Філософія української діаспори та російська філософія

Поза межами радянської України українознавчі дослідження, в тому числі у і філософії, провадилися в численних культурно-громадських, освітніх, науково-дослідницьких осередках. Одним із найзначніших центрів такої діяльності була Прага, де від 1921 р. розпочав діяльність Український вільний університет. Українські наукові інститути діяли у Варшаві й Берліні. Після Другої світової війни 1945 р. в Аугсбурзі (Німеччина) було засновано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Шевченка. У США починаючи з 1970-х рр. діє Гарвардський український дослідний інститут, у Канаді — Інститут українських студій, у Римі – Український католицький університет. Ці установи створюють інституціональну базу для досліджень, у тому числі у галузі розробки філософії української ідеї.

Характерною особливістю підходу до теми національної ідеї є наростання, починаючи з 1920-х рр., особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв'язати її з позицій крайньої радикальної форми націоналізму – інтегрального націоналізму. Спробу теоретично обґрунтувати цю програму здійснив Дмитро Донцов (1883-1973). Його найголовніші праці: «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Дух нашої давнини». Він висував такі постулати:

1. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. Тому вона вимагає від справж­нього українця беззастережної відданості нації та підпорядкування всього життя справі незалежної державності.

2. У життя ідею впроваджує не «народ», який є лише чинником для всякої ідеї, а «активна, відважна, спрагнена влади меншість».

3. Національна ідея має бути зреалізована за будь-яку ціну і будь-якими засобами.

Д. Донцов доводив, що його позиція значною мірою до­тична до уявлень «філософії життя», зумовлена реаліями природного і соціального світів, де немає рівності, а голов­ним законом є боротьба за існування.

Політична доктрина Вячеслава Липинського (1882-1931), викладена ним у «Листах до братів-хліборобів», ґрунтувалася на переконан­ні у тому, що «без власної Української держави не може бути Української нації, а без Української нації не може бути на Українській землі громадського життя». Вихідним пос­тулатом для В. Липинського є земля. Спільнота людей, що мешкає на певній території й просякнута певними тради­ціями, складає націю. Виразником національної ідеї є «арис­тократія». Липинський називає аристократією не спадкову шляхту, а певні соціальні прошарки, які у конкретний про­міжок часу відіграють у житті нації провідну роль. Українсь­ку державу В. Липинський бачив у вигляді спадкового гетьманату, який мав забезпечувати сталість національно-державної традиції на українській землі.

У творчості останнього за часом покоління діаспорних фахівців
(Р. Шпорлюк, З. Когут, С. Плохій) українська на­ціональна ідея посідає таке ж центральне місце, як і для пер­шого покоління найрадикальніше налаштованих речників «інтегрального націоналізму». Проте розроблювані ними концепції ранньомодерної української нації та держави, а також «малоросійської» ідентичності наочно позбавлені націоналістичних крайнощів й україноцентризму їх поперед­ників. Таким позитивним чином позначилося перебування філософської думки в діаспорі в загальноєвропейському гуманітарному просторі, від якого радянська філософія до кінця 1980-х рр. була відокремлена «залізною завісою».

Своїми студіями минувшини філософсь­кої культури України уславився Дмитро Чижевський (1894-1977). Він є автором перших узагальнюючих праць з історії української філософії, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» – 1931 р. Йому належить честь визначення її засадничих рис і основних етапів розвитку.

Дата добавления: 2014-12-07