Лекція 7. Інфраструктура ринку і капітал сфери обігу

Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Вона містить такі елементи: аукціони, торгово-промислові палати, торгові доми, ярмарки, маркетинг, біржі, брокерські, страхові, аудиторські фірми, холдингові компанії та ін.

Аукціони — форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення. На аукціонах реалізують певні види товарів, які, як правило, користуються підвищеним попитом. Наприклад, головними центрами аукціонної торгівлі хутром є Нью-Йорк, Монреаль, Лондон, Копенгаген, Стокгольм, Санкт-Петербург, Москва. Особливістю аукціонів є обмежена відповідальність продавця за якість пропонованих товарів.

Отже, аукціон — це продаж реальних товарів на основі конкурсу покупців. Міжнародні аукціони — переважно комерційні організації, які мають приміщення, необхідне обладнання та кваліфіковані кадри. Аукціони організують також спеціалізовані брокерські фірми, які перепродують товари своїх клієнтів за комісійну винагороду.

Торгово-промислові палати — це комерційні організації, голов­ним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торговель­них зв'язків з партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами, які діють на принципах повного комерційного розрахун­ку та самофінансування. Торгово-промислові палати надають цільові інформаційні послуги.

Торгові доми — це торговельні фірми, що закуповують товари у виробників або оптовиків своєї країни і перепродують за кордон або закуповують товари за кордоном і перепродують місцевим оп­товим та роздрібним торговцям і споживачам у промисловості та інших галузях господарства.

Торгові доми здійснюють операції за свій рахунок, проте мо­жуть виконувати також функції комісіонера як для вітчизняних, так і зарубіжних підприємців, торговельних організацій та окре­мих осіб.

Ярмарки — надзвичайно важливий елемент ринкової інфра­структури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, націо­нальні та місцеві. Ярмарки — це торги, ринки товарів, які періодич­но організовують в установленому місці. Свого часу вони відігра­вали важливу роль в економічному житті країн Західної Європи. З розвитком суспільного виробництва, розширенням торговельно-обмінних операцій, посиленням конкуренції з центрів привозу ве­ликих партій наявного товару ярмарки перетворилися на ярмарки-виставки зразків товарів, які можна замовляти.

Маркетинг (від англ., marketing — ринок, збут) — це динамічна система ринкової орієнтації. Як породження ринкової економіки він є відповідною філософією виробництва, в основу якої покладе­но принципи та закони товарного виробництва.

Складовими маркетингу є: виробництво продукції на основі знан­ня потреб споживачів, ринкової ситуації та реальних можливостей відповідного виробництва; найбільш повне задоволення потреб по­купця з використанням методів цінової та нецінової конкуренції; ефективна реалізація продукції та послуг на конкретних ринках на основі всебічного врахування попиту й пропозиції та виробничо-збутових можливостей постачальників; забезпечення довготрива­лої дієздатності виробничо-комерційних підприємств, фірм та ор­ганізацій на основі оперативного використання науково-технічних доробок, а також ноу-хау в галузі виробництва товарів.

У більшості підприємств, фірм, асоціацій, акціонерних товариств діють служби маркетингу. Вибір структури маркетингової діяль­ності залежить від характеру виробництва та обсягу зовнішньоекономічних зв'язків відповідних господарських і комерційно-торго­вельних формувань. Основні завдання маркетингової служби: комплексне вивчення ринку; забезпечення стійкої реалізації това­рів; ринкова орієнтація виробництва, науково-дослідних і проект­но-конструкторських робіт.

Однією з функцій маркетингових служб є сегментування ринку, тобто диференціація покупців залежно від їх потреб та особливос­тей поведінки.

У розвинених країнах інфраструктурі ринкових відносин при­таманні багатоканальність реалізації продукції, широкий спектр сервісного обслуговування, розмаїття форм регулювання товарно-грошових відносин. До останніх належать біржі.

Біржа — це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оп­тимальними наслідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерційної пове­дінки агентів цієї структури. Біржа є організаційною формою рин­ку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відповідних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції.

На початку XX ст. сформувалися чотири основних типи бірж: перший — як доступне для всіх зібрання; другий — як замкнене, всебічно регламентоване державою зібрання; третій — як всебічно регламентована державою корпорація; четвертий — як вільна кор­порація чи приватний заклад останньої. Всі вони мають свої особ­ливості. Однак їх об'єднує те, що вони вдосконалюють і полегшу­ють ринкові взаємовідносини, регламентують і впорядковують (че­рез писані й неписані правила) найактивніших агентів ринкової економіки, зв'язують їх між собою, полегшують переливання капі­талів, виступають індикаторами ринкової орієнтації.

З практики відомі біржі праці, товарні, фондові біржі.

Біржа праці — елемент ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці. Система бірж праці сприяє здійсненню узгодженої державної політики в галузі зайня­тості населення.

Біржа праці виконує такі функції: аналізує стан ринку праці; прогнозує попит і пропозицію робочої сили; веде облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням; сприяє працевлаштуван­ню працездатних; здійснює професійну орієнтацію молоді; випла­чує допомогу по безробіттю тощо. Біржа праці виступає певним гарантом конституційного права на працю як державна організа­ція. Поряд з державними біржами праці існують і платні приватні агентства (контори), що є посередниками в галузі праці, а також посередницькі бюро при профспілках, молодіжних, релігійних організаціях та ін. В Україні розвивається безплатна державна систе­ма центрів і служб зайнятості.

Товарна біржа — комерційне підприємство, регулярно функціо­нуючий ринок однорідних товарів з певними характеристиками. Це об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої — укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й про­позиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товаро­обороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо. Свого часу значне місце у світовій торгівлі, особливо зерном, цукром, займа­ла, наприклад, Одеська біржа. Товарні біржі бувають публічні й приватні.

На публічних біржах угоди можуть укладати як їх члени, так і підприємці, що не є їх членами. Діяльність цих бірж регулюється законами та урядовими актами.

Приватні біржі організовують у формі акціонерних компаній і закритих корпорацій. Укладати угоди на таких біржах можуть лише акціонери. Члени біржі, як правило, не отримують дивідендів на вкладений капітал, їх прибуток утворюється за рахунок винагород, отриманих від клієнтів, тобто біржі виступають у ролі брокерів.

Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Крім того, вони надають клієнтам також додаткові послуги, в тому числі й у вигляді кредитів, інформації про кон'юнктуру ринку, реклами тощо.

Брокерська фірма — це посередник між продавцями й покупця­ми цінних паперів на біржі. Вона всебічно вивчає кон'юнктуру ринку, можливості закупівлі та збуту акцій. Схема операцій, здій­снюваних брокерами, така: заява інвестора про готовність придба­ти акції — оцінка брокером кон'юнктури ринку — завершення операції. Процес пошуку інвестора називається ринком.

Біржа як комерційне підприємство забезпечує брокерів примі­щенням, зв'язком, здійснює облік операцій, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам, розробляє типові контракти, веде арбітражне розслідування та розглядає спори.

Економічна роль товарних бірж полягає передусім в тому, що вони сприяють встановленню ринкової рівноваги, відтворювальним процесам, ефективності економіки.

Протягом тривалого часу існування товарних бірж вироблялися й апробувалися практикою принципи та правила функціонування суб'єктів ринкових відносин, викристалізовувались біржове зако­нодавство, правове забезпечення їх діяльності. Одними з перших сформувалися поняття так званих біржових товарів та біржового контракту. Останній є юридичним зобов'язанням поставити або прийняти товар на певних умовах. До нього належать угоди із стандартними умовами: сума, кількість, дні та засоби поставки товарів, межі щоденних коливань цін.

Для здійснення операції на біржі повинні бути зафіксовані три змінних чинники: ціна, сума і строки поставок. Останнім часом поширилися так звані ф'ючерсні угоди (домовленості про реаліза­цію товарів, які будуть вироблені в майбутньому, наприклад, угода про умови закупівлі врожаю наступного року). Вони передбачають не кількість товарів, а число контрактів. При укладанні ф'ючерсної угоди узгоджують лише дві позиції: ціну і термін поставки. Такі угоди можуть здійснюватись лише з одного стандартного виду то­варів (так званого базового сорту), встановленого цією товарною біржею. Строк поставок за ф'ючерсним контрактом визначається тривалістю позиції. Наприклад, стандартний контракт Лондонської та інших бірж на поставку каучуку можна укладати на кожний наступний місяць, тобто на місячну позицію; цукру, какао, міді, цинку, олова, свинцю — на кожну наступну тримісячну позицію.

Постійне збільшення кількості ф'ючерсних контрактів підвищує роль товарних бірж в економіці. Це впливає на формування як товарних цін, так і відсоткових ставок і валютних курсів. Все часті­ше події на товарних біржах визначають кон'юнктуру всіх інших ринків. Ф'ючерсні операції відкривають також широкі можливості для спекуляцій, які мають місце, коли покупець і продавець певно­го виду товару укладають угоду не для реалізації купівлі та прода­жу, а для отримання різниці в ціні на цей товар на час його постав­ки порівняно із зазначеною в контракті.

Члени товарних бірж отримують можливість найбільш вигідно продавати, купувати або обмінювати товар; користуватися інфор­мацією про кон'юнктуру ринку, яка перманентно змінюється, про стан попиту й пропозиції в розрізі груп товарів; мати відомості про платоспроможність і надійність контрагента угоди. Співзасновники біржі застраховані від небажаного коливання цін, користуються пільговим кредитуванням для здійснення вже укладених угод.

Під впливом часу та економічної конкуренції серед товарних бірж виробилася чітка спеціалізація: щодо кольорових металів — Лондонська, Нью-Йоркська; натурального каучуку — Нью-Йоркська, Лондонська, Амстердамська, Сингапурська, Куала-Лампурська; зерна — Вінніпезька, Чиказька, Лондонська, Ліверпульська, Роттердамська, Антверпенська, Міланська; цукру — Лондонська, Гам­бурзька.

Фондова біржа — це організований і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів. На ній продають та купують акції, облігації акціонерних компаній та облігації державних позик. Як найважливіший елемент розвинутої ринкової економіки, ринку капіталів фондова біржа створює можливості для мобілізації фінансових ресурсів, їх спрямування на довго­строкові інвестиції, фінансування перспективних програм.

Фондові біржі мають організаційно-правову форму приватних акціонерних товариств (у США, Великобританії, Японії) або дер­жавних інститутів (у Німеччині, Франції). На сучасних фондових біржах (Нью-Йоркській, Лондонській, Токійській, Паризькій, Франк­фуртській, Базельській, Міланській, Сингапурській, Тайванській) діють цивілізовані правила та принципи, які зумовлюють певні га­рантії страховим компаніям, окремим акціонерам.

Розпродаж акцій — це вільний маневр бірж, диверсифікація фі­нансових надходжень і можливість нагромаджувати значний обсяг інвестицій.

Акція — це цінний папір, який засвідчує внесок певної частки в капітал акціонерного товариства. Вона дає право на отримання частини прибутку в формі дивіденду.

Фондова біржа у формі акціонерного товариства являє собою об'єднання капіталів, створене шляхом випуску акцій, які є доку­ментом "на пред'явника", котируються і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої.

Акціонерне товариство утворюється на основі статуту, розроб­леного її засновниками й узаконеного державними правовими ак­тами. Статутом передбачено максимальну суму (статутний капітал), на яку можуть випускатися акції, та їх номінальну вартість.

Акціонерні товариства — біржі виконують роль барометра еко­номічного життя. Біржові операції мають на меті не тільки індиві­дуальне збагачення власників акцій (йдеться про власників контроль­ного пакета), а й утвердження цього як структурного різновиду рин­ку. При жорсткій конкуренції між фондовими біржами власники акцій виявляються "приреченими" на спільність економічної долі.

Для створення фондової біржі необхідні щонайменше три суб'єк­ти: той, хто, випускає цінні папери; хто їх купує; хто об'єднує про­давця і покупця акцій (брокерська фірма).

Щоб бути членом біржі, треба засвідчити свою дієздатність. Так, вартість місця на Нью-Йоркській біржі у різні роки була такою, тис. дол.: у 1827 р. — 0,1; 1901 р. — 80; 1929 р. — 625; 1942 р. — 17; 1987 р. — 1100; 1988 р. — 665.

Незважаючи на те, що нині в США діють 16 фондових бірж, Нью-Йоркська тримає першість не тільки в Сполучених Штатах (3/4 операцій з акціями), а й у світі. Саме на цій біржі котируються цінні папери 1600 найавторитетніших компаній.

Компанії, які бажають продавати свої цінні папери через біржу, повинні:

отримувати річний доход не менше 2,5 млн. дол. (у тому числі не менше 2 млн. за кожний з двох останніх років) або сумарний доход

за три останні роки більше 6,5 млн. дол. (при прибутковості за всі роки);

володіти реальними активами щонайменше на 18 млн. дол.;

мати не менше 2000 акціонерів (як мінімум по 100 акцій у кож­ного).

У дореволюційній Росії, в тому числі й на території України, щоб вступити у біржове товариство (корпорацію членів біржі), необхід­но було пройти через процедуру виборів. Члени товариства спла­чували вступний внесок (на Калашниковській біржі, наприклад, він становив 300 крб. для купців, 1100 крб. для промисловців) і щорічно вносили в касу біржі певну суму. Центром торгівлі закордонними векселями, валютою, цінними паперами була Санкт-Петербурзька біржа; а лідером у сфері обігу з державними позиками — Мос­ковська біржа.

За своїми статутами російські біржі були закладами відкритого типу. Відвідати біржу з метою укладення угоди не заборонялося нікому, проте категорично заборонялося навіть входити до біржі особам, колись засудженим за економічні та інші проступки, бор­жникам, банкрутам і тим, чиї справи були передані в кредиторське управління. Ті, хто бажав взяти участь у біржовій торгівлі, повинні були мати право вести торгівлю та дотримуватися Положення про державний промисловий податок.

У суверенній Україні формується система бірж. Вже діють такі біржі, як фондові, аграрні, міжбанківська валютна. Має місце тенден­ція розвитку від універсальних товарних бірж до спеціалізованих.

Купівля-продаж цінних паперів, облігацій, акцій на фондовій бір­жі здійснюється через відпрацьований тривалою практикою меха­нізм. Залежно від попиту й пропозиції на них встановлюється бір­жовий курс. Бюлетені зареєстрованих біржових курсів (котирувань) публікуються в пресі. Наприклад, газета "Уолл-стріт джорнел" міс­тить спеціальний розділ "С" під назвою "Гроші та інвестиції".

Біржовий курс цінних паперів визначається: прибутковістю фірми та доходами, що передбачаються; розмірами банківського відсотка (позикового відсотка), а також ціною на золото, окремі товари й нерухомість, які є альтернативою залучення тимчасово вільних кош­тів; варіантами ліквідності, тобто можливістю перетворити придбані цінні папери в гроші; політичним становищем у найважливіших регіонах світу; тіньовими операціями, таємними домовленостями, які іноді укладаються з метою отримання спекулятивного прибут­ку від різниці між біржовими курсами.

Незважаючи на те, що іноді має місце суттєвий відрив біржових курсів цінних паперів від представленої ними реальної вартості, в кінцевому рахунку вони відображають реальну ситуацію в еко­номіці країни чи регіону.

Найбільш узагальнюючим показником динаміки курсу цінних паперів є індекс Доу-Джонса. У 1884 р. Ч. Доу за допомогою винай­деного ним індексу розрахував серію курсів акцій двох промисло­вих фірм та дев'яти залізничних компаній США. Пізніше разом із своїм партнером Е. Джонсом він почав регулярно публікувати цей індекс у газеті "Уолл-стріт джорнел". В 1928 р. індекс був модерні­зований.

Нині індекс Доу-Джонса враховується по ЗО великих промисло­вих компаніях, 20 транспортних компаніях і 15 фірмах паливно-енергетичної та комунальної інфраструктури.

Індекс Доу-Джонса є показником "здоров'я" економіки не тіль­ки США, а й значної частини світу у зв'язку з діяльністю числен­них транснаціональних корпорацій.

До середини 20-х років індекс Доу-Джонса перевищував (нечасто) 100. Потім він пішов угору. В середині 1929 р. він уже позначався цифрою 469,5. Однак велика депресія призвела до біржового краху: в жовтні 1929 р. індекс знизився до 230,1. Ще на початку 50-х років він дорівнював 200. Проте потім почалося його стабільне зростан­ня. 80-ті роки знаменувалися біржовим бумом. У середині жовтня 1987 р. індекс досяг позначки 2722. Під час біржового потрясіння у жовтні 1987 р. курс акцій за один день знизився на 22,6 відсотка, індекс становив усього 1733. Знецінення акцій на біржах усього світу в сумі склало 2 трлн. дол.

Страхова компанія — комерційна, фінансово-кредитна органі­зація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення стра­хових операцій. Страхові компанії здійснюють систему заходів, спрямованих на повне або часткове відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за непередбачених обставин: внаслідок стихійного лиха, аварії, невиконання зобов'язань збан­крутілими контрагентами тощо. Вони прагнуть залучити якомога більше клієнтів (фізичних і юридичних осіб), між якими й розподі­ляють суми відшкодування збитків. Такі компанії нівелюють та зменшують подібні труднощі й ускладнення, що можуть трапитися в кожного з клієнтів. Страхові компанії нейтралізують економіч­ний ризик фізичних та юридичних осіб, покривають непередба­чені збитки.

Аудиторська фірма — це незалежна висококваліфікована орга­нізація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяль­ність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси.

Аудиторські фірми підтверджують або спростовують дотриман­ня підприємствами й організаціями діючих норм господарського права у сфері фінансово-кредитних відносин. Свої послуги вони здійснюють за вказівкою державних органів або на замовлення форми бізнесу; стверджує повагу до писаних і неписаних правил людського співіснування.

Цивілізований ринок генерує таке середовище, в якому особа реалізує інтереси інших через себе. Центральна фігура ринку — споживач — виступає і як індивідуум, і як член трудового колекти­ву, і як член певної соціальної групи, і разом з тим як член єдиного суспільства.

Водночас у сучасному ринковому середовищі існують і так звані тіньові відносини і зв'язки. Вони знаходять своє вираження у тих організаційних формах і структурах, які діють в обхід законодавства, що регулює ринкові відносини, їх стале існування і розповсюдженість в усіх країнах ринкової економіки ґрунтуються на об'єктив­них суперечностях самого товарного виробництва і обміну. Особ­ливого розмаху тіньові відносини і зв'язки набувають в умовах і сферах екстремального стану (кризові ситуації в економіці, полі­тиці й самій державності, кредитні та інші дефіцити, значна різни­ця в цінах, у тому числі на робочу силу, в різних частинах світового господарства тощо). Все це дає змогу отримати величезні прибут­ки, а тіньовим структурам — сховати їх від оподаткування та ін.

Тіньові відносини і зв'язки є немовби тінню офіційного ринку, ринкового законодавства тощо, які, отримуючи певну самостійність руху, паразитують на суперечностях товарного виробництва і обі­гу. Проте самостійність існування тіньової економіки надто обме­жена. Якщо підрив нею об'єктивних законів товарного виробницт­ва і обігу сягає певної межі, то починає пробуксовувати ринкове господарство, тінню якого вона є, і це впливає на неї саму, різко скорочуючи її можливості. Звідси об'єктивною межею тіньової еко­номіки є нормальне функціонування ринку.

Конкретні організації та прояви тіньової економіки, існуючи як загальні форми, не є стабільними і довговічними щодо певних її учас­ників. Розвиток соціальне орієнтованого ринкового господарства, в якому поєднуються ринкова система і державне регулювання при зростанні ролі колективів власників та їх організаційних структур, інфраструктури ринку, суспільних організацій тощо, долає супереч­ності ринкової економіки, а разом з тим і саморух його тіні. Супереч­ність сучасного ринку розв'язується не через його відкидання, а шля­хом використання для всебічного розвитку продуктивних сил і багат­ства суспільства.

Торгівельний капітал - це відособлена форма промислового капіталу, що спеціалізується на реалізації виробленої продук­ції. Відокремлення торговельного капіталу від промислового - це наслідок поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації. Цей процес сприяє прискоренню обігу капіталу і зростанню еконо­мічної ефективності суспільного виробництва. Торговельний капітал, вкладений у торгівлю, за своїми функціями поділяється на дві частини: 1) капітал, що витрачається на купівлю-продаж товарів, він не утворює вартості; і 2) капітал, що витрачається на продов­ження процесу виробництва у сфері обігу, на підготовку товару до реалізації (транспортування, збереження, упакування і т. ін.), отже, він сприяє зростанню вартості, не утворюючи нової споживної вартості (товару). Дві частини торговельного капіталу визначають різний характер заміщення витрат цього капіталу, пов'я­заних з витратами обігу - чистими і додатковими.

Витрати обігу на практиці - це витрати капіталу на організацію купівлі і продажу товарів, що складаються з чистих і до­даткових витрат обігу.

Чисті витрата обігу - витрати, безпосередньо пов’язані з перетворенням грошей на товар.

Додаткові витрати обігу - витрати виробничого характеру у сфері обігу (торгівлі), пов’язані з доставкою товару до спожи­вача, з доробкою, фасуванням, пакуванням, поліпшенням та збереженням споживної вартості товарів. Праця, пов’язана з додатковими витратами обігу, є продуктивною працею, яка створює нову вартість і підвищуй вартість, створену в безпосередньому виробницт­ві товарів. Ці витрати є частиною витрат виробництва (у сфері обігу), входять до ціни товару і заміщуються (повертаються) після його реалізації.

Капітал у сфері торгівлі зайнятий в основному лише купівлею-продажем (оптовим чи роздрібним) виготовлених товарів. Проте частина персоналу на торговому підприємстві виконує операції, що продовжують процес виробництва в сфері обігу: фасування, пере­везення, зберігання тощо. Капітал торгового підприємства склада­ється з трьох частин: а) капіталу для закупівлі товару; б) основного капіталу (будівлі, устаткування, торгове обладнання); в) оборотно­го капіталу (в основному заробітної плати працівників). В цілому капітал торгового підприємства складається переважно з капіталу обігу (а + Ь).

Природа торгової діяльності визначає також дуже швидкий обо­рот капіталу: один оборот торгового капіталу обслуговує оборот кількох промислових (тобто підприємців сфери виробництва).

Додаткова вартість, яку привласнює торгове підприємство, це, з одного боку, результат праці найманих працівників, а з іншого — частина додаткової вартості, створеної на підприємствах, продук­цію яких реалізує торгівля. Через торгових посередників у вироб­ничих підприємствах скорочується розмір капіталу, зайнятого у сфері обігу, а також зменшуються витрати живої та уречевленої праці на виконання функцій грошового і товарного капіталу. Вони зосереджуються на виробничій діяльності, сплачуючи послуги тор­гових підприємств, утворюючи у такий спосіб чистий доход для останніх.

У багатьох країнах реалізація товарів та послуг все більше зосе­реджується у самостійних або орендованих невеликих торгових підприємствах, що уклали договір франчайзингу (від фр. franchi­se — привілей) з великими промисловими або торговими компа­ніями.

Сутність франчайзингу полягає в тому, що велика компанія (франчайзер) надає невеликому підприємству (оператору) виключне право на реалізацію своєї продукції або послуг. Укладаючи договір франчайзингу, невелике підприємство бере на себе певні зобов'язан­ня, порушення хоча б одного з яких призводить до розриву догово­ру з боку фірми-франчайзера. Фірми-оператори, що орендують торгову точку, отримують доход у вигляді відсотка від обороту.

Така форма функціонування торгового підприємства вигідна як суспільству, так і фірмам. Що ж до суспільства, то знання особли­востей первісного ринку збуту допомагає населенню повніше задо­вольняти свої потреби: фірмі-франчайзеру це дає можливість без зростання капіталу збільшувати оборот і отримувати додатковий прибуток; для фірми-оператора це гарантоване постачання і фі­нансова підтримка з боку франчайзера, а отже, більша стійкість у конкурентній боротьбі.

Позичковий капітал - це відособлена функціональна форма промислового капіталу.

Позичковий капітал - грошова форма відокремлених частин промислового і торговельного капіталу: це грошовий капітал, переказаний власником іншому власнику-підприємцю за певну винагороду (процент), тобто капітал-власність.

На відміну від лихварської позики грошовий капітал є по­зичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим або торгівельним - у руках функціонуючого підприємця. Загальна формула руху грошово-торговельного капіталу Г-Г' (тільки грошо­ва форма).

Дійовий рух позичкового капіталу, його "самозростання" відбувається не в процесі обігу, а в процесі споживання, у процесі виробництва і функціонування робочої сили, яка створює додаткову вартість. Тому повна формула руху позичкового капіта­лу мав вигляд Г-Г-Т...В...Т'-Г'-Г'.

У процесі руху позичкового капіталу він виступає як капітал-власність і капітал-функція, що приносять доходи у формі позичкового процента і підприємницького доходу. Отже, прибуток на позичковий капіталі набирає двох форм: процент стає ціною капіталу, одержаною власником; підприємницький прибуток отримує підприємець, який одержав кредит (позику).

Сучасна економіка характеризується дуже високим рівнем роз­витку кредитних відносин.

Кредит — це система відносин, за якими капітал надається на позиковій основі. Надаючи кредит, власник капіталу обумовлює: а) повернення капіталу через певний строк; б) отримання доходу на цей капітал у вигляді відсотка. Відповідно до суб'єктів та об'єк­тів кредитних відносин розрізняють такі види кредиту: комерцій­ний (між функціонуючими підприємствами, наприклад коли торго­ве підприємство купує в кредит товари у промислового підприєм­ства); банківський (коли банк надає позику своєму клієнту під певні гарантії або без них); іпотечний (коли кредит надається під заставу нерухомого майна — землі, будівель тощо); споживчий (для купівлі дорогих предметів споживання —земельної ділянки, будинку, авто­мобіля тощо); державний (державі для покриття витрат державного бюджету, що не покриваються його доходами).

Головна роль належить банківському кредиту, а банківська сис­тема є центром розвиненої ринкової економіки. В центрі банків­ської системи стоїть державний національний банк, що є емісій­ним, касовим і резервним центром. Проте кредитне обслуговуван­ня функціонуючих капіталів здійснюють комерційні банки.

Комерційні банки створюють свій капітал переважно за раху­нок депозитів (вкладів, позик клієнтів), а їхній капітал зростає зав­дяки наявності розбіжності між відсотком, що береться за наданий кредит, і відсотком, що сплачується за депозитами (маржа).

Операції щодо залучення депозитів називають пасивними, а при­буткового розміщення капіталу — активними. Саме сальдо між результатами цих операцій дає банку можливість отримувати при­буток.

4. Акціонерно-корпоративний капітал.

Акціонерне товариство об’єднує окремі капітали індивідуаль­них в один асоційований капітал. Це основна органі­заційна форма централізації капіталу, що стимулює і прискорює процес його концентрації - організації великих підприємств, які потребують значних капіталовкладень.

Капітал акціонерних товариств утворюється реалізацією акцій та облігацій і складається з власного та позичкового ка­піталу. Власний капітал включає кошти, одержані від реалізації акцій, та резервний капітал, що виникає з відрахувань від при­бутку. Позичковий капітал утворюється за рахунок банківських кредитів та коштів від реалізації облігацій.

Акціонерні товариства бувають двох видів; закриті, акції яких не надходять у відкритий продаж; відкриті акції яких вільно продаються та купуються. Особи, що купили акції, стають пайовиками акціонерного товариства і отримують прибуток у фор­мі дивіденду. Власники облігацій стають кредиторами акціонерно­го товариства і одержують прибуток у формі фіксованого процен­та.

Акція - цінний папір, який є свідоцтвом про участь його власника в капіталі акціонерного товариства і дає право на одержання дивіденду. Сума, зазначена в акції, є номінальною вар­тістю. Фактична її продажна ціна називається курсом акції.

Курс акції (ринкова ціна) - залежить від розміру дивіден­ду, рівня банківського процента за довготерміновими внесками та співвідношення попиту і пропозиції на ринку цінних паперів (фондових біржах, банках тощо).

Дивідендом є частина прибутку на капітал акціонерного то­вариства, яка щорічно сплачується акціонерам у вигляді процен­та від номінальної вартості акції.

Контрольний пакет акцій - найбільша частка акцій (теоре­тично (50 + 1)%), що забезпечує її власника правом вирішально­го голосу і можливість контролю над товариством.

Засновницький прибуток - дохід, що його отримують заснов­ники акціонерного товариства як різницю між сумою продажу акцій за ринковим курсом та реальним капіталом, вкладеним в акціонер­не товариство (номінальною вартістю акцій). Прибуток акціонер­ного товариства - результат функціонування акціонерної компанії.

Облігація - цінний папір, посвідчення про надання позики, яка дає право на одержання щорічного, твердо встановленого про­цента від суми позики, зазначеної на облігації.

Дата добавления: 2014-12-07