Лекція 10. Закономірності та особливості розвитку перехідних економік. 2 страница

Існують також інші критерії класифікації підпри­ємств. Так, за наявністю влади на ринку їх поділяють на конкурентні, олігопольні та монопольні. За характером економічної діяльності — на виробничі, торговельні, фі­нансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання тощо. Така класифікація водночас значною мірою збігається з їх галузевою належністю. За сферою діяльності — місцеві, регіональні, національні, міжнарод­ні підприємства. За кількісними показниками — малі, се­редні й великі. За критерієм домінуючого фактора вироб­ництва — наукомісткі, фондомісткі, трудомісткі тощо.

В усіх розвинутих країнах світу кількісно переважа­ють малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підпри­ємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн. підприємств США в 1996 р. до малих належало понад 22 млн., але їхня частка в доходах набли­жалася до 10%. В Україні наприкінці 2000 р. кількість малих підприємств, на який працювало до 1,7 млн. осіб, становила приблизно 197 тис. (діючих), але вони виробля­ли менше 10% валової продукції. В Польщі майже 2 млн. таких підприємств.

Значного розвитку в останні два десятиріччя у пере­дових країнах світу набув венчурний (ризиковий) капі­тал — якісно новий засіб фінансування ризикового під­приємства, яке працює над втіленням у виробництво пев­ної ідеї або проекту. Ризикові підприємства не повертають вкладені у них кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані й незапатентовані «ноу-хау», інновації й засновницький прибуток від діяльності такого підприємства в разі успіху.

Венчурні підприємства створюють безпосередньо під­приємці, менеджери, бізнесмени. Це можуть бути окремі відділення (філії) крупних компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-тех­нічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження но­вітніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, оскільки таким чином вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їхню енер­гію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає позитивний комерційний результат.

У США в середині 90-х років майже 20 тис. невели­ких фірм проводили інтенсивні наукові розробки, а обсяг венчурного капіталу становив до 40 млрд. дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищував

величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні аспекти малих підприємств і послабити негативні наслідки їх ді­яльності, держава повинна надавати їм всебічну підтрим­ку. Для цього у багатьох розвинутих країнах світу вона допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розпов­сюджує науково-технічну інформацію, надає податкові пільги для створення нових підприємств, для їх коопера­ції із середніми та крупними фірмами, стимулює впро­вадження нових технологій, субсидіює науково-дослідні роботи, укладає з ними контракти, звільняє від податків у разі впровадження ними передових досягнень науки і техніки тощо. Важливого значення набуває створення та­ких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні понад 40% малих підприємств не прово­дять виробничу діяльність, більшість займається торго­вельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість існуючого законодавства (насам­перед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

В економічній науці та практиці колишнього СРСР панувала думка про абсолютні переваги крупних підпри­ємств. Це було зумовлено політикою держави на штучне збільшення (внаслідок об'єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантома­нії проявлялася і в економічно необґрунтованому укруп­ненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи непер­спективних, «вимираючих» сіл.

Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптимальних розмірів, тобто та­ких, які забезпечують найсприятливіші умови для вико­ристання науки і техніки за мінімальних витрат і вироб­ляють високоякісну продукцію. При перевищенні цього критерію спостерігається зниження прибутків, що зумов­лено зростанням транспортних, управлінських витрат (внаслідок посилення бюрократизації прийняття управ­лінських рішень тощо). Щоб знайти критерій оптимальності, попередньо здійснюють ретельне техніко-економічне обґрунтування підприємств.

Критерій оптимальності неоднаковий для різних галу­зей промисловості. Так, в автомобільній промисловості оптимальними є підприємства, які щорічно випускають не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних авто­мобілів, а для їх створення потрібно не менше 1 млрд. дол.

У взуттєвій промисловості — ті, що випускають 4—5 млн. пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на роз­робку нової продукції (на Заході їх називають венчурни­ми), оптимальна кількість працівників — до 15 осіб.

Крім того, при створенні нових підприємств слід до­тримуватися критеріїв екологізації (тобто враховувати вплив цих підприємств на довкілля — ліси, ґрунтові та наземні води, врожайність полів, повітря, можливу змі­ну радіаційного фону тощо) та гуманізації (впливу під­приємств на розвиток фізичних, розумових, організатор­ських та інших здібностей людини).

Підприємства і принципи їх діяльності. Кожне під­приємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, в умовах соціальне орієнтованої ринко­вої економіки повинно отримувати дохід (прибуток) від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку.

Такими основними принципами є самоокупність, са­мофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінте­ресованість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднан­ні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливішими рисами господарського розрахунку є: 1) отримання прибутку за створені необхідні суспільс­тву товари та послуги і підвищення ефективності вироб­ництва; 2) економічна відповідальність за наслідки нев­мілого господарювання, неефективного використання ре­сурсів (трудових, матеріальних, фінансових), що можуть призвести до банкрутства. Тому західні науковці назива­ють свою економіку системою прибутків і збитків. Про економічну відповідальність господарського розрахунку свідчить той факт, що у Великобританії впродовж першо­го року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії — 7 із 10 впродовж 5 років.

За соціологічними опитуваннями, в Англії головною умовою виникнення понад 90% малих фірм є прагнення їх власників бути незалежними й отримувати задоволен­ня від своєї діяльності.

Економічну відповідальність підприємства несуть пе­ред іншими підприємствами за виконання своїх договір­них зобов'язань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобов'язан­ня вони переважно виконують з точністю не лише до конкретної дати, а й до певної години. Тому у розвину­тих країнах світу відпала необхідність у спорудженні великих складських приміщень, зберіганні значних запасів продукції на складах. Правилом для ділової людини є дотримання й усної обіцянки. Порушення цього правила неминуче призведе до відмови бізнесменів мати ділові стосунки з такими партнерами.

Діяльність підприємства будь-якого виду нерозривно пов'язана з підприємництвом.

Система управління — свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих ланок та елементів.

Ядро системи управління в економіці — цілеспрямо­ваний вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індиві­дів, колективів людей, верств і прошарків для досягнен­ня поставленої мети. Основні об'єкти цієї системи — сус­пільне виробництво загалом (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери сус­пільного відтворення, певні елементи (або підсистеми) економічної системи (відносини власності, продуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (часткова фор­ма) та окремі підприємства, організації й установи (оди­нична форма).

Основними видами управління (менеджменту) є орга­нізаційний, виробничий, кадровий, інвестиційний, інно­ваційний, фінансовий та ін.

Управління як цілеспрямований і активний процес складається з таких відносно самостійних, логічно послі­довних елементів: 1) збирання, систематизація і переда­ча інформації; 2) вироблення (обґрунтування) і прийнят­тя рішення; 3) перетворення рішення на різні форми ко­манд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення їх ви­конання; 4) аналіз ефективності прийнятого рішення й можливе наступне його коригування. Результатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробництва, розв'язання суперечностей суспільного способу вироб­ництва загалом або окремих його підсистем, узгодження економічних інтересів, зростання ефективності суспіль­ного виробництва (або його окремих ланок) тощо.

Управлінське рішення, управління загалом на прак­тиці реалізується через певний комплекс функцій.

Функція управління — вид діяльності, у процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується поставле­не завдання, досягається мета.

Основні функції управління з погляду технологічного способу виробництва — планування, організація, коорди­нація, контроль. Ще однією функцією управління з пог­ляду відносин власності є реалізація власниками засобів виробництва та інших елементів системи продуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об'єкти власності, своїх цілей управління.

З п'яти основних функцій управління найскладніши­ми є організація і координація. Ці функції означають формування структури об'єкта управління, процес упо­рядкування всіх елементів у систему управління і форму їх зв'язку, а також надання активним елементам необ­хідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи, окремі пра­цівники, а також організації, підпорядковані системі управління. Координація — це встановлення і підтри­мання зв'язків між елементами системи. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управ­ління в одне ціле. Таким чином утворюється організацій­на структура управління.

У процесі управління всіма об'єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей на­родного господарства, а також на рівні окремих підпри­ємств і організацій) необхідно чітко сформулювати голов­ну мету управління. Визначення такої мети — початко­вий принцип функціонування і розвитку системи управ­ління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети.

Важливий принцип управління — гарантування різ­ними суб'єктами управління виконання взятих на себе зобов'язань, або принцип відповідальності. За невико­нання таких зобов'язань до суб'єктів управління застосо­вують різні санкції з метою повного відшкодування запо­діяних збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат від цьо­го невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто, перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персо­ніфікувати суб'єкти управління. Зокрема, у колишньому СРСР вищі органи не несли жодної відповідальності пе­ред підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення, що значно знижувало ефектив­ність управліннями.

У процесі управління органічно поєднуються такі сус­пільні закони й закономірності:

1) техніко-економічні закони, що розкривають сут­ність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини й техніки, а та­кож відношення між різними елементами техніки та за­собами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, по­діляють на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, властиві техніко-економічним відносинам;

2) соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;

3) соціальні закони, які розкривають сутність відно­син між основними класами, соціальними верствами і прошарками в процесі суспільного виробництва, в різних сферах суспільного відтворення;

4) правові закони, що конкретизуються в різних пра­вових актах і нормах;

5) соціально-психологічні закони, які відображають біологічну й соціальну сторони сутності людини, її пове­дінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, між-групові та інші відносини у процесі праці, обміну, розпо­ділу та споживання матеріальних і духовних благ.

Отже, управлінські знання є комплексними, універ­сальними, мають теоретичний і прикладний, раціональ­ній та інтуїтивний характер тощо.

Форми і методи наукового управління підприємства­ми. Елементами організаційної структури управління є різні управлінські ланки, діяльність яких регламентуєть­ся окремими положеннями. В сучасних умовах виділя­ють такі шість основних організаційних структур управ­ління: 1) лінійна; 2) функціональна; 3) лінійно-функціональна; 4) програмно-цільова; 5) дивізіональна; 6) мат­рична.

Підприємництво — самостійне організаційно-господарське но­ваторство на основі використання різних можливостей для випус­ку нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо для отримання прибутків та самореалізації власної мети.

Поняття «підприємництво» не слід ототожнювати з поняттям «бізнес». Друге — більш містке, до бізнесу за­раховують будь-який вид діяльності (навіть афери), що приносить дохід або особисту вигоду. Поняття «підприєм­ництво» уперше запровадив у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав його як особливу еко­номічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Фран­цузький економіст Ж.-Б. Сей стверджував, що підприє­мець діє за власний рахунок і на власний ризик, щоб отримати вигоду, володіє при цьому знаннями й досвідом, комбінує фактори виробництва тощо. А. Сміт розглядав підприємця як власника, пов'язував підприємницьку ді­яльність насамперед з власним інтересом підприємця (особистим збагаченням), реалізовуючи який підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб сус­пільства. Тому підприємець сам планує і організовує ви­робництво, розподіляє отримані доходи тощо.

Ґрунтовнішу характеристику підприємництва знахо­димо у працях американських економістів Й. Шумпетера, П. Дракера та англійського вченого Ф. Хаєка. На думку Й. Шумпетера, зміст підприємництва розкрива­ється у таких його функціях: 1) реформування й докорін­на перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини; 2) під­приємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими роз­робками, маркетингом та іншими видами; 3) виконання функцій підприємництва залежить від господарсько-по­літичного середовища, яке визначає його можливості, ви­ди, мотивацію тощо. Тому основними функціями підпри­ємця Й. Шумпетер називає виготовлення нового блага або старого блага нової якості; освоєння нового ринку збуту, джерела сировини або напівфабрикатів; запровадження нового методу виробництва; відповідну реорганіза­цію виробництва. Крім того, підприємець, на думку Й. Шумпетера, не обов'язково повинен бути капіталіс­том, власником; ним може бути і управляючий. Найбіль­шою мірою відокремлення власності від управління (а отже, від підприємництва) має місце в гігантських акці­онерних компаніях.

П. Дракер доводить, що тип сучасного підприємця формує запровадження нових комбінаційних чинників, засвоєння організаційних і управлінських нововведень, використання нових джерел і форм фінансування тощо.

Ф. Хаєк пов'язував підприємництво насамперед з осо­бистою свободою, яка дає людині змогу раціонально ви­користовувати свої здібності, знання, інформацію та до­ходи. Підприємець намагається насамперед оптимально поєднати ці компоненти із ситуацією на ринку (перспек­тивні чи неперспективні вони щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівня цін тощо), знайти найкращі засоби для задоволення власних потреб і потреб суспільства.

Основними функціями підприємництва є новаторсь­ка, організаційна, господарська, соціальна та особиста. Новаторська функція полягає у сприянні процесу проду­кування нових ідей (технічних, організаторських, управ­лінських тощо), здійснення дослідно-конструкторських розробок, створення нових товарів і надання нових пос­луг. Організаційна функція передбачає впровадження но­вих форм і методів організації виробництва, нових форм заробітної плати та їх оптимальне поєднання з традицій­ними, раціональне поєднання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та контролю за їх виконанням. Господарська функція — найефективніше використання трудових, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів. Соціальна функція полягає у виготовленні товарів і пос­луг, необхідних суспільству, відповідно до головної мети, вимог дії основного економічного закону. Особистісна функція передбачає самореалізацію власної мети підпри­ємця, отримання задоволення від своєї роботи. Так, опи­тування дрібних компаній у Великобританії засвідчило, що переважна більшість їх (понад 80%) головними сти­мулами своєї підприємницької діяльності вважають не особисте збагачення, а можливість відчути себе незалеж­ним і мати задоволення від власної праці. Звісно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалеж­ним у підприємницькій діяльності можна за умови успішної роботи компанії, отримання відповідних при­бутків.

Виходячи з цих функцій підприємництва, підприєм­ець повинен:

1) вбачати в людині основне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей; проводи­ти політику формування багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику, форму­вати економічне мислення, вести пошук нових можли­востей, бути ініціативним тощо;

2) вміти об'єднувати людей для досягнення спільної мети, надихати співробітників, приділяти значну увагу прагненням людей, їх духовним якостям, домагатися, щоб цінності фірми стали помислами працюючих, вміти переконувати працівників;

3) бути професійно підготовленим для пошуку опти­мальних варіантів розвитку підприємства, підвищення його ефективності, орієнтуватися на ефективність і якість, здійснювати систематичне планування, прагнути до всебічної інформованості, йти на розумний ризик, впроваджувати форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, електроенергії, па­лива, зменшення ручної праці), надавати підрозділам пев­ну автономію, прагнути до простоти управління, органіч­но поєднувати автономію з жорстким централізмом тощо;

4) орієнтуватися на потреби споживачів, підвищувати якість продукції та послуг, що надаються згідно з чин­ним законодавством, сплачувати податки, не забрудню­вати довкілля відходами виробництва, оптимально поєд­нувати індивідуальні, колективні та суспільні інтереси, відповідати за свої дії;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У Законі України «Про підприємництво» зазначаєть­ся, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею для отримання прибутку. Названі й основні принципи, за якими здійснюється підприємництво:

— вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, вста­новлення цін відповідно до законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, ви­користання яких не заборонено або не обмежено законо­давством;

— вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності;

— використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Головні умови підприємництва — реальний плюра­лізм форм власності, наукова правова база, стабільна по­літична ситуація, виважена економічна політика держа­ви щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка тощо.

В Україні найважливішими передумовами підприєм­ництва є проведення роздержавлення і приватизації в оптимальних масштабах, формування реального плюра­лізму форм власності, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб'єктів підприєм­ницької діяльності тощо.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвиткові особистісних факторів, розши­ренні знань про свої можливості, спрямовану на досяг­нення найкращого результату в господарській діяльнос­ті, на отримання економічної вигоди і насамперед прив­ласнення додаткового продукту. Підприємництвом не вважається виконання будь-якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особистісного фактора і права на свободу такої діяльнос­ті. Особистісні фактори підприємництва — це особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання й досвід, становище в суспільстві, права тощо.

Головними завданнями, що вирішуються на початку підприємницької діяльності, є: 1) вибір сфери та масшта­бів діяльності; 2) вибір місцерозташування підприємства, компанії; 3) вибір форми підприємницької діяльності та назви фірми; 4) фінансування й інвестування.

Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного прогресу. Тому суспільство зацікав­лене в цивілізованому підприємництві, що повинно зна­ходити правову підтримку у таких основних формах: 1) надання свободи підприємницької діяльності; 2) на­дання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності підприємця, можливості отри­мання кредитів, рівні оподаткування, можливий обсяг реалізації продукції та інші фактори.

Головними суб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних компаніях, кооперати­вах) і держава (відповідні органи).

За формами власності та організацією розрізняють та­кі основні форми підприємництва: 1) індивідуальна — заснована на приватній власності фізичної особи та її осо­бистій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники); 2) сімейна — базується на приватній власності та праці членів сім'ї; 3) колективна — заснована на власності тру­дового колективу та праці його членів; 4) приватнокапі­талістична — базується на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили; 5) колективна капіталістична — заснована на власності кількох (бага­тьох) власників капіталу та найманої ними робочої сили; 6) орендна — орендована за певну плату на різний період, що дає змогу орендареві бути власником частини резуль­татів праці та розпоряджатися майном; 7) інноваційна — створення та використання інтелектуальної власності (па­тентів, ліцензій, «ноу-хау») тощо; 8) спільна, або зміша­на — заснована на поєднанні різних форм капіталу, в то­му числі із залученням іноземного капіталу; 9) держав­на — базується на державній власності. Твердження де­яких економістів про те, що держава не повинна бути підприємцем, не узгоджуються з практикою функціону­вання державних підприємств майже впродовж семи ти­сячоліть, а за капіталізму відображають певною мірою реалії минулих століть (часи А. Сміта).

Усі великі та переважна більшість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств (компаній). Малі підприємства використову­ють таку форму організації, як акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому необхідно з'ясувати сутність акціонерних компаній, розкрити їх позитивні та негативні аспекти, соціально-економічні наслідки їх ді­яльності.

Дата добавления: 2014-12-07