 ЦК).

Ведучи мову про неустойку як спеціальну форму відповідальності, слід зазначити, що тут, як і в інших випадках застосування спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприклад, для стягнення виняткової неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а отже, відпадає і питання про причинний зв’язок між збитками і протиправними діями. Тому для відповідальності тут достатньо протиправності й вини боржника.

Про це свідчить і судова практика. Так, наприклад, банки, пред’являючи до громадян позов про стягнення заборгованості за кредитом і пені (неустойки) за прострочення його повернення, позбавлені необхідності доводити наявність у них збитків внаслідок прострочення повернення позики. Докази надаються лише стосовно факту видачі кредиту і неповернення його в строк. Саме прострочення є протиправною дією. Вина тут можлива як у формі наміру, так і у формі необережності, однак для цієї категорії справ вказана обставина практично не має значення.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржника і за загальним правилом підлягає сплаті незалежно від наявності збитків (ст.624 ЦК).

Неустойка покликана забезпечити виконання зобов’язання, стимулюючи боржника до належного виконання, а вона компенсує (повністю або частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов’язання. Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов’язання в натурі (ст.552 ЦК).

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов’язання і вина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак якщо збитки є, то залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють неустойку:

1) залікову — не виключає права вимагати відшкодування збитків, проте лише в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2) виняткову — закон або договір можуть передбачити стягнення лише неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках прострочення зобов’язання);

3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків в повній сумі понад неустойку; стягується у вигляді загального правила;

4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неустойка, або збитки (ст.624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на договірну та нормативну.

Провідною з них є договірна неустойка (та, що встановлюється договором сторін). Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках коли положення про неустойку міститься в диспозитивній нормі, вона застосовується лише тоді, коли сторони своєю угодою не передбачили іншого розміру неустойки. Прикладом диспозитивної норми тут може бути правило ст.625 ЦК, згідно з яким боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Водночас сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків, передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що у цьому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Водночас ст.616 ЦК зобов’язує суд зменшити неустойку, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора.

3. За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб) частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов’язання основного боржника додатково приєднується зобов’язання іншої особи, що за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків), якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Таким чином, поручитель у випадку пред’явлення до нього вимоги з боку кредитора хоча і пов’язаний певними процесуальними обов’язками щодо боржника (має попередити останнього про подання вимог кредитором, залучити боржника до участі у справі у випадку пред’явлення позову), але зберігає своє відносно автономне становище насамперед у зв’язку з оцінкою заперечень, що має проти кредитора основний боржник.

Згідно зі ст.556 ЦК до поручителя, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні. При цьому обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених поручителеві вимог кредитора за основним зобов’язанням. Якщо основне зобов’язання було забезпечено кількома різними поручителями, кожний з них одержує право зворотної вимоги до боржника в розмірі сплаченої цим поручителем суми.

Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, то згідно зі ст.557 ЦК він має негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель, що також виконав зобов’язання, має право стягнути з кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Врахування значення і ролі особи поручителя зумовило необхідність вирішення питання про оцінку вартості послуг поручителя. ЦК 1963 р. ці питання не регулював і, як правило, послуги поручителями надавалися безоплатно. Тому в практиці цивільного обігу можливості застосування поруки не використовувалися повною мірою через відсутність заінтересованості поручителів у наданні таких послуг. Адже поручитель ніс відповідальність у тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість ризику, що на нього покладався, він усього лише мав перспективу одержати права кредитора за цим зобов’язанням. Природно, що бажаючих безоплатно ризикувати своїм майном (адже стягнення боргу і збитків з основного боржника є дуже проблематичним, про що свідчить той факт, що цього не зробив кредитор за основним зобов’язанням) є не так вже багато. У зв’язку з цим нагальною виявилася потреба підвищення заінтересованості потенційних поручителів у прийнятті на себе обов’язків із забезпечення виконання зобов’язань.

З урахуванням цих обставин у ст.558 ЦК передбачено, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржнику. Проте така плата має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у процесі виконання такого договору.

Порука припиняється:

1) з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Це пояснюється тим, що порука має акцесорний характер;

2) у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

3) у разі якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позов допоручителя протягом одної го року від дня укладення договору поруки.

Слід зазначити, що ринкові умови господарювання певною мі рою „реанімували” поруку як засіб забезпечення виконання зобов’язань, яке в практиці планового господарювання не мало особливого поширення.

Водночас застосування поруки ще не досягло належного рівняв Причиною тому є відсутність заінтересованості, побоювання збитків у поручителя, адже боржник і поручитель відповідають за не виконання зобов’язань перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. При цьому поручитель несе відповідальність в тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість цього він усього лише отримує всі права кредитора за цим зобов’язанням (ст.556 ЦК).

У зв’язку з цим виникає проблема підвищення заінтересованості потенційних поручителів в прийнятті на себе обов’язків із забезпечення виконання зобов’язань. Для того, щоб „не винаходити велосипед”, доцільно звернутися до положень римського приватного права, де власне остаточно сформувався і був створений практично довершений інститут поруки.

Щоб якось вирішити цю проблему, для поручителів були передбачені пільги. Зокрема імператором Юстиніаном І було введено пільгу, яка полягала в тому, що поручитель, який притягувався кредитором до відповідальності, міг вимагати, щоб кредитор спробував стягнути борг безпосередньо з головного боржника, а вже потім, в разі притримання цього, — звертався до поручителя. Таким чином відповідальність поручителя набувала вираженого субсидіарного характеру.

Другим видом пільг, встановлених для поручителів, була пільга, яка застосовувалася, коли йшлося про відповідальність декількох поручителів. Спеціальним законом, прийнятим приблизно у II ст. до н.е., боржник зобов’язувався оголошувати заздалегідь, скільки поручителів встановлюється у забезпечення його боргу, і хто саме ці поручителі: в результаті, кожний з них міг вимагати, щоб кредитор рівномірно стягував борг з усіх поручителів. Пільга застосовувалася у всіх випадках за винятком тих, коли хтось з поручителів до часу пред’явлення позову ставав неоплатним боржником. Ця пільга не обмежувалася у часі, але припинялася у разі відмови від неї поручителя, що притягується до відповідальності.

Ще одним видом пільг, що встановлювалися для поручителя, була beneficium cedendorum actionum, суть якої полягала в тому, що вона являла собою право поручителя вимагати, щоб кредитор передав йому свої позови проти головного боржника та інших поручителів.

Таким чином, досвід римського приватного права свідчить, що існують шляхи законодавчого вирішення проблеми, згаданої вище. Очевидно, що норми, аналогічні тим, які існували у пізньому римському праві, можуть бути введені й у наше законодавство з метою забезпечити більш повний захист інтересів учасників комерційного обігу.

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) поручається перед кредитором (бенефіціаром) за виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Іншими словами, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зобов’язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов’язань.

Якщо раніше згідно зі ст.196 ЦК 1963 р. гарантія прирівнювалася до поруки і на неї поширювалися правила про поруку, то гарантія за ЦК 2003 р. є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпечення виконання зобов’язання.

Характерними ознаками гарантії є те, що вона:

1) має самостійний характер. Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання;

2) має особливий суб’єктний склад (гарантами можуть виступати лише банки, інші фінансові установи, страхові організації);

3) не обмежується строком пред’явлення кредитором позовних вимог до гаранта;

4) має оплатний характер;

5) є безвідкличною.

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила стосовно договірних гарантій 1978 р., Уніфіковані правила Міжнародної торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р., Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. №368.

Строк дії гарантії. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана.

Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов’язаною перед кредитором особою. Виділення в ст.561 ЦК окремою частиною моменту набрання чинності гарантії Дає змогу припустити, що до настання цього моменту обов’язки особи, поіменованої гарантом, не є гарантією, така особа ще не стала боржником перед кредитором, а гарантійне зобов’язання взагалі Ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов’язки майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем видачі гарантії. Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати банківську гарантію за певних умов.

При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором. Водночас зміст ст.563 ЦК дає підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про порушення зобов’язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов’язки лише за наявності волевиявлення кредитора.

Слід зазначити, що бенефіціар зобов’язаний звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії. До такої вимоги мають бути додані документи, вказані в гарантії; у вимозі кредитора повинно бути зазначено, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання.

При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має право звернутися до відповідної судової установи з позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред’явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії.

Основним обов’язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред’явленої із дотриманням умов гарантії. ЦК встановлює також додаткові обов’язки гаранта, пов’язані із розглядом вимог кредитора.

Зокрема після одержання вимоги кредитора гарант має негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Поняття „розумний строк” є оціночною категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що супроводжували такий розгляд.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. У цьому випадку гарант має негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню (ст.565 ЦК).

Практичний сенс такої вимоги полягає в тому, що гарант, який повідомив про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності основного зобов’язання, не може бути визнаним таким, що прострочив за своїм зобов’язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов’язання гаранта, закон (ст.566 ЦК) розрізняє саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов’язку: за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов’язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов’язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах, передбачених гл.51 ЦК „Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. У цьому сенсі відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за грошовим зобов’язанням. Крім вимоги про стягнення суми, на яку видана гарантія, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов’язання в натурі), бенефіціар вправі вимагати від гаранта сплати також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у повному обсязі (ст.22, 623 ЦК).

Відносини гаранта та принципала ґрунтуються за загальним правилом на оплатній основі. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її суб’єктного складу, стала своєрідним видом надання оплатних послуг, який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому відповідальності за невиконання зобов’язання третьою особою (боржником).

Дата добавления: 2014-11-29