Катихуменат

План

1. Тайни Християнського втаємничення в первісній Церкві.

3. Святі таїни Втаємничення в часи перших семи Вселенських соборів.

4. Участь дітей у тайнах Християнського Втаємничення.

ТАЙНИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ В ПЕРВІСНІЙ ЦЕРКВІ

Введення людини у Церкву, хоч і асоціювалося з деякими обрядами введення прозелітів до еврейської релігії, прийняття нових членів до громади ессеїв та очищальними обрядами інших релігій, повністю відрізнялося від них своєю внутрішньо-сакраментальною суттю. Уже в новозавітних свідченнях про хрещення знаходимо цей важливий акцент на його сакраментальну дію. Але цілісність священнодії християнського втаємничення у свідченнях Нового Заповіту про катехитичні настанови та хрещення бажаючих стати християнами не завжди виявляє елементи усіх трьох тайн. Тому акт втаємничення у апостольський час називався просто хрещенням, який звершувався після проповіді апостолів над тими, хто повірив євангельській вістці про спасіння у Христі Ісусі, приймав християнські істини та каявся у своїх гріхах (Мт. 28, 19–20; Мк. 16, 15–16; Ді. 2, 14–42; 8, 12–38; 10, 34–48; 16, 13–15; 19, 4–6). Отже, загальна форма прийняття нових членів до Церкви в апостольський час — це проповідь апостолів, віра слухаючих проповідь та їхнє каяття, які увінчувалися уділенням обрядів хрещення та участю новопросвічених Господній трапезі — євхаристії.

Однак уже в деяких місцях апостольських послань можна побачити вказівки на прийняття у хрещенні саме трьох тайн християнського втаємниченя. Наприклад, слова апостола Івана Богослова: «Троє свідчать на землі: Дух, і вода, і кров, троє в одно» (І Ів. 5, 8; пор. Євр. 6, 4–5), вказують, на думку дослідників цього питання, на хрещення водою, помазання Духом Святим та прийняття євхаристійних дарів.

У ІІ столітті в час апологетичного захисту християнського вчення перед язичниками Церква починає називати здійснення священнодії хрещення словом «initiatio», що походить від латинського ineo — я входжу в середину. Звідси термін initiation має відповідний священний зміст та означає акт містичного входження або введення кандидата у церковний організм. У цьому столітті набирає відповідних форм інституція катехуменату, яка приходить на зміну апостольській проповіді. Саме уже найдавніша християнська пам’ятка Дідахе має катехитичні елементи та форму викладу віри оглашенним.

Окремі форми катехуменату знаходимо також у св. Юстина Філософа. Описуючи передхрещальні обряди, св. Юстин предусім зазначає, що «тих, які повірили істинності християнського вчення, починають навчати, щоб вони з молитвою та постом просили у Бога прощення гріхів». Це свідчить про початкове формування ступенів навчання та підготовки катехуменів для прийняття хрещення. Потім св. Юстин підкреслює, що оглашенний хреститься і на кінці хрещального обряду приймає євхаристію разом з іншими вірними і в такий спосіб входить у християнську громаду, стає членом Церкви.

У ІІІ столітті із збільшенням вступаючих до Церкви, швидко розвиваються як передхрещальні акти, що вимагає розвитку інституції оглашенних (катехуменів), так і хрещальні обряди, в яких складаються окремі форми уділення трьох тайн, про що свідчать багато авторів цього часу. Уже на початку ІІІ століття Тертуліан, докладно описуючи обряди християнського втаємниченя, вказує, що катехуменат завершується уділенням кандидатам трьох тайн: хрещення водою, помазання Святим Духом та причастям св. Тайн. «Церква позначає віру оглашенного водою, одягає його Святим Духом, годує його євхаристією». Але найважливіше канонічно-літургічне свідчення з цієї доби подає пам’ятка Іполита Римського «Апостольське Передання». Передусім цей твір ілюструє вже розвинуту структуру катехуменату з передхрещальними обрядами. Оглашенні конкретно поділяються на дві групи: 1) ті, що навчалися та готувалися до прийняття у Церкву, термін якого тривав близько двох-трьох років; 2) ті, які закінчили навчання та підготовку і були зараховані до гідних прийняти тайни втаємниченя.

Особливу цінність у творі Апостольське Передання має послідовність чину уділення таїн християнського втаємничення. Ця священнодія, за звичайно прийнятою традицією у до-Констянтинівську добу, відбувається під час пасхальної ночі та звершується єпископом, якому співслужать пресвітери та диякони, у присутності вірних місцевої церкви. Зокрема у Апостольському Переданні при детальному описанні відправи трьох тайн підкреслюється, що неофіти, прийнявши хрещення та миропомазання, беруть участь у літургії та приймають євхаристію разом з іншими вірними. Важливість цього документа полягає окрім детального описання структури катехуменату та уділення тайн ще й у тому, що ця пам’ятка, зафіксувавши цілість процесу містичного введення кандидата у Церкву, як апостольський взірець спрямувала кристалізацію хрещальних чинів у локальних обрядах стародавньої Церкви саме за прикладом, поданим у цьому творі.

Дещо за іншою традицією та в іншому порядку три тайни християнського втаємничення вділялися у сирійських обрядах, але завжди із дотриманням традиції уділення їх разом у одній відправі. Розвиваючись на основі юдео-християнської традиції, Сирійські Церкви були під великим впливом старозавітної єврейської релігії, у зв’язку з чим у них сформувалося відповідно до цього своє богословське вчення та літургічний обряд уділення сакраментального помазання єлеєм, як дар Святого Духа перед прийняттям хрещення. Отже, у сірійських обрядах після катехитичної підготовки кандидат приймав спочатку тайну миропомазання, а потім хрещення та євхаристію. Однак уже наприкінці ІV ст. в Антіохійському обряді миропомазання вділяється після хрещення, а у VІ ст. ця реформа впроваджується і в східно-сірійських літургічних чинах.

Окрім хрещення водою і Духом зовсім винятковою у первісній Церкві стала форма хрещення кров’ю. Це хрещення стало виключено формою хрещення мучеників, які, не будучи охрещеними, під час гоніння визнавали себе християнами і помирали мученицькою смертю. Таким чином кров, пролита під час мучеництва в ім’я Христа, ставала для мученика тайною хрещення. Про це Іполит Римський свідчить такими словами: «Якщо він оглашенний, перенесе насилля і буде вбитий до хрещення, він буде оправданим, будучи хрещеним у своїй крові».

КАТИХУМЕНАТ І СВЯТІ ТАЇНИ ВТАЄМНИЧЕННЯ В ЧАСИ ПЕРШИХ СЕМИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ

Вже у перших семи Вселенських Соборах ми маємо багато приписів – канонів у яких ієрархія старається внормувати а також піднести гідність Євхаристії та направити всі надужиття, які не раз ставалися в житті Церкви. Вселенські Собори з 325 по 787 роки присвячують увазі Євхаристії 8 канонів. Для кращого розуміння даної проблематики постараюся дещо призупинитися на одному із них, а саме: Нікейський Собор 325 року у каноні 13 зазначає наступне: „Щодо смертельно хворих, то тут треба дотримуватися старого і канонічного закону, що того, хто має незабаром померти, не можна позбавляти останніх і найпотрібніших напутніх розрад. Якщо, проте, після того і після одержання причастя, така особа знову повернеться до здоров'я, хай вона залишиться серед тих, кому дозволені тільки спільні молитви. Але взагалі, якщо брати кожного смертного хворого, який хоче причащатися, єпископ, випробувавши його щирість, може дати йому Святі Дари”. Із даного і інших канонів ми бачимо що Церква у різний період часу по різному ставилася до частого причастя. Відбулась велика зміна в богословії щодо Причастя католиків від позиції, що Євхаристія є нагородою за святість, до поглядів святого папи Пія X, який прийшов до думки, що причастя можна приймати як духовний скріплюючий засіб в боротьбі проти зла. Східні Католицькі Церкви, повернулись до позиції ранньої апостольської Церкви, коли після спільної молитви і спільного прийняття їжі (агапе) служба завершувалася Євхаристією, де кожний учасник брав.участь.

У ІV ст., завдяки позитивним суспільним і політичним змінам та великому наверненню язичників у християнство, літургічний обряд втаємничення новопросвічених у Церкву та богословське його описання досягають найбільшого розквіту. Багато святоотцівських творів цієї доби свідчать про швидкий розвиток як катехуменату, так і обрядів уділення тайн хрещення, миропомазання та євхаристії.

Особливого розквіту у цю добу досягає інституція катехуменату. З одного боку, багато колишніх язичників, прагнучи стати християнами, хотіли це звершити без особливого проникнення у християнські істини, без підготовки та покаяння, що порушувало уже встановлену форму катехуменату та його термін тривання. Тому уже І Вселенський собор у правилі 2 категорично забороняє скорочувати термін навчання оглашенних і приписує хрестити їх тільки після довгого часу навчання та випробовувань. З цією ж вимогою до тих, хто хоче прийняти хрещення, звертається і правило 46 Лаодикійського собору 343 р., а правило 47 того ж собору нагадує також тим, які через хворобу скоротили час катехуменату і охрестилися, після одужання повинні продовжити вивчення основ християнської віри. Окрім цього в Церкві встановлюється традиція постійної літургічної молитви за оглашенних. 19 правило того ж Лаодикійського собору вказує, що перед виходом оглашенних із церкви на літургії повинна чинитися молитва за них.

З іншого боку, за звичаєм відкладати хрещення до більш зрілого віку, термін катехуменату часом ставав довшим і перехід у розряд тих, що приймають тайни втаємничення відтягувався. Хоч у цей період у практику хрещення входять окрім Пасхи свята П’ятидесятниця, а на Сході ще й Різдво та Хрещення Христове, все ж таки Пасхальна ніч залишається традиційним часом найбільш масового хрещення. За традицією Пасхального хрещення, перехід оглашенних у розряд тих, що готувалися до прийняття хрещення, відбувався на початку Великого посту і тривав 40 днів. Перехід на ступінь підготовки до хрещення виражався у поданні прохання оглашенного до єпископа про бажання прийняти хрещення та готуватися до нього. Цю церковну норму захищає правило 45 Лаодикійського собору, яке постановляє не приймати прохання оглашенних після двох тижнів Великого посту, які звичайно подавалися перед його початком.

Особливого розвитку та святоотцівського освітлення у цю добу набирає і дисципліна уділення трьох тайн християнського втаємничення, в результаті чого єдність відправи тайн хрещення, миропомазання та євхаристії скріплюється канонічними приписами, а внутрішній взаємозв’язок цих тайн у процесі творення нового члена Церкви розкривають твори святих отців. З канонічного боку, Лаодикійський собор, видавши правило 48, вказав на нерозривність тайн хрещення та миропомазання і постановив: «Просвічені хрещенням повинні помазуватися помазанням небесним, щоб вони стали учасниками Царства Христового». Створення цієї норми говорить про те, що, мабуть, у той час з’явилися спроби порушити церковну традицію про уділення тайни миропомазання одразу після хрещення і відкладати це на інший час. Щоб припинити руйнування традиції, основаної на апостольському переданні, отці собору наказують вділяти миропомазання разом з хрещенням, яке дарує новопросвіченому силу благодаті Святого Духа, щоб «стати співучасником Царства Божого та справжнім, діяльним членом Церкви». Цей же ж припис єдності хрещення і миропомазання віддзеркалюється і в сьомій книзі Апостольських Постанов та у пам’ятці цього ж ІV ст. Євхологіоні Серапіона. Канон 19 Правил Іполита приписує новопросвіченим після хрещення та миропомазання приймати св. євхаристію. Єдність уділення тайн хрещення, миропомазання та євхаристії, основана на апостольській традиції та зафіксована у канонічно-літургічних приписах в кінці ІV ст., була всебічно розглянута і описана святими отцями, які наголошували на відмінності віри оглашенного перед прийняттям тайн християнського втаємничення та віри новоохрещеного після просвічення тайнами. Якщо в катехитичних проповідях викладалися основи християнської віри для оглашенних, то проповіді святих отців на тему трьох тайн втаємничення призначалися уже для новопросвічених, які пояснювали їм символіку та містерію ними прийнятих тайн і розкривали перед ними глибину сакраментального входження в церковний організм, будування нового члена Церкви. Тому ці проповіді, на відміну від катехитичних, називалися «тайноводством», що означає вводити в містерію. Спеціальному поясненню богословсько-символічного значення триєдиної священнодії тайн християнського втаємничення посвятили свої твори в кінці ІV ст. чотири отці. Кирило Єрусалимський залишив П’ять «тайновводних» слів. Амвросій Медіоланський написав дві праці: Таїнства та Містерії. Іван Золотоустий присвятив цьому питанню 8 тайновводних проповідей. Теодор Мопсуетський описав містерію тайновведення у трьох проповідях «Про хрещення» та двох «Про євхаристію».

Уже в V ст. разом із змінами, які відбулися в суспільстві — християнізацією всієї Римської імперії та укріпленням церковної організації, проходять зміни і в церковній інституції прийняття нових членів до Церкви. У зв’язку з тим, що у християнізованому суспільстві нові члени почали входити у Церкву майже виключно із християнських сімей та повсюди було введено у церковну практику хрещення дітей, інституція катехуменату почала втрачати свою постійну активну дію, а пізніше й повністю вийшла із практики.

УЧАСТЬ ДІТЕЙ У ТАЙНАХ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВТАЄМНИЧЕННЯ

Введення у VІ–VІІ ст. повсюдної церковної практики уділення дітям тайн християнського втаємничення не було зовсім новим явищем для Церкви. Це був лише перехід Церкви, спричинений суспільними перемінами, на форму прийняття нових членів у дитячому віці, яку вона практикувала з апостольського часу поряд з катехуменатом і тайновведенням дорослих.

Вказуючи на відсутність свідчень Святого Письма і богословських аргументів про хрещення немовлят та підкреслюючи, що малі діти не мають особистої віри, яка є необхідністю для прийняття хрещення, К. Барт та інші протестантські богослови в середині ХХ ст. почали твердити, що немовлята не можуть свідомо брати участь у містерії Хрещення, і тому їхнє хрещення повинно відкладатися до віку, коли вони свідомо сприйматимуть сакраментальну дію цього акту. Позиція Барта викликала серед протестантських богословів серйозні дискусії і частина із них, захищаючи хрещення немовлят, висунула ряд богословських та історичних аргументів на користь практики хрещення дітей.

Сам факт хрещення немовлят базується на двох основних богословських доказах: з одного боку, віра немовляти коріниться у вірі тих, хто приносить його до хрещення, а з іншого боку, хрещення — це не тільки акт віри, але це й дія благодаті. Тому саме немовля як особа уже здатне прийняти цей дар благодаті, з допомогою якого вона розвиватиметься, як до віку усвідомлення цього акту, так і у вік свідомого сприйняття сакраментальної дії. Історичні ж аргументи доказують, що хрещення немовлят відбувалося в апостольські часи і ці доводи зводяться до трьох моментів: 1) старозавітне обрізання, яке було прообразом хрещення (Кол. 2, 11–12) та звершувалося над немовлятами на восьмий день після їхнього народження, було замінене у християнстві хрещенням немовлят; 2) новозавітний вислів апостолів «охрестив увесь дім» (пор. Дії 16, 15, 33; 1 Кор. 1, 16) означав хрещення не тільки дорослих представників сім’ї, але також дітей і немовлят; 3) мужі апостольські св. Полікарп Смирнський та Юстин Філософ, вказуючи, що вони були хрещені в дитинстві, свідчать про хрещення немовлят в апостольські часи.

Починаючи від свідчень Тертуліана та Іринея Ліонського, у ІІІ столітті існує багато вказівок на хрещення дітей у первісній Церкві. Але вони не тільки свідчать, що Церква в їхній час допускала дітей до тайни хрещення, а й підказують, що цю практику християни успадкували від попередніх двох століть. А Оріген просто вказує, що хрещення дітей — це апостольська практика: «Церква прийняла від апостолів традицію хрестити навіть немовлят». У 305 р. Ельвірський собор говорить про церковну традицію хрещення дітей. А у 401 р. отці Картагенського собору у каноні 6, борячись проти тих, які відкидають потребу хрещення дітей, погрожують їм покаранням та приписують категорично обов’язковим хрещення малих дітей та немовлят. Отці Собору мотивують необхідність хрещення немовлят потребою їхнього очищення у хрещенні від прабатьківського адамового гріха.

Святий Іполит Римський, описуючи в Апостольському Переданні послідовність відправи хрещального чину, перед актом відречення від сатани та визнання християнської віри перераховує групи тих, хто прийматиме хрещення. Починається цей перелік з малих дітей, які поділяються на дві групи: 1) це немовлята, за яких промовляють слова відречення та визнання віри батьки, та 2) малі діти, які можуть говорити і самі відповідають. «Хреститимуться спочатку маленькі діти. Якщо вони можуть відповідати, відповідатимуть самі. А якщо вони не можуть відповідати, за них відповідатимуть їхні батьки, або хтось із їхніх рідних».

Продовжуючи описання хрещального чину, Апостольське Передання вказує, що всі кандидати після відречення від сатани та визнання християнської віри приймають хрещення, миропомазання та причащаються Тіла і Крові Господніх разом з усіма вірними. Подібні рубрики про участь немовлят у відправі трьох тайн втаємничення мають також інші пам’ятки, що склалися під впливом Апостольських Постанов. Завдяки своєму великому авторитетові у стародавній Церкві, твір «Апостольське Передання» вплинув також на формування структури та рубрик літургічних чинів, зокрема рубрики про участь немовлят у тайнах християнського втаємничення, у місцевих обрядах. Про те що немовлята у первісній Церкві причащалися не тільки під час відправи хрещення та миропомазання, а й регулярно за літургією разом із дорослими, свідчить св. Кіпріан Картагенський. Він наводить приклад, як одного разу маленькій дівчині дали ідольської їжі, внаслідок чого вона потім на літургії під час причастя «твердо закрила вуста й відмовлялася прийняти святі дари». У V ст. св. Августин у полеміці з пелагіанством викладає богословсько-догматичну основу необхідності уділення євхаристійних дарів також малим дітям і немовлятам, яка є джерелом життя для них. «Ніхто, хто вважає себе християнином Вселенської Церкви, не буде відкидати або сумніватися, що діти, які не переродилися у Христі і не їли Його Тіла та не пили Його Крові, не мають життя у собі і тому підпадають під вічне покарання».

ТЕМА 7. СВЯТА ТАЙНА ХРЕЩЕННЯ

Дата добавления: 2014-12-07