Церква і держава: типи і форми взаємин

Релігійний фактор у політиці.

Тема 15. Політика та релігія.

Тож віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже.

Євангеліє від Матфея

Релігійний фактор завжди був дуже значним у політиці, а політичні мотиви – досить впливовими в релігійному житті. Взагалі місце релігії у суспільстві визначається тим, що релігія є підставою будь-якої соціальності, вона є первинним соціальним зв’язком людей, ранішим за культуру, державу, економіку і т.і. Тому перші держави утворювались між іншим як організації спільного культу, а спільний культ був єдиним ідеологічним фундаментом перших держав.

З часом цей внутрішній духовний зв’язок поступається місцем зовнішньому об’єднанню, в тому числі й політичному. В межах окремих релігій виникають церкви як зовнішні релігійні організації, що об’єднують віруючих на підставі спільного віровчення, релігійної діяльності та ієрархічних церковних інститутів. Але церкви завжди виступали не тільки як організації віруючих, а й як політична сила. Вони мали свої політичні, матеріальні інтереси, мали владу не тільки духовну, а й земну. З іншого боку, світська влада неодноразово зазіхала на багатства та власність церкви, намагалась використати її як інструмент контролю над своїми підданими.

В цій боротьбі дуже часто люди різних конфесій (віросповідань) ставали ворогами один одному. Історія людства, на жаль, насичена релігійними війнами та конфліктами, які й зараз мають місце і вносять напруження у без того складну міжнародну ситуацію, або ще більш ускладнюють становище в окремих країнах. Так, вже 50 років точаться війни між арабами та євреями на Близькому Сході – конфлікт, який не можна зрозуміти, не знаючи особливостей релігійної догматики іудаїзму та ісламу, а також їх історії. Тридцять років ллється кров у Північній Ірландії, а інколи терористичні акти трапляються і в самій Британії – це конфлікт між католиками та протестантами Ольстера. Ворожі сторони в югославсь­кому конфлікті 1991-1995 рр. теж були чітко розмежовані за конфесійною ознакою – серби-православні, хорвати-католики та боснійські мусульмани. Релігійний фактор також виразно прослідковується у вірмено-азербайджанському конфлікті, у виступах сікхів в індійському Пенджабі, в ірано-іракській війні та спробах поширити іранську “шиїтську революцію” 1979 р. на інші країни тощо.

Все це вимагає від сучасних політиків обов’язково враховувати інтереси різних конфесійних груп, міжконфесійні стосунки у своїй діяльності.

Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“ царебожжя ”). Велику роль в політичному житті відігравали і служителі культу – жерці. Таким чином, в стародавніх суспільствах світська та духовна влада, як правило, не розподілялись, а поєднувались в одних руках. Це можна вважати первісними формами теократії, тобто форми правління, за якої влада в державі належить главі церкви та духівництву. Право в таких суспільствах теж мало релігійний характер.

З виникненням християнства з’являється принцип поділу світської і духовної влади, особливо у період, коли воно ще не було державною релігією. Але й пізніше християнська церква наголошує на різниці між світською владою, яка править тілами, і божою, яка править душами, підкреслюючи при цьому пріоритет саме церковної влади. Втім, на практиці питання про їх співвідношення вирішувалось по різному.

Історично виникла різниця між західною і східною християнськими церквами (католицтвом та православ’ям). В західній церкві зросло значення римського єпископа (папи) і склались передумови для виникнення християнської теократії. Влада папи стає вищою за владу світських монархів, і сам папа стає світським монархом. Згодом, однак, окремі монархи розпочали боротьбу проти папської влади, а одночасно – проти влади церкви. Був започаткований процес секуляризації, тобто вивільнення різних сфер суспільства від впливу релігії та церкви. Противагою секуляризму з кінця XІX ст. виникає суспільно-політичний рух клерикалізму, який вимагає посилення ролі церкви в політичному і духовному житті суспільства.

В східній (православній) церкві утвердився принцип співпраці, “ симфонії ” між церквою і державою. Ідеал тут – православний цар, що відстоює Божу правду, але не очолює церкву як організацію (єдиний глава якої – Ісус Христос). На жаль, інколи при цьому церква ставала у залежність до держави (у Візантії, у Росії після реформи Петра І). Така залежність церкви від політичного вождя, який перебирає й функції керівника духовної влади, зветься цезарепапізмом.

Східні релігії (напр., іслам) здебільшого залишились у межах принципу єдності світської і духовної влади, але процеси секуляризації західного зразку йдуть і тут.

Дата добавления: 2014-12-07