Лекція 14. Фінансово-кредитна система. 1 страница

Важливим елементом економічної системи є фінан­сова система, що утворюється в процесі акумулювання значної частки національного доходу в державному бюд­жеті та його використання для потреб розширеного від­творення, для виконання державою різноманітних фун­кцій (соціальних, господарських, військових та ін.). Основний засіб акумулювання коштів у державному бюд­жеті — податки.

Фінанси — система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою функцій.

З одного боку, вони виражають відносини привлас­нення частини необхідного та додаткового доходу, що ви­никають між державою, суб'єктами підприємницької діяльності та громадянами. З іншого боку, це грошові фонди й фінансові ресурси, які опосередковують рух ма­теріальних та людських ресурсів.

Сутність фінансів повніше розкривається у виконува­них ними функціях. Основними функціями фінансів є:

1) накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розшире­ного відтворення продуктивних сил і насамперед основ­ної продуктивної сили — людини-працівника;

2) регулювання державою за допомогою фінансів роз­витку економічної системи, зокрема технологічного спо­собу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка пе­редбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансо­во-кредитними інститутами та організаціями;

3) розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, га­лузями, соціальними верствами та групами.

Фінансова система — сукупність різних видів фінансів (та викону­ваних ними функцій) у їх взаємодії та взаємозв'язку.

Основними суб'єктами фінансової системи є державні фінанси, фінанси підприємств та організацій і фінанси населення.

Державні фінанси — сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів — державний бюджет, позабюджетні фонди і державний кредит.

Фінанси підприємств та організацій — сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу і споживання) у межах підприємства або організації (фінанси тих організацій, які не займаються комерційною діяльністю).

Фінанси населення — грошові ресурси, що формують­ся у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або зі спадщини, і спрямовують­ся на примноження їх власності. Складовою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.

Крім названих суб'єктів фінансової системи, виділя­ють фінанси, пов'язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов'язаних з комплексом відповід­них форм і методів їх акумулювання, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.

Найважливішу роль з-поміж державних фінансів ві­діграє державний бюджет.

Державний бюджет (з погляду суспільної форми) — відносини власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами — з іншого з приводу вилучення (привласнення) в остан­ніх частини необхідного та додаткового доходу й розподілу його відповідно до функцій держави.

З погляду речового змісту державний бюджет є річ­ним планом акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Як частина фінан­сів, бюджет виконує розподільчу та контрольну функції. Перша полягає в акумуляції грошових коштів у руках держави та їх використанні для виконання загальнодер­жавних, регіональних і місцевих функцій держави. Кон­трольна функція бюджету виявляється в контролі за фінансовим забезпеченням програми соціально-економіч­ного розвитку країни на кожний фінансовий рік, за ефек­тивністю державного регулювання економіки з допомо­гою фінансів (зокрема регулювання темпів економічного зростання, здійснення структурної перебудови народного господарства, проведення раціональної регіональної полі­тики та ін.).

Бюджетна система — сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії.

Цілісність бюджетної системи забезпечується ретельним ув'язуванням доходів та видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок. Так, бюджетна сис­тема унітарних, тобто єдиних, держав (Великобританія, Франція) складається лише з двох — державного і місце­вого бюджетів. До бюджетної системи федеративних дер­жав входить ще третя, середня ланка — бюджети членів федерації: у США це бюджети штатів, у Німеччині — зе­мель, у Швейцарії — кантонів, у колишньому СРСР — республік. Таким чином, державний бюджет складається з центрального бюджету та бюджетів інших рівнів дер­жавної влади.

Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність Авто­номної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчастою. Всі інші лан­ки бюджетної системи двоступінчасті.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кор­донів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охорони навколишнього середовища, соціального забез­печення, у перерозподілі національного доходу тощо.

На місцеві бюджети покладається функція розвитку комунального господарства, будівництво певних об'єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвиток охо­рони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції та ін.

Джерелом державних бюджетів є такі види податків: подохідний податок, податок на прибутки компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності, державної торгівлі. Окремий вид доходів державного бюджету — внески до державних фондів соціального страхування, пенсійний та інші фон­ди. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого майнового), від муніци­пальної власності (наприклад, ренти від будинків), окре­мих акцизів, випуску позик, що розміщуються через різ­ні фінансові інститути (банки, страхові компанії та ін.) тощо. На нижчій стадії капіталізму основна маса грошо­вих ресурсів акумулювалася за допомогою непрямих по­датків, на вищій — прямих. Доходи бюджетів членів фе­дерації також формуються за рахунок податків (у США непрямих, у Німеччині — прямих), випуску позик.

Витрати центральних бюджетів спрямовуються пере­важно на соціальні цілі (виплату пенсій, допомогу в разі безробіття, розвиток освіти, охорону здоров'я, на субсидії бюджетам місцевих органів влади на такі ж цілі) та суто економічні цілі (на розвиток енергетики, комунального господарства, проведення регіональної політики, охорону навколишнього середовища, дотації державним підприєм­ствам, субсидії сільському господарству та ін.). На ці дві статті витрат у розвинутих країнах світу витрачають по­над 50% всіх доходів, у тому числі майже 80% — на со­ціальні та 20% — на економічні цілі. Третя стаття витрат державного бюджету — військові витрати, четверта — сплата відсотків по державному боргу, п'ята — адмініс­тративно-управлінські витрати (утримання органів вла­ди, міліції, судів тощо). В останні десятиріччя військові витрати дещо скорочуються, а соціальні та економічні зростають.

Державні доходи — виражені у грошовій формі відносини влас­ності (привласнення) між державою та юридичними й фізичними особами в процесі вилучення державою частини необхідного та додаткового продукту.

Державні доходи поділяють на внутрішні й зовнішні. Внутрішні держава отримує всередині країни, зовнішні — за її межами (кредити, допомога з інших країн). До зов­нішніх джерел окремі держави вдаються переважно під час війни. Так, під час Другої світової війни майже трети­на всіх державних доходів у Німеччині та Японії припа­дала на зовнішні джерела.

До внутрішніх державних доходів, як уже зазначалося, належать різні види податків та неподаткові доходи (від державних підприємств і майна та державний кредит).

Сутність та структура податків. Як уже зазначалося, понад 90% доходів державного бюджету формується за рахунок податків.

Податки як економічна категорія — примусове вилучення (прив­ласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів.

Повніше ця сутність розкривається у виконуваних податками функціях, основними з яких є: фіскальна (збирання грошових коштів з фізичних та юридичних осіб для формування фінансових ресурсів держави); регу­лююча (регулювання грошових доходів, процесу нагро­мадження, функціонування національного ринку та ін.); стимулююча (стимулювання інвестиційного процесу, прискорення темпів економічного зростання тощо) і роз­подільча (розподіл і перерозподіл доходів між соціальни­ми верствами і групами, між сферами і галузями еконо­міки).

Важливими принципами оподаткування, на думку се­редньовічного арабського мислителя Ібн Хальдуна, є спра­ведливість, рівність і платоспроможність. Основними принципами оподаткування А. Сміт називав всезагаль­ність податків та їх встановлення пропорційно доходу; чіт­ке визначення величини податків, часу та способу вилу­чення; простоту та зручність вилучення у платників по­датків, а також мінімальність витрат при їх вилученні (тобто недороге утримання податкових служб та податко­вих інспекторів). Нині основними принципами оподатку­вання є також стабільність, зменшення кількості подат­ків, корисність (вилучені у трудящих кошти повинні зде­більшого повернутися до них у формі соціальних виплат).

Принципи оподаткування, основні види податків та механізми їх вилучення становлять податкову систему. В ній насамперед виділяють прямі та непрямі податки. Прямі податки переважають у більшості розвинутих кра­їн світу, незважаючи на те, що вилучати їх складніше.

Але вони є справедливішими, оскільки встановлюються пропорційно величині доходів і майна. В Україні перева­жають непрямі податки.

Об'єктами оподаткування в податковій системі є до­ходи, вартість окремих товарів, майно фізичних та юри­дичних осіб, окремі види діяльності, додана вартість ви­роблених товарів і послуг та ін.

Розмір податку на одиницю оподаткування — це по­даткова ставка. У випадку зростання ставок із збіль­шенням доходів створюються прогресивні ставки оподат­кування; якщо ставки оподаткування із зростанням до­ходів не змінюються, формуються прямо пропорційні ставки оподаткування.

Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на додану вартість, податок на прибутки компаній та податок на со­ціальне страхування.

Із заробітної плати типового працівника у деяких пе­редових країнах світу вилучають від 26 до 35% подохід­ного податку. Водночас спостерігається зниження його максимальної ставки, що найбільш вигідно крупним ка­піталістам. У США ставка цього податку в 1964 р. становила 91%.

Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25% в загальній сумі податкових надходжень до держав­ного бюджету. У більшості цих країн використовують основну ставку цього податку з наступним підвищенням або зниженням на певні види товарів і послуг. Так, у країнах Європейського Союзу основна ставка ПДВ — 15%. Зростання її в останні десятиріччя супроводжува­лося зменшенням у більшості країн частки податку на прибуток компаній. Так, у США з 1955 по 1999 р. пито­ма вага цього податку у федеральних доходах скоротила­ся з 20 до 10%. У деяких країнах (Італія, Бельгія) пода­ток на прибуток компаній дещо зріс. Загалом у розвину­тих країнах світу сплачували наприкінці 90-х років до 30% податку зі свого прибутку.

Податок на соціальне страхування — на третьому місці в структурі податків у розвинутих країнах світу. Йо­го питома вага наприкінці 90-х років становила до 24%.

Крім податків до центрального бюджету, існують, як уже зазначалося, місцеві податки: акцизні збори, подат­ки на нерухомість, податок на прибуток корпорацій (у США, наприклад, він становить від 5 до 10%) та ін. У ФРН надходження від ПДВ розподіляються переважно (на 75%) залежно від кількості жителів.

Державні витрати. Акумульовані за рахунок податків кошти в державному бюджеті відтак спрямовуються на різноманітні цілі, що дає підставу виділити категорію «державні витрати».

Державні витрати — відносини власності (привласнення) між державою й юридичними та фізичними особами в процесі розпо­ділу і споживання частини національного доходу. Їх виникнення зумовлено появою держави, виконан­ням нею різноманітних функцій.

До структури державних витрат належать: 1. Витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров'я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Структура державних витрат визначається роллю та важливістю виконуваних державою функцій. Якщо в середині минулого століття державні витрати спрямову­валася на утримання державного апарату й військові ці­лі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. вони на перше місце. Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора в сучасному вироб­ництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових ва­желів забезпечити загальнонаціональний розвиток осві­ти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, переважанням загальнолюдських цін­ностей у ціннісних орієнтирах суспільства, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі в розвинутих країнах Заходу спрямовується до 35% державних вит­рат. Так, якщо у США на ці заходи в 1960 р. витрачало­ся 20% федерального бюджету, то в 1999 р. — майже 48%. В Україні на соціальні цілі спрямовується приблиз­но така ж частка державного бюджету, проте якщо у США ці витрати становили приблизно 5500 дол. на лю­дину, то в Україні — приблизно 210 грн.

2. Витрати на економічні цілі (житлове будівництво і його реконструкцію, розробку природних ресурсів й охорону навколишнього середовища, сільське господарс­тво, транспорт, науку, зв'язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін.). Ці витрати в розвину­тих країнах світу становили наприкінці 90-х років до 25—27% державних витрат, їх висока питома вага зу­мовлена тим, що держава стала головною організацією забезпечення нормального відтворення економічної сис­теми, а державне регулювання — ядром господарського механізму, а також тим, що недержавні форми власності й ринковий механізм неспроможні розвивати фундамен­тальні наукові дослідження, долати екологічну кризу та інші проблеми.

3. Витрати на військові цілі, їх поділяють на прямі й непрямі. До прямих належать безпосередні витрати з державного бюджету на оборону. До непрямих — части­на витрат на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війни тощо. У деяких розвинутих країнах світу (США, Німеччина, Франція) такі витрати становлять до 10% сукупних дер­жавних витрат. В Україні витрати на національну оборо­ну та забезпечення безпеки становили в 2000 р. 9,3% витрат державного бюджету.

4. Витрати на обслуговування державного боргу. У США в середині 90-х років державний борг сягнув май­же 60% ВНП, витрати на його обслуговування — до 250 млрд. дол. щорічно, в Японії — 20% сукупних дер­жавних витрат (друге місце в структурі державних вит­рат), у США — четверте місце. В Україні у 2000 р. вит­рати на обслуговування державного боргу становили 9% видаткової частини державного бюджету. Зростання цьо­го боргу в США і суми виплат по ньому зумовлене пере­дусім величезними військовими витратами, які спричи­няють хронічний дефіцит державного бюджету і платіж­ного балансу. Сплата державного боргу і відсотків по ньому здійснюється через викуповування державних цінних паперів за кошти з державного бюджету.

Частина коштів з державного бюджету спрямовується на утримання державного апарату влади, посольств, кон­сульств, оплати внесків до міжнародних організацій тощо.

Дефіцит бюджету — перевищення витрат державного бюджету над його доходами.

Виникнення і зростання дефіциту бюджету зумовлене економічними кризами, мілітаризацією економіки, ве­денням війн, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним зрос­танням інших витрат з бюджету. За домонополістичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зростав під час війни. З 1931 по 1971 рік дефіцити бюджетів спостерігалися 33 рази. Вони були спричинені економіч­ними кризами (особливо кризою 1929—1933 pp.) і Дру­гою світовою війною. Сукупний дефіцит бюджету в 1941—1946 pp. становив 204,9 млрд. дол., а приріст дер­жавного боргу — 220,5 млрд. дол. Дефіцити державного бюджету мали місце і в повоєнний період й були ліквідовані лише наприкінці 90-х років.

Бюджетний дефіцит покривають за рахунок держав­них внутрішніх та зовнішніх позик, а також грошової емісії. Постійне накопичення заборгованості уряду пере­творюється на державний борг. Структурними елемента­ми такого боргу є внутрішній (заборгованість держави своїм власникам) та зовнішній борг (заборгованість дер­жави іноземним країнам, міжнародним фінансово-кре­дитним організаціям та іноземним громадянам); коротко­терміновий (до 1 року), середньотерміновий (від 1 до 5 років) та довготерміновий (понад 5 років) борги. Загроз­ливим для стабільності економічної системи є переви­щення державним боргом ВВП більш як у 2 рази.

Для управління державним боргом, зокрема для його зниження, вдаються до таких заходів: 1) сплата за раху­нок золотовалютних резервів; 2) консолідація боргу (змі­на умов позичок — наприклад, перетворення короткотер­мінових на довготермінові); 3) конверсія (дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна; 4) викуп короткотермінових зобов'язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток); 5) надання нових кредитів міжнародними фі­нансово-кредитними організаціями та ін.

Дефіцити бюджету покриваються за рахунок держав­них позик і грошової емісії. У США в окремі роки за ра­хунок державних позик покривали понад 50% витрат бюджету, а в 1943 р. — 70% таких витрат. Щоб отрима­ти ці позики, держава випускала цінні папери — обліга­ції, векселі державної скарбниці та ін. У США випуска­ють три категорії зобов'язань державної скарбниці: 1) ринкові цінні папери (їх вільно продають і купують на ринку державних цінних паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов'язання неринкових випусків (за деякими винятками можуть достроково пред'являтися до погашення).

Зростання дефіциту бюджету посилює інфляційні процеси, спричиняє кризу державних фінансів, грошової системи, обмежує кредитні ресурси та ін.

Кредитна система (з погляду економічної форми) — сукупність кредитних відносин, форм кредиту та методів кредитування. Її основними суб'єктами, крім банків та банківських об'єднань (а отже, основних суб'єктів банківської системи), є такі спеціалізовані небанківські кредитно-фінансо­ві інститути: страхові компанії, пенсійні фонди, інвести­ційні компанії, благодійні фонди, ощадні установи та ін. Основа кредитної системи — банки, найголовніший з яких — центральний банк. Мета кредитної системи — акумулювання грошових капіталів, частини доходів різ­них верств населення і надання їх у кредит фізичним та юридичним (уряду, компаніям тощо) особам, а також во­лодіння та управління фіктивним капіталом.

У цьому зв'язку розрізняють депозитні та недепозитні фінансові установи.

Депозитні фінансові установи акумулюють ресурси, приймаючи грошові засоби у формі відкриття депозитних рахунків. До таких установ у США, наприклад, належать комерційні банки, взаємоощадні банки (приймають ощад­ні вклади та інвестують їх під нерухомість і цінні папери, а також надають комерційні та споживчі позички), пози-ко-ощадні асоціації (формують ресурси за рахунок ощад­них вкладів та банківських кредитів, їх активами є пере­важно портфель заставних під житлові будівлі).

Недепозитні фінансові установи для залучення зао­щаджень продають страхові поліси, приймають пенсійні внески, продають цінні папери та ін. До них належать: компанії, що страхують життя, майно; приватні пенсійні фонди, пенсійні фонди штатів і місцевих органів влади; фінансові компанії (спеціалізуються на кредитуванні спо­живчих товарів у розстрочку й видачі комерційних по­зичок); інвестиційні компанії (продають населенню влас­ні акції й на отримані кошти купують ринкові цінні па­пери, насамперед акції); взаємні фонди грошового ринку (розміщують на ринку свої акції, а на залучені кошти ку­пують короткотермінові цінні папери; їх активами є де­позитні сертифікати, комерційні папери, векселі держав­ної скарбниці, банківські акцепти).

Страхові компанії для залучення коштів продають страхові поліси, а відтак вкладають їх у цінні папери компаній та держави, надають цим суб'єктам кредити. У США активи страхових компаній у 1998 р. становили понад 1 трлн. дол.

Пенсійні фонди акумулюють кошти здебільшого із внесків працівників у фонди соціального страхування. З-поміж них виділяють фонди, які не інвестують свої кошти в цінні папери (а отже, виплачують пенсії лише з поточних надходжень і доходів), й ті, які інвестують (і, крім традиційних джерел виплати пенсій, ще отриму­ють частину коштів на ці цілі з інвестиції у цінні папери), а також ті, якими управляють страхові компанії або підприємства (чи за їх довіреністю банки). Загальна сума активів світових пенсійних фондів у 2001 р. перевищила 13 трлн. дол., у тому числі країн ЄС — понад 4 трлн. дол.

Інвестиційні компанії залучають кошти через випуск акцій, їх продаж дрібним акціонерам та купівлю цінних паперів промислових компаній різних галузей.

Закономірностями розвитку кредитної системи в су­часних умовах є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощування з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їх діяльності, посилення конкурент­ної боротьби між її основними суб'єктами тощо.

Ці закономірності модифікуються специфікою істо­ричного розвитку окремих країн, особливостями анти-трестівського законодавства та іншими чинниками. Так, у США комерційним банкам заборонено скуповувати акції промислових корпорацій (а операції з цінними па­перами можуть здійснювати лише спеціалізовані інвести­ційні банки), у ФРН такої заборони немає. _?,

Основні форми кредиту. Перш ніж з'ясувати, які існують основні форми кредиту, слід розкрити сутність кредиту загалом.

Кредит — форма руху позичкового капіталу, що виражає відноси­ни між кредиторами й позичальниками і забезпечує перетворен­ня грошового капіталу на позичковий.

Позичковий капітал внаслідок цього є грошовим ка­піталом, який надають його власники у позичку на умо­вах терміновості, повернення й платності. Сутність кре­диту повніше виявляється у виконуваних ним функціях.

Функціями кредиту є:

1) акумулювання тимчасово вільного грошового капі­талу (наприклад, США за його допомогою щорічно аку­мулюють до 600 млрд. дол., у тому числі понад 200 млрд. за рахунок заощаджень населення);

2) розподільча функція, завдяки якій акумульовані кошти перерозподіляють між окремими сферами, галузя­ми народного господарства;

3) прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (зокрема використовується з ме­тою поглинань та злиттів компаній, фірм тощо);

4) функція кредиту як важливого засобу регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання;5) сприяння економії витрат обігу (через використан­ня безготівкових розрахунків та заміни готівки кредит­ними грошима);

6) розв'язання деяких суперечностей процесу суспіль­ного виробництва, зокрема суперечностей інвестиційного процесу, переливання (внутрігалузевого та міжгалузево­го) капіталу, між попитом і пропозицією тощо, завдяки чому розширюються межі суспільного виробництва, руху економічної системи.

Водночас за умов порушення об'єктивних економіч­них законів кредит призводить до поглиблення і загост­рення суперечностей суспільного виробництва.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже, й кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

Комерційний кредит — кредит, який підприємства (фірми, компа­нії) надають іншим підприємствам у формі продажу товару з від­строчкою платежу й оформляють векселем.

Мета такого кредиту — прискорення реалізації това­рів, ціна яких зростає на суму відсотка. На таку ж вели­чину зростає величина векселя. Виконуючи певною мі­рою більшість із названих вище функцій кредиту, комер­ційний кредит все ж є недосконалою формою кредиту і кредитних відносин. Це зумовлено тим, що його величи­на обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, використання його також обмежене (наприк­лад, цей кредит не можна використати для виплати заро­бітної плати), він переважно короткотерміновий та ін. Цих недоліків не має досконаліша форма кредиту — бан­ківський кредит, який за сучасних умов є основною фор­мою кредитних відносин.

Банківський кредит — кредит, який надають кредитні установи (насамперед банки) будь-яким господарюючим суб'єктам (підпри­ємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх госпо­дарств тощо) у формі грошових позичок.

Цей кредит може збільшувати як обсяг платіжних за­собів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може бути наданий за нижчу ціну (відсоток). Час­тково про це йшлося при розгляді сутності фінансового ринку.

Види банківського кредиту — це згруповані за різни­ми ознаками банківські позички, їх можна класифікува­ти за призначенням, наявністю і характером забезпечен­ня, термінами, методами погашення й характером їх по­ходження.

За призначенням і характером використання у СІЛА виділяють:

1) кредити торговельним і промисловим підприємст­вам під нерухомість, під будівництво і благоустрій тери­торій, під забезпечення земельними ділянками та житло­вими будинками тощо;

2) позички приватним особам, у тому числі для купів­лі в розстрочку легкових автомобілів;

3) кредитні картки та аналогічні платіжні схеми тор­говельних установ (запис на відкритому рахунку), кредит­ні чеки та відновлювальні позички для купівлі споживчих товарів у розстрочку, у тому числі пересувних будинків (без туристичних трейлерів), інших споживчих благ;

4) позички в розстрочку на ремонт та модернізацію будинків, інші позички в розстрочку на індивідуальні та сімейно-побутові цілі, позички з разовим погашенням на індивідуальні та сімейно-побутові цілі;

5) позички фінансовим установам, у тому числі інвес­тиційним трестам (нерухомість) і компаніям іпотечного кредиту, комерційним банкам всередині СІЛА, банкам у зарубіжних країнах, іншим депозитним і фінансовим установам;

6) позички фермерам;

7) позички на придбання або зберігання цінних папе­рів, у тому числі брокерам і дилерам, які проводять опе­рації з цінними паперами, інші позички.

Відповідно до строків погашення банківські кредити поділяють на короткотермінові, середньотермінові, дов­готермінові. Довготермінова позичка не має фіксованого терміну, тому банк може вимагати її погашення у будь-який час.

Існують також відновлювальні кредити — впродовж фіксованого терміну і в межах максимальної суми креди­ту позичальник може використати весь кредит (або частково), повернути його, використати повторно та ін. До цього виду кредиту вдаються до 80% корпорацій США. Найпоширенішою довготерміновою позичкою є кредит на придбання будинків, будівництво виробничих та торго­вельних об'єктів.

За методом погашення банківські кредити поділяють на такі, що погашаються за один раз, або у розстрочку. У першому випадку це робиться на певну кінцеву дату, а відсотки погашають через певні проміжки часу або по за­кінченні терміну позички, у другому — періодично пога­шають основну суму боргу рівними частинами (щомісяч­но, щоквартально, раз на півроку або щорічно).

Відповідно до характеру походження (джерела) бан­ківські кредити у США поповнюються з трьох основних джерел: 1) за рахунок безпосередніх позичальників; 2) придбання векселів у дилерів з продажу автомобілів та інших споживчих товарів; 3) придбання векселів у диле­рів з операцій з комерційними паперами.

Переважну частину кредитів надають позичальни­кам. Надання кредиту підтверджується борговим зо­бов'язанням, підписаним позичальником, або векселем з платежем позичальнику та індосованим на користь бан­ку. Значну частину портфеля кредитів банків становлять векселі, куплені у дилерів з продажу різних товарів.

Найважливішим обмеженням при наданні банківсь­ких кредитів є розмір кредиту, який можна надати одно­му позичальнику. Це обмеження називають «правилом десяти відсотків». Згідно з ним розмір кредиту одному позичальнику не повинен перевищувати 10% суми акці­онерного і резервного капіталу банку. Воно стосується передусім дрібних та середніх банків. Крім того, у США існує низка винятків з цього правила.

Банківський кредит можна умовно поділити на внут­рішній і міжнародний, на кредит центрального банку і кредит комерційних банків, виробничий і споживчий кредит, кредит на поточні й капітальні витрати, кредит забезпечений і незабезпечений, застрахований і незастрахований, підтримувальний, невідновлюваний, відкритий та ін.

Дата добавления: 2014-12-07