Лекція 15. Економічне відтворення та економічне зростання. Циклічні коливання в економіці

Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об'єднання тощо) є виробництвом для за­доволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, про­ходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживан­ня продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов'язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругоо­бігу. Для існування людського суспільства виробництво має постій­но відновлюватись через свої чотири стадії, адже без особистого споживання неможливе існування людей. Для цього потрібні постій­не виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особис­того, так і виробничого призначення. Процес суспільного вироб­ництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням.

Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факто­рів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. При цьому відновлення останньо­го — нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відновлення робочої сили пов'язане з відновленням працездат­ності її і у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особис­того споживання, розвитку системи соціального захисту, підготов­ки працівників відповідної кваліфікації тощо.

На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) ма­ють бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане пали­во — відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлен­ня предметів праці (запасів сировини).

Складовими процесу відтворення сьогодні стало відтворення природних ресурсів, які використовують у процесі виробництва, та середовище проживання людей у цілому. Для постійного відтво­рення необхідне постійне відновлення природних ресурсів: понов­лення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти во­дних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких невідтворюваних ре­сурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі науко­вих досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.

Отже, обов'язковою складовою процесу суспільного відтворен­ня є його натурально-речова частина у вигляді відновлення про­дуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває пробле­ма пропорційності— певних кількісних співвідношень між складови­ми суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропор­ційності неминуче призводить до зниження ефективності суспіль­ного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства сус­пільства та добробут його членів. Одна з перших схем ведення про­порційного процесу відтворення була розроблена відомим фран­цузьким економістом і політичним діячем Ф. Кене ще у XVIII ст. Значним здобутком стали схеми суспільного відтворення К. Марк­са. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи про­порційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелів­ської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л. В. Канторович та ін.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у пев­них суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробницт­ва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між. людьми. Звідси обов'язко­вою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як фор­ма існування продуктивних сил.

За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціаль­но-економічні відносини виробництва, що відповідають цій еконо­мічній системі. Наприклад, постійно відновлюється спосіб поєднання працівника із засобами виробництва або як власника їх, або як найманого працівника. За умов підприємницької ринкової еконо­міки найманий працівник, витративши заробітну плату на себе і свою родину, знову мусить найматися до роботодавця. Останній же, реалізувавши товари, може як власник виробництва або його представник наймати працівників для продовження виготовлення товарів. При переході до соціальне орієнтованого ринкового госпо­дарства найманий працівник все більше стає власником виробни­цтва та його результатів — виготовлених товарів і послуг. Поступо­во зростає прошарок власників засобів виробництва, еволюціону­ють відносини власності, змінюються зміст і характер самої праці.

Вихідний пункт руху суспільного продукту — виробництво, кін­цевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв'язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробницт­ва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визнача­ються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому про­дукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до зрівнялів­ки неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.

Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому ви­робництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов'язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. Так, в сучасних АСУ результат досягається спільними, взаємодоповнюючими зусиллями менедже­рів, механіків, програмістів та ін., між якими йде обмін діяльністю. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здій­снюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробни­цтву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.

Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживан­ня, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується викорис­танням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення про­дукту: машин, будівель, хліба, м'яса, молока тощо.

Особисте споживання — це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Осо­бисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов'язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу від­творення.

Відомо два види відтворення: просте і розширене.

Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фак­тори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення ха­рактерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні про­сте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розви­ваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення— це відновлення виробництва в кожно­му наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кіль­кість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягаєть­ся також поліпшення якості його складових. Для розширеного від­творення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якіс­ніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні факто­ри виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на осо­бисте споживання. Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, роз­витку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності роз­ширеного відтворення при існуючих ринкових економічних систе­мах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Економічне зростання становить головну проблему оцінки ефективності будь-якої системи господарювання. Економічне зростання означає збільшення потенційного і реального обсягів доходу та багатства нації, нарощування економічної могутності держави. Якісний характер економічного зростання означає реальну сукупність споживчих вартостей, які є приростом суспільного продукту, та їх відповідність суспільним потребам. Кількісний характер економічного зростання знаходить свій вираз у рівні зростання та темпах розвитку народного господарства.

Існує два типи економічного зростання: інтенсивний та екстенсивний. Ці типи економічного зростання в чистому вигляді не існують. Розвиток продуктивних сил супроводжується створенням і впровадженням більш ефективних видів техніки, форм організації праці та управління, що прискорює темпи економічного зростання і зумовлює розвиток виробництва на інтенсивній основі. При цьому відкривають нові можливості для ефективного використання нових ресурсів, залучення природних продуктивних сил.

Темпи та якість економічного зростання визначають такі фактори:

- пропозиції (кількість і якість економічних ресурсів);

- попиту;

- розподілення (вони забезпечують максимально можливий випуск продукції).

Досвід останнього десятиріччя свідчить, що сьогодні рушійними силами економічного зростання виступають масове оновлення науково-технічного потенціалу країни і значні структурні зміни. Цей досвід має велике значення для України тому, що побудова ринкової економіки вимагає узгодження як інноваційних підприємницьких рішень, так і проведення регулюючих державних заходів щодо інвестування та структурної перебудови економіки. Всі фактори економічного зростання повинні бути узгоджені таким чином, щоб досягалась стабільність економічного зростання.

Економічне зростання вимірюється двома основними показниками: ВНП і ВНП на душу населення.

Існує велика кількість моделей економічного зростання.

Ще раніше економісти шукали пояснення змін обсягів виробництва та заробітної плати. У праці А. Сміта "Багатство народів" пояснюється, що головною складовою економічного зростання є праця.

Одна із найбільш розповсюджених моделей економічного зростання є модель Нобелівського лауреату Р. Солоу. В цій моделі в якості факторів виробництва розглядаються праця і капітал. За моделлю Р. Солоу економічне зростання буде тоді, коли норма заощадження і, відповідно, розміри капіталоозброєння і обсяги виробництва сприятимуть максимальному споживанню. Критерієм цього є рівність граничної продуктивності капіталу і розміру його вибуття (норма амортизації). Цей критерій називають "золотим" правилом нагромадження.

Друга модель економічного зростання - це модель Р. Харрода-Домара (попередники; Д. Кейнс, невідомий вчений Григорій Фельдман і К. Маркс). У даній моделі розглядається як і за яких умов економіка може тривалий час розвиватися при повній зайнятості. Згідно з теорією Р. Харрода-Домара економічне зростання буде відстежуватись тільки при грубій рівності зростання робочої сипи і продуктивності праці. Цей вузький коридор оптимальності інколи образно називають "лезом Харрода", оскільки ймовірність того, що економіка стихійно знайде цей коридор, невелика. У зв'язку з цим необхідно постійне регулювання економіки засобами державної політики, в основі якої повинні бути теорії економічного зростання.

Більшість економістів сьогодні одностайні у тому, що збільшення темпів економічного зростання є складним завданням.

Однак існують різні досвіди розвитку економіки - від цілковитого невтручання уряду у Гонконзі до значного втручання уряду в економіку, як це було у Кореї до 80-х років. Всі (і вчені економісти, і практики) сходяться на тому, що уряд має відігравати певну роль у підтримці стабільної законодавчої системи і макроекономічного клімату.

Статистичні дані свідчать про те, що економічні лідери постійно змінюються. Так, за даними Ангуса Меддісона з університету Гронінгена у Голландії, найвищий доход на душу населення у 1700 р. мали Нідерланди, у 1800 р. - Великобританія, а у 1900 р. - США. На думку Р. Дорнбуша і С. Фішера, якщо нинішні тенденції економічного зростання триватимуть, то у 2000 р. Японія матиме найвищий дохід на душу населення.

Важливою особливістю економіки, яка спирається на ринкові відносини, є її нестабільність. Розвиток ринкової економіки протя­гом останніх двох століть засвідчує, що зростання виробництва пе­ріодично чергується з його падінням. У роки падіння ВВП безробіт­тя зростає, ціни падають, а прибутковість зменшується. У роки зрос­тання ВВП підвищується рівень зайнятості населення, зростають ціни і збільшуються прибутки. Такі коливання в економіці відбува­ються не хаотично, а в формі економічних (ділових) циклів, які складаються із чотирьох фаз:

1) криза (або падіння);

2) депресія (або застій);

3) пожвавлення;

4) піднесення (або зростання).

Вихідною фазою економічного циклу слід вважати кризу, яка порушує нормальний поступальний хід економічного розвитку. Всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення на­ступної фази. Незважаючи на те, що економічні цикли складаються з одних і тих самих фаз, вони суттєво різняться за тривалістю та ам­плітудою коливань.

Принциповим є питання про причини циклічних коливань. До найбільш значних причин можна віднести:

1) великі технічні нововведення, які з'являються нерегулярно і зумовлюють коливання в діловій активності;

2) політичні перевороти, різка трансформація соціально-еконо­мічної системи, війна та інші випадкові події системного характеру;

3) помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супро­воджуються появою надмірної кількості грошей або надмірним ви­лученням грошей з обігу;

4) різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної економіки (зростання цін на імпортні енергоносії, фінансова криза у торгових партнерів тощо).

У макроекономіці не існує єдиної теорії економічного циклу. Але безперечним є те, що в кінцевому підсумку циклічні коливання ви­кликаються суттєвими змінами в сукупному попиті або сукупній пропозиції. Якщо попит в економіці падає, то це спричиняється до падіння виробництва, збільшення безробіття і зниження цін. Якщо падає пропозиція, то це зумовлює падіння виробництва і збільшення безробіття за одночасного зростання цін.

Дата добавления: 2014-12-07